Ларисо! Де вечеря? — голос Андрія, чоловіка, прозвучав вимогливо. — Я з самого ранку на об’єкті, тільки перекусив якимось пиріжком на ходу. Думав, прийду — а тут борщик полтавський, тарілочка налита. Лариса навіть не поворухнулася. — Готуй сам, Андрію, — промовила вона спокійно. — Що ти сказала? — Андрій завмер. — Ти що, перевтомилася на своїй пошті? Чи, може, серіалів надивилася? — Я сказала: готуй сам. У тебе теж є руки, і вони, наскільки я пам’ятаю, ростуть з того самого місця, що й мої. Андрій підійшов ближче. — Ти не захворіла, випадково? Тридцять років я приходжу додому, і стіл завжди накритий. Це ж порядок такий! Моя мати батькові до останнього дня гаряче подавала, і ніхто не питав «чому». — Твоя мати — це інша історія, Андрію. Вона все життя поклала на те, щоб ви з батьком були нагодовані та випрасувані, а сама світу не бачила далі свого городу. А мені набридло. Покажи мені той закон, де написано, що диплом будівельника звільняє від обов’язку зварити собі макарони
Вечірня Полтава повільно занурювалася у сутінки. Вуличні ліхтарі вихоплювали з темряви силуети каштанів, а в квартирі на вулиці Соборності панувала незвична тиша. Лариса стояла біля вікна, тримаючи в
Мамо! Та що я тобі зробила таке? — ледь не заплакала донька Леся. — За що ти так мого чоловіка Андрія ненавидиш? Він же людина хороша, не п’є, не гуляє, нас любить. Галина Степанівна відвернулася, витираючи обличчя краєм хустки. — Люди хороші картоплю копати допомагають. А цей. Подивися на сусідів. У людей зяті як зяті, а в мене — недорозуміння якесь у краватці. Телефон знову завібрував. Цього разу Андрій телефонував. Леся відійшла на кілька метрів до старої яблуні. — Так, Андрію. Ні, все добре. Ні, не кажи так,— шепотіла вона. — Дай-но мені слухавку! — раптом пролунав різкий голос матері. Вона вихопила телефон. — Ало! Зятьок дорогий? Вирішив перевірити, чи жива ще теща? На городі запала така тиша, що було чути, як десь на іншому кінці Ковалівки гавкає старий собака. Леся застигла. — Що ти кажеш? — голос матері здригнувся від обурення. — Гроші пропонуєш? Знову? Ти думаєш, Андрію, що матір твоєї дружини можна купити, як той шматок ковбаси в супермаркеті? Ти мені тут про «ефективність» не розповідай! Ефективність — це коли в тебе погріб повний! Вона кинула телефон
Осінь у Ковалівці завжди пахла однаково: вогким листям, солодким димом від багать та передосінньою тривогою. Галина Степанівна, жінка з мозолистими руками та характером, загартованим сорока роками вчителювання, стояла
Наталю, ти знову вгатила стільки цукру! — Ганна Петрівна, свекруха, поставила порцелянову чашку. — Я ж тобі вранці, перед твоїм виходом на ринок «Урожай», чітко сказала: одну ложечку. Без гірки! Хіба це так важко запам’ятати дорослій жінці? Наталя стояла спиною до свекрухи. Вона не здригнулася від звуку порцеляни, не обернулася на різкий тон. — Ти мене чуєш, я питаю? — голос свекрухи став сердитим. — Чую, мамо, — спокійно, майже мелодійно відповіла невістка, не перериваючи свого заняття. — То чому ти мовчиш? Набрала в рот води? Чи, може, ти вважаєш, що я вже зовсім з розуму вижила і мої прохання в цьому домі нічого не варті? Ти ж знаєш, що мені не можна солодкого? Для чого ти зробила так
Вінниця повільно занурювалася у вечірні сутінки. Старі каштани під вікнами трикімнатної квартири на Пирогова тихо шелестіли листом, ніби обговорюючи побачене за день. На кухні пахло свіжою випічкою та
Оксано! Йди-но сюди на хвилину! — голос чоловіка був сердитим. Оксана, побачивши кредитні карти на столі, зблідла. — Дмитре, ти що, по сумках моїх нишпориш? — вона спробувала виправдатися, але голос зрадницьки здригнувся. — Я шукав квитанцію за світло, яку ти нібито оплатила, — Дмитро був розгублений. — А знайшов це. «Кредитний ліміт — 50 тисяч», «Миттєва розстрочка». Скільки їх у тебе насправді цих кредитних карток? Одна? Дві? Чи ти вирішила зібрати колекцію всіх банків України? Оксана підійшла до столу, але не сіла. — Це не те, що ти собі вигадав. Усе під контролем, Дмитре. Я все виплачую вчасно. — Під контролем? Ти кажеш мені про контроль, коли в нас борг за комуналку за два місяці, а ти купуєш собі нові парфуми, ціна яких дорівнює половині моєї премії? Оксано, ми в ямі! Це не контроль, це фінансове ярмо на нашій сім’ї
Тростянець засинав під тихий шепіт дерев у парку імені Чайковського. У квартирі Дмитра та Оксани панував звичний затишок, але повітря було наелектризоване передчуттям грози. Дмитро, чоловік зі втомленим
Тетяно Миколаївно, я вас дуже прошу, ну куди ж я піду за два дні? — голос Оксани тремтів. — Я ж справно платила оренду, нічого не ламала. — Оксанко, дитино, я все розумію, — лунав у слухавці сухий голос господарки квартири. — Але з Польщі повертається моя донька з онуком. Їм треба десь жити. Гроші за залишок тижня я тобі поверну, але в суботу вранці ти маєш звільнити кімнату. Вибач, життя таке. Дівчина повільно опустила руку. В очах запекли сльози. Це був повний крах. Останні заощадження вона відправила тиждень тому батькам у село. В гаманці залишалося кількасот гривень, а в душі — порожнеча. — Знову якісь негаразди, Оксано? — пані Марія, власниця магазину, зупинилася. — Гірше не придумаєш, Маріє Іванівно. Мене з житла виселяють. І саме зараз, коли я залишилася без роботи
Опішня зустріла Оксану туманом, який густо стелився пагорбами, приховуючи під собою гончарні майстерні та старі сади. Але дівчині було не до краєвидів. Вона стояла біля вікна невеликої крамнички
Маріє, біда! Все пропало! — Степан, чоловік, влетів на кухню з блідим обличчям. Марія випустила ложку з борщем. — Що ти горлаєш на все подвір’я? Яка біда? Знову кролі втекли? — Гірше, Маріє. Гроші! Наші гроші на Трускавець! — Степан перевернув банку догори дном. Звідти не випало нічого, окрім самотнього лаврового листка, який затесався туди невідомо як. — Порожньо! Як у казенному гаманці! Марія важко опустилася на табурет, відчуваючи, як серце починає вибивати неритмічну чечітку. — Не мели дурниць, Степане. Ти ж сам минулої неділі перераховував. Було вісімдесят шість тисяч. Ми ж два роки з кожної пенсії відкладали, я на базарі сиром торгувала, щоб хоч раз у житті ті кляті води попити, печінку підлікувати. Вона вихопила банку, зазирнула всередину. — Оце тобі й оздоровлення, — процідила вона крізь зуби. — За три дні квитки купувати, а в нас тільки дірка від бублика. Де гроші, Степане? Хто їм ноги зробив
Червневий вечір у Миргороді видався лагідним. Сонце повільно котилося за обрій, забарвлюючи білі стіни хати Степана та Марії в ніжно-рожевий колір. На кухні кипів великий баняк борщу, аромат
Тьотю Ганно, ну скільки можна дивитися? Підписуйте швидше, — Андрій, племінник, підганяв із хижим поглядом. Ганна Петрівна повільно поглянула на нього. — Почекай, Андрію, — Надія, його сестра, різко вихопила документи з рук брата. — Ти що мені вчора казав? Що ціна буде ринкова! А тут що? Тринадцять тисяч доларів за три кімнати в центрі міста? Ти при своєму розумі? Це ж ціна гаража на околиці! — Надю, не роби з мене ворога народу, — огризнувся Андрій. — Квартира в аварійному стані. Стіни сиплються, сусіди — самі знаєте, зверху затопили два роки тому, цвіль по кутах. Хто її купить за повну вартість? Покупець — мій кум, бере «як є», без зайвих питань. А нам час дорожче. — А мені куди, Андрійку? — Ганна Петрівна захвилювалася. — Ганно Петрівно, ну будьте ж розсудливою! — Андрій примирливо схилився над нею. — Вам сімдесят шість. Ноги ледь ходять, серце пустує. Хто вам хліба принесе на третій поверх без ліфта? Хто тиск поміряє о другій годині ночі? Ми з Надею маємо свої сім’ї, роботу. Ми не можемо розірватися. — Я ж ніколи нічого не просила, — старенька ледь не плакала. — Я сама помаленьку. Сусідка ось, Людочка, іноді заходить. — Людочка? Та Людочка завтра переїде, і ви тут одна в стінах закриєтесь? Ми все вирішили. У передмісті, біля Острога, є такий заклад. «Святий Пантелеймон». Там природа, річка, свіже повітря. Лікарі цілодобово. Чим вам погано
Весна в Рівному завжди починалася раптово: вчора ще лежав сірий сніг, а сьогодні сонце вже нещадно випалювало залишки криги на бруківці Соборної вулиці. У квартирі №12, де стелі
Четвертим будеш, — сказала крадькома Валентина по телефону. Тамара, сестра, застигла. — Хто четвертий? Сергію, ти когось запросив? Валя почала дуже зосереджено перебирати кріп, хвилюючись. — Це не Сергій. Це мій Олексій скоро заїде. Тамара аж зблідла, бо про чоловіка сестри вона зовсім нічого не знала. — Який Олексій? — Він тепер у Києві живе, — тихо уточнила Валя. — Вчора подзвонив. Каже, буду проїздом через Глеваху, заскочу на пару годин, привітаюся. — Проїздом через Глеваху, — Тамара схрестила руки. — Це ж як зручно! З Києва в бік Василькова, і Глеваха якраз «по дорозі». А заздалегідь попередити? — Томо, не починай. — Я не починаю! Я просто запитую: ми що, готель? Чи їдальня самообслуговування? Я тут на трьох розраховувала! Реберця — лічені! — Борщу на весілля, ти ж сама казала, — нагадала Валентина. — Справа не в об’ємі каструлі! — вигукнула Тамара. — Справа в тому, що ти завжди так робиш, все приховуєш і маєш секрети від рідної сестри
— Валю, ти буряк на борщ поставила варити? — голос Тамари пролунав над ділянкою, немов грім. — Поставила, поставила, ще зранку, — відгукнулася Валентина, не відриваючи очей від
Та кажу тобі, Оксано, на власні очі бачила! — пліткували жінки в черзі в магазині. — Біля службового входу стоять, милуються. Він її за руки тримає, а ця Вітка так дзвінко сміється. І не боїться ж. У нього ж дружина — золото! Кажуть, вона з нього порошинки здуває. Андрійком кличе, сорочки білі щодня міняє, сніданки з трьох страв готує. Тетяна здригнулася. Рука, що тримала пакунок із сиром, заніміла. В черзі було багато людей, але «Андрійків», чиї дружини так фанатично дбали про побут, у їхньому кварталі було небагато. — Та що та дружина, — відмахнулася друга. — Вона ж проста, як двері. Андрій якось у хлопців у гаражах сміявся, каже: «Моя Таня — це як домашня піжама: зручно, тепло, але на вихід не одягнеш». Казав, що в неї фантазії — нуль. Вранці або яєчня, або оладки, або сирники. Каже, скоро від того сиру мукати почне. Їй би тільки господарство, а чоловіку вогонь потрібен! А жінка його — нічого не бачить. Стоїть он, мабуть, зараз теж сир купує, щоб коханому вранці догодити. У черзі почувся приглушений сміх. Тетяна відчула, як гаряча хвиля сорому заливає обличчя. Вона повільно опустила погляд на свій кошик: домашній сир, сметана, борошно, свіжі ягоди. Все для «коханого». Все для «Андрійка»
Миргородське літо завжди пахло липою та свіжою випічкою. У місцевому гастрономі «Світанок» черга рухалася повільно, як сонні качки на річці Хорол. Тетяна стояла біля вітрини з молочкою, уважно
Маринко! Та що ти таке верзеш? — обурилася Віра словам сетри. — Ти думаєш, я своїх дітей не знаю? Альонка з Павликом — золоті діти. Вони кожні вихідні приїздять, допомагають нам з батьком в село. Марина, її молодша сестра, яка приїхала «на гостину», присунулася ближче. — Не знаєш ти їх, Віро, зовсім не знаєш! На власні вуха чула, як твоя Альона чоловікові на кухні казала: «Мама з татом зовсім від села не відмиваються, соромно мені перед партнерами по бізнесу їх показувати». А Павло тільки кивав та підтакував! Мовляв, треба б ці зв’язки потроху обривати, щоб імідж не псували. Віра Сергіївна завмерла. — Брешеш ти, — нарешті вимовила вона, але в очах уже забриніли сльози. — Та нащо мені брехати? — Марина з удаваною жалістю зітхнула і відрізала собі ще шматок пирога. — Зайшла я до них у Вінниці, думала, чаю поп’ємо. А вони на кухні зачинилися і шепочуться. Думали, я в передпокої взуття знімаю, а я вже біля дверей була. Все чула! Альонка ще так презирливо сказала: «Пора вже, мабуть, цей зв’язок з сільськими батьками перерізати»
Під Вінницею, де Південний Буг ліниво огинає скелясті береги, розкинулося селище Лука-Мелешківська. Саме тут, у добротному цегляному будинку з охайним садком, мешкали Віра Сергіївна та Ігор Павлович. Того

You cannot copy content of this page