Олексію! Це великі гроші. Я не можу їх в кредит для зовиці, — різко мовила дружина. — Твоя сестра ніколи не поверне їх мені. Давай поговоримо спокійно. — А про що говорити, Мар’яно? — він не обернувся. — Ти виставила мою матір і сестру ворогами народу. Жанна сьогодні дзвонила, плакала. Каже, господарка квартири дала їм два тижні, щоб виїхати. Куди вони підуть? На вокзал з дитиною? — Вони можуть зняти іншу квартиру. Чому обов’язково кредит за мій рахунок? — Бо вони хочуть своє! Так само як і ми! Чим вони гірші? Тим, що в Костика немає такої «білої» роботи, як у тебе? Ти тепер себе вищою за всіх вважаєш? — Справа не в роботі, а у відповідальності. Ти знаєш, що я плачу за цей дім майже двадцять тисяч на місяць? А якщо доведеться платити ще двадцять за Жанну? Звідки ми їх візьмемо? З твоєї неофіційної зарплати, яка сьогодні є, а завтра немає
Опішня завжди пахне особливим спокоєм. Теплим духом випаленої глини, духмяними чорнобривцями та тим специфічним вологим туманом, що підіймається з боку річки. Але у новенькому котеджі на околиці селища
Ти взагалі совість маєш?! Чи зовсім її втратила?! — голос Миколи влетів у передпокій швидше за нього. — Я не можу повірити в це. Наталя стояла біля дзеркала, зосереджено застібаючи срібну сережку. За п’ятнадцять років шлюбу вона навчилася вибудовувати навколо себе невидимий кокон, крізь який крики чоловіка проходили, як далекий шум дощу. — Добрий вечір, Колю, — спокійно промовила вона. — Який він добрий?! — Микола швиргонув сумку на комод. — Я питаю: нові черевики?! Знову?! Собі — італійська шкіра, поки моя мати в Києві в розтоптаних кросівках на ринок ходить?! Ти про когось, крім себе, думати здатна? — Черевики коштували три з половиною тисячі, — Наталя нарешті повернулася до нього. — Купила на розпродажі. За свої гроші. — Три з половиною тисячі — це величезні гроші! Ти знаєш, скільки ліків можна було купити мамі на ці кошти? — Миколо, — вона взяла сумочку і перевірила наявність гаманця. — Я йду в аптеку, бо мені самій там потрібно ліки купити. Розмовляти будемо ввечері. Якщо ти до того часу заспокоїшся
Чернівці — місто, яке вміє тримати фасад. Тут люблять, щоб усе було «як у людей»: гарна кава, чисті тротуари та бездоганна репутація. Але всередині квартир, за товстими цегляними
О, невістко, прокинулася нарешті! — здивовано мовила свекруха в перший день після весілля. — Доброго ранку, Оленко! Ти не зважай, я тихенько, ви спіть, я ж не заважаю. Зазирнула до вас, а в холодильнику ж — шаром покотилося, одні йогурти та ковбаса. Хіба ж так можна? Микола з дитинства звик до нормальної їжі. Дай, думаю, приїду, приготую щось людське. Він гречку з молоком любить, я зараз зварю. Олена завмерла в дверях. — Галино Миколаївно, — нарешті вимовила вона. — А як ви увійшли? — Як-як? Ключем відкрила. Микола дав, ще коли ви тільки ремонт тут робили. На всяк випадок. Мало що може статися: трубу прорве чи пожежа. — Він мені про це не сказав. — Ну, забудькуватий він у мене, — Галина Миколаївна вже впевнено ставила каструлю на вогонь. — Весь у батька. Ти сідай, не стій над душею, я зараз усе організую. Потім ще зазирну у вашу спальню, подивлюся, чи немає там брудного посуду чи чашок після вчорашнього. Олена мовчки пройшла до столу і сіла. Її погляд зупинився на банці варення. Життя після весілля почалося зовсім не так, як вона малювала у своїх мріях
Це було звичайне сіре зазим’я у Вінниці. Місто, що зазвичай виблискує вогнями фонтанів та пахне свіжою випічкою з кав’ярень на Соборній, зараз було затягнуте важким низьким небом. Олена
Все, жінко! Я до іншої йду! — голос Миколи пролунав гордовито. — Яка мені борщі варитиме. Валя в цей момент стояла на кухні. Почувши ці слова, вона повільно повернула кран, вимикаючи воду. — Ну, то йди. На здоров’я, Миколо. Микола аж поперхнувся від такої несподіванки. Він чекав чого завгодно: ридань, биття посуду, благань залишитися заради «двадцяти років спільного життя» або хоча б запитання «хто вона?». Але спокій дружини його просто приголомшив. — Ти, мабуть, не почула! Я йду від тебе! Зовсім! Назавжди, Валю! До справжньої жінки, яка розуміє, що таке сімейний затишок, а не жбурляє чоловікові на стіл напівфабрикати з супермаркету після зміни! Він презирливо кивнув у бік кухні, де на столі в тарілці сиротливо лежали пельмені «по акції». Вони злиплися в один неапетитний комок, поки Микола готував свою промову. — Миколо, — вимовила дружина. — Йди в спальню. — Це ще навіщо? — він здивувався. — Чемодан діставати. Він на шафі, за коробками з зимовим взуттям. Я сама не дотягнуся, а ти ж у нас такий дужий. Микола завмер. Такого сценарію він не репетирував. Він готувався до криків. — Ти навіть не запитаєш, як її звати? Чи хто вона така? — розгублено вимовив він
Це була звичайна середа в Коломиї, місті, де кожен камінь дихає історією, а вечірнє повітря пахне кавою та спокоєм. Але в квартирі на другому поверсі старої австрійської кам’яниці
Невісточко! Оксаночко! Доброго ранку! — заспівала солодко свекруха. — Ой, а чого це ти в телефоні сидиш? Я думала, ти вже нам стіл накрила. Олег подзвонив, він уже виїжджає. Каже голодні усі. Тітка Марія теж буде, вона після служби загляне, обіцяла печиво принести. Стефанія зупинилася посеред кухні і раптом замовкла. Її погляд бігав по порожніх стільницях. Плита холодна. Раковина чиста. Навіть чайник не кипить. — Оксано, я щось не зрозуміла. А де все? Де м’ясо? Ти ж казала, що зробиш ту запечену корейку з чорносливом. Микола про неї цілий тиждень мріяв. І де борщ? Субота без борщу — то не субота, ти ж знаєш. Оксана відпила кави. — Доброго ранку, пані Стефаніє. Борщу немає. Корейки теж. Сьогодні у моєму меню — тиша і спокій. Стефанія завмерла. — Що це значить — меню? Ти що, жартуєш? Невістко, зараз одинадцята година! Люди їдуть через все місто, через затори, щоб посидіти по-людськи, поспілкуватися. Ти що, хочеш нас перед тіткою Марією зганьбити
Івано-Франківськ — місто, яке вміє бути затишним до щему в серці. Тут кожен ранок має свій колір: від золотистого відблиску на куполах катедри до ніжно-сірого туману, що піднімається
Лариско! Ти тільки подивися на це! — пролунав за спиною невдоволений голос Федора. Лариса здригнулася. Чоловік сидів за столом, втупившись у смартфон. — Що там таке, Федю? — м’яко запитала вона. — Що там? Та все там! Ось, дивись: Борька з Іркою вже в Туреччині. Другий раз за рік! Поглянь, які фотки: “все включено”, коктейлі, море синє-синє. Навіть вони поїхали. А ми? Ми як ті злидні останні. Сидимо в чотирьох стінах, світу білого не бачимо, тільки графіки платежів вивчаємо. Я так мріяв про Карпати, але жодного разу там не був. Лариса зітхнула і поклала руку йому на плече. На екрані телефону дійсно палахкотіло чуже свято: засмаглі друзі на тлі пальм, щасливі усмішки, вечірки біля басейну. — Федю, ну ти ж знаєш нашу ситуацію. У нас іпотека. Ми свідомо на це пішли. Зате подивися, яка в нас квартира! Трьохкімнатна, новобудова, район чудовий. Хіба це не варте того, щоб трохи почекати? — Почекати? От і сама чекай, а я більше чекати не хочу. Чуєш
Ранок в Одесі завжди починається з криків чайок та запаху свіжозвареної кави, що пробивається крізь відчинені вікна старих двориків. Але в новій багатоповерхівці на Таїрова, де нещодавно оселилися
О, прасуєш мій одяг? Молодець, — гукнув чоловік, кидаючи ключі на тумбочку. — Давай вечеряти, ми з хлопцями в барі тільки пляшку купили, голодний як вовк. Ганна повільно поставила праску. Вона відчула, як усередині щось остаточно обірвалося. — Павле, я втомилася. Я більше не буду терпіти твої нічні гулянки й зневагу. Я йду від тебе. Павло на мить завмер, а потім вибухнув гучним, неприємним сміхом. Він сперся на одвірок, витираючи сльози від сміху. — Куди ти підеш, Ганнусю? До берега Десни вовків лякати? Подивися на себе! Тобі вже під сорок п’ять. Ні роботи, ні власної копійки, ні родичів, які б тебе прийняли. Двадцять років ти сиділа під моїм крилом, варила борщі та мила підлогу. Ти без мене — нуль. Пусте місце. Він зробив крок до неї, і в його очах блиснула впевненість. — Потерпіла двадцять років — і ще потерпиш. Куди ти подінешся? А тепер розігрівай їсти, я ще з кумом обіцяв перетнутися, треба “догнатися”. Він грюкнув дверима й пішов, залишивши по собі лише запах наливки. — А от і подінуся, — прошепотіла вона, і цей шепіт прозвучав як клятва
Вечірній Чернігів повільно занурювався у сині сутінки. У квартирі на Валу панувала тиша, яка буває лише перед бурею. Ганна, жінка з м’якими рисами обличчя та очима, в яких
Дмитре! Це ж що таке коїться? — крикнула дружина в телефон. — Ти можеш мені пояснити, що відбувається на нашій дачі?! Чому тут дитячі речі, коляски й чиїсь жіночі шмотки?! Хто тут живе? На тому кінці запала довга, важка пауза. — Марино? Ти ж маєш бути в санаторії. Яка дача? Що ти там робиш? — Я запитую тебе: хто тут живе?! Якщо ти зараз же не поясниш, я викликаю поліцію, міняю замки й подаю на розлучення! Ти мене почув?! — Не треба поліції, — пробурмотів Дмитро. — Я зараз приїду. Все поясню. Не роби дурниць. Він скинув виклик. Марина безсило опустилася на лаву під розлогим горіхом. Руки її трусилися. Вона не могла всидіти на місці. Поки подруга Тамара, намагаючись хоч трохи розрядити атмосферу, почала поратися біля мангала, Марина пішла “з обшуком” по кімнатах. Вона знаходила все нові докази чужої присутності: чужу косметику в ванній, жіночий халат за дверима, купу брудного посуду в раковині. Жінка, яка тут жила, явно не відзначалася любов’ю до чистоти
На межі Тернопільської та Хмельницької областей, там, де сивий Смотрич в’ється поміж скелястих берегів, розкинулося місто-фортеця Кам’янець-Подільський. Це місце, де кожен камінь дихає історією, де стіни Старого замку
Де тебе носило? Ми тут сидимо, чекаємо, — заявив Дмитро, чоловік, щойно Світлана переступила поріг. Голос чоловіка був звично роздратованим, без жодної краплі інтересу до того, як минув її день у лікарні, де вона працювала медсестрою вже дванадцятий рік. Світлана мовчки поставила сумку. З кухні долинав гамір: Людмила Степанівна, мати Дмитра, та його сестра Оксана вже господарювали там, наче у власному маєтку. Це була звичайна неділя. Звичайна за останні п’ятнадцять років їхнього шлюбу. — Вибачте, на роботі було багато пацієнтів, — тихо відповіла вона, входячи до кухні. Людмила Степанівна навіть не повернула голови. Її широка спина в ситцевому халаті займала майже весь прохід біля плити. — Робота. Звісно. Ти ж у нас героїня, все рятуєш когось. А хто за дітьми дивитиметься? Ми з Оксаною приїхали помогти, а ти навіть «дякую» з порога не скажеш. Ото вже невістку маю, невдячну таку
Вітер гуляв вузькими вуличками Бережан, доносячи аромат свіжої випічки з місцевих пекарень. Але в квартирі на околиці міста, де мешкала Світлана, пахло інакше. Там пахло пересмаженою цибулею та
Слухайте всі сюди! Діти мої! — почала свекруха на весіллі. — Я багато думала, — продовжила вона поправляючи ідеальну укладку, — я знаю, як важко молодим починати з нуля. Квартира, що залишилася Дімі від дідуся зараз у жахливому стані. Там старий паркет, шпалери, які бачили ще перебудову, і сантехніка, яка дихає на ладан. Тому мій подарунок — це не гроші в конверті, які розійдуться за місяць. Мій подарунок — це повний ремонт цієї квартири. «Під ключ». Я сама знайшла бригаду, сама замовила матеріали, сама буду контролювати кожен цвях. Вам не доведеться ні про що думати. Просто увійдете в готовий рай. Гості за столами вибухнули аплодисментами. “Оце мати!”, “Оце пощастило!”, “Золота жінка!” — чулося з усіх боків. Дмитро, сяючи від радості, обійняв матір. Світлана теж посміхнулася, але десь глибоко в душі щось тихо кольнуло. Вона мріяла, як вони з Дмитром будуть самі обирати колір стін, як будуть сперечатися через форму дивана, як разом поїдуть за першою спільною люстрою. Тепер же виходило, що за них усе вже вирішено
Кам’янець-Подільський у вересні — це місто, що дихає історією крізь тумани, які щоранку підіймаються з глибокого каньйону річки Смотрич. Сонце повільно виповзало з-за стін Старої фортеці, висвітлюючи золотом

You cannot copy content of this page