Головна

Oks

Галю, нам треба поговорити. І це не жарти, — сказав чоловік. Галина завмерла над величезною каструлею, де мліло м’ясо на холодець. Віктор стояв у дверях кухні, навіть не знявши куртку. — Ти чого такий похмурий? — вона витерла руки об кухонний фартух. — Застудився чи що? Очі зовсім червоні. — Я хочу розлучитися. Черпак вислизнув із її рук і з гуркотом ударився об край миски. — Ти що таке надумав собі? Вітю, що ти говориш таке? — Я все зважив, — він пройшов до вітальні, важко сів на диван. — Подаємо на розлучення. До Нового року. Щоб почати все з чистого аркуша. — З чистого, — у неї перехопило подих. — Ти при своєму розумі?! Діти за два дні приїдуть! Михайло з дружиною, Олена з онуками! Ми ж збиралися всі разом! — Саме тому кажу зараз. Щоб не влаштовувати цирк при них. — Та що з тобою коїться?! В чім причина? Він мовчки голову опустив
Життєві історії 0
— Галю, нам треба поговорити. І це не жарти. Галина завмерла над величезною каструлею, де мліло м’ясо на холодець. Віктор стояв у дверях кухні, навіть не знявши куртку.
Мотре, та де ти там забарилася? Гості на порозі за годину, а в тебе ще кінь не валявся! Чого працюєш так, як мокре горить?! Мотря здригнулася, витерла натруджені руки об полотняний фартух і повільно розвернулася до чоловіка. — Корнію, я вже п’яту годину біля печі. Може, хоч рушники на стіл покладеш чи стільці розставиш? — тихо промовила дружина. — Це жіноче діло — стіл готувати! — відмахнувся він. — Я весь рік на будівництві спину гну, щоб ти тут у теплі вареники ліпила, а тобі ще не подобається щось! Скоро прийшли гості: сусіди й куми. Мотря вийшла з кухні. На ній була стара хустка та сукня, яку вона купувала ще п’ять років тому на весілля племінниці. Корній ніколи не вважав за потрібне дарувати їй щось нове — казав, що «вдома і так зійде». Сам же він сяяв у новій сорочці з вишивкою, яку Мотря вишивала цілий місяць по ночах
Життєві історії 0
— Ось і все, — Мотря поклала обручку на стіл прямо в тарілку з холодцем. — З Новим роком, Корнію Степановичу. Це наше останнє спільне застілля. — Мотре, та
Яринко, відчиняй! Це я, зі святом! — пролунав гучний, владний голос пані Павлини, свекрухи, яка завжди з’являлася там, де її найменше чекали. Ярина застигла. Вона глянула на годинник: восьма вечора, тридцяте грудня. На порозі стояла Павлина з величезними картатими сумками. — Мамо, ви ж казали, що святкуватимете в селі з сусідами? — розгублено запитав Орест, заносячи пакунки. — Та де там! Сусіди поїхали до дітей у Польщу, а я ж не можу дозволити, щоб мій син на свята їв якусь «зелень»! Ой, а що це за декор такий бідний? Де дощик? Де сніжинки на вікнах? Яринко, ти зовсім про святковий дух забула? Ярина відчула, як її ідеальний план розсипається, мов картковий будиночок. Чотири дні. Вона знала: якщо Павлина заїхала сьогодні, то раніше другого січня її не випровадити. Не встигла Ярина оговтатися, як свекруха вже панувала на кухні
Життєві історії 0
За вікном панувала справжня карпатська зима, хоча вони жили у звичайній квартирі на околиці Івано-Франківська. Ярина задоволено оглядала кухню: на підвіконні вже стояли заготовлені делікатеси — сири з
Ти це серйозно? — запитав чоловік. — Просто так, посеред тижня ти їдеш? А як же вечеря? Я ж розраховував, що ми сьогодні щось смачне поїмо. Богдана на мить завмерла, тримаючи в руках улюблену вовняну кофту. В її очах не було гніву, який він звик бачити під час їхніх дрібних сварок. Там була порожнеча. — Вечеря, Северине? Тебе справді зараз хвилює лише те, чи буде на столі гаряча їжа? — Ну, я просто не розумію, що сталося! Все ж було нормально. Ми жили, працювали, виховували дітей. Чверть століття, Богдано! Двадцять п’ять років спільного життя не викидають у смітник через один невдалий день. — О, це не через один день. Вчора зателефонувала твоя мати, свекруха моя. Вона подякувала мені. Знаєш за що? За те, що ми «так вчасно» передали їй кошти на нову дачну альтанку. Ті самі гроші, які я збирала два роки, відмовляючи собі в усьому, щоб ми нарешті замінили ті трухляві вікна на кухні, через які взимку неможливо дихати від протягів. Северин відвів погляд
Життєві історії 0
У спальні панувала напружена, майже фізично відчутна тиша, яку розрізав лише різкий звук застібки-блискавки. Богдана впевненими, механічними рухами складала речі до старої дорожньої сумки. Вона не дивилася на
Олексію! Зятик мій любий! — Тамара вискочила з кухні, заляпана борошном, і міцно притиснула його до себе. — Ну що, схуд зовсім на тих львівських кавах? Нічого, ми приїхали, тепер життя налагодиться! Олексій кинув на дружину погляд, потім на великі картаті сумки та відра в залі і не міг збагнути, що тут робить вся її родина. — Лесю, та хіба ж можна так жити? У тебе в крупах моль скоро заведеться, і все якесь дієтичне. Салатне листя, насіння якесь. Ти що, пташка? Зараз я затрушу шкварки, зробимо справжні вареники! — починала господарювати в гостях тітка
Життєві історії 0
Суботній ранок у львівській квартирі Олександри починався ідеально. Пахло свіжозмеленою кавою, сонячні промені м’яко лягали на паркет, а попереду був цілий день тиші — рідкісна розкіш для жінки,
Ти це серйозно, Олександро? Кукурудза замість горошку Олів’є?! Свекруха стояла в центрі кухні, наче директор на роботі. Її погляд був прикутий до миски, де невістка намагалася створити щось «сучасне». — Тамаро Іванівно, це ж просто новий варіант, — тихо відповіла Олександра, не відриваючись від нарізання авокадо. — Усі мої подруги кажуть, що так смак стає свіжішим, легшим. — Свіжішим?! Це свято — це традиція, а не поле для твоїх експериментів з Інстаграму! Олів’є має бути таким, як його робила моя мати й бабуся: телятина, домашні огірочки, яйця і горошок! А те, що ти тут місиш, — це псування продуктів. Олександра довго терпіла настанови свекрухи, адже вона в її домі жила, але цього разу вирішила, що мовчати більше ніколи не буде
Життєві історії 0
— Ти це серйозно, Олександро? Кукурудза замість горошку Олів’є?! Тамара Іванівна стояла в центрі кухні, наче директор на роботі. Її погляд, гострий як лезо кухонного ножа, був прикутий
Мамо, це Микола, — голос молодшого сина був винуватим. — Слухай, тут така справа. Леся занедужала. Каже, що недобре себе почуває. Ми не хочемо тебе заражати, та й дітей тягати по такому морозу з недужою мамою — не найкраща ідея. Ти ж не образишся? Тамара закрила очі. Вона знала цю «недугу» Лесі. Щоразу, коли Лесі не хотілося їхати на інший кінець міста, у неї раптово починало «першити в горлі». — Звичайно, Миколо. Лікуйтеся. Здоров’я — це найголовніше. Вона поклала телефон і подивилася на годинник. Вісім вечора. Чотири години до Нового року. Повна квартира їжі, наряджена ялинка, випрасувана святкова скатертина — і нікого. Вперше за все її життя вона залишилася абсолютно самотньою в цей вечір
Життєві історії 0
Зимовий вечір у Хмельницькому видався напрочуд вітряним. Сніг колючими голками бився у вікно кухні, де панувала задуха від пари та ароматів спецій. Тамара, жінка з втомленими, але ще
Це взагалі можна їсти? — Михайло з гуркотом відштовхнув від себе глибоку тарілку, так що кілька крапель червоної рідини виплеснулися на скатертину, яку Ярина вишивала власноруч ще до їхнього срібного весілля. — Ти що, висипала туди річний запас солі? Ярина завмерла біля кухонної стільниці. — Я готувала за своїм звичним рецептом, — вона повільно поклала черпак на підставку. Її голос був тихим. — Дві дрібки, як завжди. Можливо, тобі здалося? — Здалося?! — Михайло підхопився з табурета. — Та там справжня ропа! У нормальних господинь страви смачні, а ти на старості років геть не те вариш. Сорок два роки одне й те саме, а сьогодні — на тобі, їжте, люди добрі, морську воду замість обіду! Та я вчора у Дмитра заходив, так його Катерина такий куліш зварила — язик проковтнути можна! А ти просто лінуєшся. Ярина заплакала
Життєві історії 0
— Це взагалі можна їсти? — Михайло з гуркотом відштовхнув від себе глибоку тарілку, так що кілька крапель червоної рідини виплеснулися на скатертину, яку Ярина вишивала власноруч ще
Ти серйозно? Зібрався на корпоратив без мене? — Тетяна нарешті вимкнула плиту. Вадим стояв у вітальні перед великим дзеркалом. Він виглядав як людина з обкладинки журналу — успішний, елегантний і абсолютно чужий. — Таню, ну не починай. Це корпоратив у заміському комплексі. Там будуть самі айтішники, молодь. Тобі там буде ніяково. Всі ці розмови про криптовалюту, мови програмування. Ти ж у цьому нічого не тямиш. Навіщо тобі псувати собі вечір? — Псувати вечір? — Тетяна зробила крок до кімнати, відчуваючи, як тремтять її коліна від утоми. — Вадиме, я п’ятнадцять років була твоїм першим слухачем. Я читала твої коди разом з тобою, коли ти тільки починав! Тепер мені «ніяково» бути поруч із твоїми успішними колегами? Вадим зітхнув. — Світ змінився, Таню. Ти тепер вдома. Ти створюєш затишок, і в тебе це чудово виходить. Але там інший формат. Всі приходять або самі, або з дівчатами з офісу. Дружини вдома — це норма в нашій тусовці. — Дружини вдома — це зручно, Вадиме. Щоб було куди повернутися, де нагодують і виперуть сорочку. — Слухай, не роби драми. Завтра прийде моя мама, сестра з чоловіком, ми чудово посидимо. Він підхопив ключі від авто і, кинувши коротке «буду пізно», вийшов
Життєві історії 0
Зимовий вечір у Черкасах дихав сирістю та передчуттям свята. У невеликій квартирі, де кожен куток був заставлений кухонним приладдям, панувала справжня гарячка. Тетяна, жінка з м’якими рисами обличчя
Олю, ти вже закінчила з холодцем? — Остап випромінюючи святковий спокій. Чоловік був у новому пуловері, пахнув дорогим одеколоном і тримав у руках телефон, який без упину вібрував від сповіщень. — Майже. Але я вже не відчуваю ніг. Може, ти допоможеш мені хоча б винести сміття і протерти підлогу? — Ольга навіть не підняла голови, боячись, що якщо зупиниться, то просто впаде. — Ой, ну не починай! Я ж тільки-но сів за планшет, треба ж розіслати вітання усім. Слухай, я тут подумав. Завтра ж перше січня, свято святе! Чого нам сидіти вдвох? Я зателефонував братові, кумам, мамі своїй. Сказав, щоб до другої години дня всі були у нас. Людей п’ятнадцять буде. Погуляємо, як у старі добрі часи! Ольга повільно поклала ніж на дошку, не могла повірити в це. — Ти запросив п’ятнадцять людей? На завтра? Остапе, я мріяла про один-єдиний день тиші. Я хотіла просто дивитися у вікно і нічого не різати і не готувати. Я виснажена. — Ну що ти за людина така! Сім’я — це ж головне. Мама так чекає цього обіду. Тобі що, важко доварити ще трохи картоплі? Не псуй свято. Ми ж українці, гості в хаті — Бог у хаті! Він пішов у вітальню, залишивши Ольгу в оточенні брудних каструль та глибокої, чорної образи, яка почала повільно заповнювати її душу
Життєві історії 0
Над київськими дахами зависла густа груднева ніч, розрізана холодним світлом неонових вивісок. У квартирі на Оболоні повітря було таким густим від пари, що здавалося, його можна різати ножем.

You cannot copy content of this page