Наталко? Хто гостей годувати буде? У холодильнику хоч шаром покоти! — голосно та ще й з претензіями звернувся до неї чоловік. «Тільки не це… Тільки б не свекруха знову приїхала на все готове!» — майнуло в голові у жінки, і все всередині аж закипіло від обурення. Останніми місяцями Роман перетворився на зовсім іншу людину. Будь-яка її дія викликала в нього хвилю критики. Він постійно бурчав, що вона погана господиня і мало уваги приділяє дому. Але зараз Наталя навіть забула про втому, почувши слово «гості». Вона важко зітхнула, намагаючись опанувати свій гнів. Зовсім недавно вона отримала в спадок від мами просторий, затишний будинок у тихому зеленому містечку неподалік від обласного центру. Будинок стояв на пагорбі, з великим садом і охайним подвір’ям. Мама все життя дбала про цей куточок, вкладала кожну вільну копійчину, щоб донькам було де жити. Рідна сестра Наталі сама запропонувала віддати будинок їй, бо давно облаштувала власне життя далеко звідси. Вони з сестрою домовилися по-родинному. Наталя віддала їй невелику суму, чисто символічну частку, аби все було справедливо й по совісті. Сестра щиро побажала щастя й відпустила батьківську хату без жодних докорів. Тільки-но вони з Романом зібрали речі, зробили невеличкий косметичний ремонт і переїхали, як чоловікова рідня раптом згадала про їхнє існування. До того вони роками не дзвонили, а тут почали леститися
— Наталко? Хто гостей годувати буде? У холодильнику хоч шаром покоти! — голосно та ще й з претензіями звернувся до неї чоловік. «Тільки не це… Тільки б не
Теща мені заважає! Навіщо вона притягла сюди цю крупу? — запитав зять тихо, але так важко, що в кімнаті стало душно. — Вона купила її на свою пенсію, щоб не сидіти дарма, щоб допомогти, — так само тихо відповіла Мар’яна. — Допомогти? Оцією дешевою пачкою? А хто за світло платить? Хто сплачує за тепло в цій квартирі? Хто купує побутову хімію, яку вона витрачає літрами? На табуретці біля самого підвіконня сиділа Надія Степанівна. Вона намагалася дихати через раз. За останні три місяці літня жінка навчилася бути зовсім непомітною, ніби її й не було серед цих стін. Вона ходила навшпиньки, двері в туалет притримувала пальцями, щоб защіпка не клацала, а вранці чекала, поки всі розійдуться, аби просто заварити собі окропу. — Ромчику, я можу піти, — ледь чутно озвалася Надія Степанівна і спробувала підвестися. — До Катерини піду, вона сама живе, давно кликала на вихідні посидіти
— Твоя мама забагато миє руки, ти не помічаєш? Вона щодня по п’ять разів крутить той кран! Мар’яна завмерла біля кухонного столу з ополоником у руці. — Вона
Галю, ну справді, ти перегинаєш. Який потяг, коли тут таке діло? Мама он ледве дихає. Здай ти той квиток, кошти за нього повернуть майже всі, а полікуєшся навесні. Я тобі сам допоможу зібратися потім. Ну не можна ж бути такою впертою, коли в сестри ювілей. Галина повільно підвелася зі стільця. У кухні вмить настала насторожена тиша. Усі троє дивилися на неї з упевненістю: зараз вона трохи побурчить, може, пустить сльозу, одягне старий робочий фартух і візьметься за ніж чистити картоплю. Так було завжди — на кожні родинні проводи, хрестини, на всі попередні свята родичів чоловіка. Галина тягнула все на собі, мовчки ковтаючи образу, аби тільки в хаті був мир і свекруха не ходила з ображеним обличчям. Вона підійшла до гачка біля плити, зняла свій старий синій фартух і повільно поклала його на стіл, просто поверх списаного святкового списку. — Робіть що хочете, — сказала вона тихо і спокійно. — Варіть, печіть, носіть горщики. Моя нога на цю кухню до наступного тижня не ступить. Вона вийшла, причинивши за собою двері. За спиною відразу знявся галас: свекруха вимагала від сина навести лад у хаті, Віра кричала про зіпсоване свято й невдячність, а Петро намагався їх переконати, що він зараз усе владнає. Галина зайшла до спальні, зачинила двері на засувку й дістала з шафи невелику дорожню валізу на коліщатках
— Яка ще путівка, Галю, ти що, з глузду з’їхала на старість? — Петро з розмаху поставив на стіл два величезні клунки, від чого тонкі філіжанки в серванті
Весілля буває раз у житті, а город твій нікуди не втече? — спитала мама телефоном так просто, ніби просила позичити жменю солі. Я саме перебирала робочі папери після важкого дня і навіть не одразу збагнула, до чого тут взагалі мій город. — Мамо, про що ти говориш? Яке весілля? — Ну, Романове, яке ж іще. У п’ятницю посидь краще вдома. По магазинах пройдися, зачіску онови, відпочинь. А на дачу поїдеш у неділю ввечері. Тобі ж не горить той бур’ян полоти. У її голосі звучала та знайома, солодка вкрадливість, яка завжди з’являлася перед великими неприємностями. Мама так говорила, коли хотіла зробити вигляд, що нічого страшного не відбувається. Я відклала ручку на стіл. Усередині щось неприємно стислося. — Мамо, Роман місяць тому сказав, що мене на його весіллі не буде. Сказав прямо в очі, при всіх. Чому я маю сидіти у міській квартирі в свій законний вихідний, якщо мене на свято ніхто не кликав? Мама тяжко зітхнула в слухавку, зашаруділа якимись пакетами і квапливо додала: — Віро, ну нащо ти знову починаєш? Хто старе згадує, той щастя не має. Я тобі по-доброму раджу, як мати. Побудь удома, не їдь туди до неділі
— Весілля буває раз у житті, а город твій нікуди не втече? — спитала мама телефоном так просто, ніби просила позичити жменю солі. Я саме перебирала робочі папери
Значить так, городські, — сказав дід у перший же вечір, розкладаючи на столі свій складаний ножик, буханець житнього хліба й кусень сала, обсипаного червоним перцем. — Статут простий. Сонце сходить — ноги на підлогу. Собаку нагодувати, кролям трави нарвати, але не мокрої від роси, бо подохнуть. Воду носити від колонки — шість ходок щодня. Питання є? — Діду, а комп’ютерний клуб тут є? — питав тринадцятирічний Андрій, намагаючись знайти хоч якусь мережу на чорно-білому телефоні. Дід дивився на нього своїм фірмовим поглядом: — Клуб є. За клунею. Бери косу, учися відбивати. Оце тобі буде клуб, і клавіатура залізна, і швидкість необмежена. Оксана тоді тільки хихотіла з-за печі, але її доля була не солодшою. Дід змушував її оббирати порічки — дрібні, кислі ягідки, від яких пальці ставали ліпкими й червоними, а спина німіла вже за пів години. — Дідусю, та нащо нам стільки порічок? — скиглила восьмирічна мала, шморгаючи носом. — Усі руки поколола! — Людина, Оксанко, мусить бачити кінець своєї роботи, — спокійно казав дід, не відриваючись від чищення карбюратора. — От ти банку нарвала — це діло. А сидіти й скиглити — це повітря ганяти. Від скиглення навіть бур’ян не росте. Вони бунтували. Андрій навмисне набирав у відра менше води, залишаючи по два пальці до вінців. Оксана ховала зірвані порічки під кущ, щоб здавалося, ніби відерце швидше наповнюється. Дід усе бачив, але мовчав
Хвіртка трималася на дроті — так само, як і в дев’яносто дев’ятому, коли Андрій уперше зачепився за нього кишенею нових шортів і з ревом побіг скаржитися дідові. Дріт
Шановні родичі. Я переглянула наші спільні свята за чотири роки. Оплачувала їх виключно я. Ваш загальний внесок за весь цей час — нуль. Сьогодні вранці мені знову запропонували доплатити за нові забаганки. Я відмовляюся. Замовлення у закладі, яке було заброньоване за мої особисті збереження, я щойно скасувала. Частина коштів повернеться мені. Якщо ви бажаєте відсвяткувати ювілей батька — замовляйте, організовуйте й оплачуйте самі. У вас є на це пів дня, і можливостей у вас значно більше, ніж у мене. Натиснула кнопку відправки. Поклала телефон екраном донизу. У квартирі стало тихо. Я дивилася на вимиту до блиску плиту і вперше за багато місяців дихала вільно й легко. Немов скинула з плечей важкезний мішок, який несла чужою дорогою без жодної подяки. За хвилину стіл затремтів. Телефон почав безупинно вібрувати, соваючись по скатертині від нескінченних дзвінків. Дзвонив Святослав. Я скинула. Прийшло довге голосове від Мирослави. Я навіть не стала його вмикати
— А що тут думати? Невістка все зробить, вона ж у нас безвідмовна! Повідомлення у сімейній бесіді світилося вже кілька хвилин, і під ним один за одним з’являлися
Мамо! Що це за комедія тут розігрується?! — закричала вона дзвінким, верескливим голосом, що різав слух. — Мені люди в місті розповідають, що ти нотаріуса викликала! Це правда?! Ти надумала всю садибу переписати на свою Світланку?! — Правда, доню, — тихо, але спокійно відповіла я, підвівши на неї очі. — Я вирішила подарувати хату й город сестрі твоїй. Вона біля мене ходить, вона мене з того світу повернула. Що тут зчинилося! Марина так завелася, що я від неї зроду не чекала. Вона металася по світлиці, розмахувала руками, хапала повітря ротом, наче їй бракувало кисню. — Ти з глузду з’їхала на старість літ! — кричала вона так, що деренчали шибки у вікнах. — Яка справедливість?! Я — твоя старша дочка! Первістка! За всіма законами половина цього майна належить мені! Ти не маєш права віддавати їй усе! — Мариночко, доню, схаменися, — промовила я, і сльози навернулися мені на очі. — Згадай, дитино, хіба ми з татом мало тобі дали? Ми ж тобі на квартиру віддали всі наші гроші до копійки! Усе, що збирали тридцять років! Ми пасіку продали, землю віддали, щоб ти в місті жила, як пані! А Світланці ми не дали нічого, бо тато занедужав. У тебе є велика квартира, дача, машини. А Світлана з чоловіком і дітьми досі по чужих хатах блукає! Де ж твоє сумління
— Якщо ти зараз підпишеш цей папір на неї, мамо, то забудь дорогу до моєї хати й онуків більше на своєму порозі не побачиш! Ці слова старшої доньки
Світлано! Але ж це батьківська хата Мар’яни… Ми тут ніколи таких гулянок не влаштовували. Та й холодно вже, жовтень надворі. — Нічого не холодно, розпалимо велике багаття, поставимо намети з обігрівачами! — відмахнулася сестра так упевнено, ніби вже все вирішила заздалегідь. — Тільки тут треба навести порядок. Оцей старий мотлох біля паркану спалити, дорогу підсипати гравієм, бо мої гості на своїх машинах у вашій багнюці застрягнуть. І веранду треба розчистити. Вона рішуче рушила до дверей, ведучи брата за собою, наче малу дитину на екскурсії. — Оцей старий диван із вицвілою оббивкою викинемо на звалище. Я вам із фабрики привезу сучасний шкіряний куточок, виглядатиме солідно. Стіл цей дерев’яний теж нікуди не годиться, поставимо круглий пластиковий. І оці квіти… Світлана зупинилася біля великого дерев’яного вікна, яке виходило в яблуневий сад. На підвіконні в глиняних розписних горщиках стояли кущі червоних калачиків. Вони цвіли рясно, густо, яскравими шапками, які зігрівали кімнату своїм теплим світлом. Ці калачики саджала ще мама Мар’яни, незадовго до того, як важка хвороба забрала її назавжди. Мати поливала їх дощовою водою, розмовляла з ними й казала, що поки в хаті цвіте цей цвіт, доти в родині триматиметься добро й злагода. Коли мами не стало, Мар’яна дбайливо пересаджувала кожен паросток, рятувала від зимових холодів і берегла як найдорожчу реліквію
— Ти всього лиш дружина, а я рідна сестра! Запам’ятай це раз і назавжди! Світлана вимовила це з такою легкістю, ніби повідомляла прогноз погоди на завтра або ціну
Ану, відчиняйте багажники! Хто ж це з села з пустими руками в місто їде? Там же у вас усе куповане, на хімії годоване! І почалася знайома сільська круговерть. Петро Степанович разом із Андрієм завантажували багажник великого джипа. — Оце два мішки картоплі, «сорокоденка», суха, розсипчаста, на пюре кращої нема! Оце мішок моркви, цибуля в сітках, буряки борщові — темні, як ніч! Марія Іванівна тим часом бігала з погреба з банками: — А це квашена капуста з журавлиною, помідори консервовані в томатному соку, огірочки з гірчицею, варення з лісової суниці — від будь-якої застуди за дві години на ноги ставить! І ось тут вона передала великий емальований бідончик, загорнутий у рушник: — Тут свіже молоко ранкове, сир домашній жирний і масло збите, тільки вчора зробила! — Маріє Іванівно, та в нас же холодильник трісне! — сміявся Павло Андрійович, допомагаючи впихати черговий ящик із зимовими яблуками. — Нічого, не трісне! — наполягав сват. — А це ще кабанчик свіжий, реберця на борщ і шмат сальця, закопченого на вільхових тирсах! Коли багажник зачинився з помітним зусиллям, а задні ресори джипа присіли, Клавдія Петрівна підійшла до сватів
Осінній листопад уже сипав золотом по тротуарах, коли в просторій квартирі з високими стелями в старому центрі міста спалахнула чергова розмова на підвищених тонах. Клавдія Петрівна, жінка строга,
Дружино! Я все розумію, але порядок має бути, – холодно кинув чоловік, навіть не поглянувши їй в очі. – Мені гроші з неба не падають. Я працюю з ранку до вечора, поки ти тут відпочиваєш. Двері за ним зачинилися з сухим звуком замка. Надійка опустила погляд на свої старенькі капці, потім на дитячий візочок у кутку передпокою. Вона стояла й відчувала, як пече десь усередині від цієї прикрої дріб’язковості. Здавалося, зовсім недавно все було по-іншому. Вони одружилися за великим коханням чотири роки тому. Максим тоді здавався надійною опорою, уважним, турботливим чоловіком, який умів красиво говорити й обіцяв гори звернути заради спільного майбутнього. Коли Надійка завагітніла, він буквально носив її на руках, зустрічав з роботи, купував улюблені смаколики й запевняв, що в декреті вона не знатиме жодної скрути. Але реальність виявилася геть іншою, щойно з’явився Матвійчик
– Наступного разу, Надійко, чеки мені фотографуй і надсилай одразу з магазину, а то я не розумію, як можна так швидко витрачати кошти з картки, – мовив Максим,

You cannot copy content of this page