Ірино! То ти так і не збираєшся взяти телефон? — тихо, майже пошепки запитав чоловік. — Так не можна. Ірина помітно здригнулася від його голосу. Вона саме стояла біля кухонного столу. — Це твоя мати, Ігорю. Знову вона. Розумієш, це вже третій її дзвінок за цей вечір! Вона просто не зупиняється, — емоційно відповіла Ірина, намагаючись стримувати голосні ноти, щоб не розбудити дітей, які спали в сусідній кімнаті. — Я чудово бачу, чий це номер відображається на екрані, Іро. Мені не треба нагадувати, — відповів чоловік, важко зітхнувши. — І ти прекрасно знаєш, що саме вона збирається сказати у слухавку. Вона ж не просто так трезвонить. Мені вона взагалі ще вдень телефонувала, намагалася щось вивідати, плакалася. Ігор повільно підвівся з-за столу, підійшов до вікна, за яким кружляв лапатий сніг, і засунув руки в кишені домашніх штанів. Спина його була напруженою, наче струна. — І що? Вона плакала? — тихо запитав він. — Вона не просто плакала, вона буквально ридала ридма! — Ірина різко повернулася до нього обличчям, міцно схрестивши руки. В її очах палав вогонь багаторічної образи. — Але знаєш, що в усій цій ситуації мене дивує найбільше? Мене це абсолютно не чіпає. Мені їх ні крапелькине шкода! Жодного жалю в душі немає
Над древніми, покритими сивою парою пагорбами містечка Кременець повільно догоряла груднева затяжна завірюха. Маленькі, затишні вулиці, що тулилися до підніжжя Замкової гори, поступово ховалися у густих вечірніх сутінках.
Мамо, привіт! Вітаю тебе з прийдешніми святами! — голос Оксани в телефоні звучав бадьоро. — Привіт, донечко, дякую, — обережно й тихо відповіла Надія Павлівна. — Як ваші справи? Які плани маєте на новорічні вихідні? Чи збираєтеся в гості? — Ой, плани просто грандіозні! Ми з Ігорем вирішили нарешті зірватися в Карпати, на Буковель! Прямо на сам Новий рік, на цілих десять днів! Уявляєш? Готель уже повністю оплатили, валізи збираємо! Надія Павлівна промовчала. Вона передчувала, куди саме клонить донька. — Мам, але тут виникла одна ма-а-ленька технічна складність, — протягнула Оксана. — Матвійка та Златку нам абсолютно немає з ким залишити на цей час. Світлана, моя кума, летить на відпочинок в Єгипет, Ігореві батьки зараз у санаторії на Трускавці лікують спину. Ми тут подумали. Може, ти б узяла малечу до себе в Чортків? Ну всього на десять днів! З тридцятого грудня по восьме січня. Вони у тебе поживуть. — Оксанко, я не зможу цього разу, — тихо видихнула Надія Павлівна. — Що?! — у голосі доньки пролунало обурення. — Я просто не впораюся сама, Оксано. Зрозумій мене правильно, я вже далеко не та здорова жінка, що була колись. Тиск останнім часом скаче щодня, ноги на погоду крутить так, що ледве до магазину доходжу. Десять днів — це колосальний термін для мого віку. Ні, не проси
Той вечір навіть не обіцяв ніяких неприємн — Тоді ми до тебе взагалі більше ніколи не приїдемо! — цей різкий, наче грім, вигук доньки, що пролунав із динаміка
Доню! Ну от, коли ми з батьком підемо на той світ, ця хата й земля відійдуть тобі, — несподівано відрізала мати. — Іншого шляху немає, і думати тут нема про що. — Мамо, — тихо промовила Мар’яна. — Ми ж про це розмовляли вже десятки разів. У мене зовсім інше життя. Мої плани не пов’язані з цією хатою. Мені гроші потрібні і все. — Яке життя? — Галина Дмитрівна зневажливо пирхнула. — Орендувати чужий куток у Франківську, віддавати половину заробітку якомусь чужому дядькові? Ти це називаєш життям? Тут твій корінь, твої рідні стіни! Ми з батьком усю молодість по заробітках провели, здоров’я на цих будовах залишили, щоб цей дім звести. А ти крутиш носом і відмовляєшся від свого гнізда! — Я не відмовляюся, мамо! — голос Мар’яни здригнувся. — Я просто намагаюся пояснити, що мені потрібен старт. Моя робота — на іншому кінці області, там мої друзі, мої проєкти, моє майбутнє. — Значить, батьківська хата тобі вже не мила? — у голосі Галини Дмитрівни з’явилося роздратування. — Ми тут лишаємося самі доживаємо віку, а вона нам про свої проєкти розказує! Дивись, Мар’яно, дограєшся, що залишишся біля розбитого корита
Над селищем Микуличин, що на Івано-Франківщині, повільно опускалися густі зимові сутінки. Сніг, який безупинно падав останні три дні, важкими шапками вкрив дахи гуцульських садиб та лапи кремезних смерек.
Ти маєш подорослішати, Ганно! — кинула мати. — Віктор, мій чоловік, не звик ділити простір із чужими людьми. Йому потрібен спокій, затишок, а ти вічно з похмурим виглядом. Ти зрозумій, він — чоловік серйозний, йому треба відпочивати після роботи, а не слухати твої капризи. — Мамо, але це ж мій дім, — голос дівчинки тремтів. — Я ж нікому не заважаю. Я можу сидіти тихо в своїй кімнаті, чесно! — Твоя кімната тепер потрібна Віктору під кабінет, — Ольга Петрівна нарешті повернулася, і в її очах не було ні жалю, ні сумніву. — Твій дім тепер буде у тітки Стефи в селі під Кременцем. Там чисте повітря, школа поруч, природа. Поживеш рік-другий, поки ми тут усе налагодимо, зробимо ремонт. А там побачимо. Ти ж уже велика, маєш розуміти, що матері теж хочеться жіночого щастя
Події розгорталися у мальовничому містечку Бережани, що на Тернопільщині. Це місто замків, старовинних церков і глибоких родинних традицій, де кожен знає ціну честі, а зрада власної дитини вважається
Оксаночко! Слухай, я прийшла по гроші, — почала мати. — У цьому місяці мені потрібно на п’ять тисяч більше. Навіть на десять. Оксана здивувалася. — Мамо, ми ж домовлялися про сталу суму. Три тисячі щомісяця. Оренда піднялася, комуналка за цей місяць прийшла просто космічна. Ганна Степанівна різко обернулася. — Ти мені будеш про комуналку розповідати? — мати сплеснула руками. — Мені лікар призначив нові вітаміни та ліки. Імпортні, Оксано! Ті, що ти раніше купувала — то сміття. Ти хочеш, щоб я злягла? Оксана мовчки дістала гаманець. — Ось, тримай. Тут десять тисяч, як ти й просила, — Оксана простягнула гроші. Мати схопила їх з дивовижною спритністю. — Оце інша справа. Оце я впізнаю свою доньку, — тон Ганни Степанівни миттєво змінився. — Ми з батьком завжди казали: наша Оксана — золота дитина. Не те що в сусідки Стефи: син поїхав у Польщу, грошей не шле, навіть на свята не дзвонить. А ми тебе виростили правильно. Вклали в тебе душу, освіту дали. Батьки дають дітям старт, а діти потім забезпечують батькам спокійну старість. Хіба це не чесно? — Чесно, мамо. Напевно, — ледь не плакала донька
Чортків, що на Тернопільщині, завжди чарівний та гостинний. Місто, де кожен знає кожного, а сімейні традиції іноді стають зашморгом на шиї молодих людей. Чортків прокидався повільно. Над шпилями
Доню! Світланко, я тут сестрі новий телефон взяла, — почала мати. — Ну, ти розумієш, остання модель, камера розкішна. Ти не могла б мені допомогти кредит закрити? Бо мені до зарплати ще три тижні, а там відсотки такі, що страшно дивитися. Світлана завмерла. Вона повільно підняла голову. — Мамо, ти жартуєш? У Поліни ж був нормальний смартфон. Я сама їй минулого року купувала, ще й захисне скло міняла нещодавно. Навіщо знову борги? Наталія Вікторівна зітхнула. — Ой, доню, ну як ти не розумієш? Вона ж в університеті вчиться, на економічному. Там дівчата всі такі доглянуті, з найкращими гаджетами. Вона ж серед них як сіра мишка! Всі на неї дивляться, хлопці заглядаються. Не хочу, щоб моя дитина відчувала себе гіршою за інших. Це ж питання престижу, майбутніх зв’язків! — Престижу? Мамо, коли я вчилася в технікумі, я ходила в одних джинсах два роки! Ти тоді не переживала, що я «сіра мишка». Тобі було байдуже. А тут ти зі шкіри лізеш, щоб Полінці вгодити! — Світлано, ну не починай! — роздратовано кинула мати. — Не порівнюй себе і Поліну. Ти вчилася на кухаря, це ж робітнича професія. А Поля — майбутній економіст, буде важлива людина. У неї рівень інший, оточення інше. Їй треба тримати марку
Події розгортаються у мальовничому містечку Галич, що на Івано-Франківщині, де старі традиції переплітаються з непростими людськими долями. Галич у червні завжди особливий. Дністрові води тихо несуть свої таємниці,
Мамо! Вітаю! — голос Василя був дивним. — З днем народження тебе, рідна. Ти вибач, що так рано, але я маю сказати. — Що сталося, Васю? — серце Елли Петрівни йокнуло. — Ви вже виїхали? — Мам, ми не приїдемо. Я захворів. Температура тридцять дев’ять, горло так обклало, що говорити важко. Не хочу тобі передати. Сама розумієш, вік, імунітет. Ми краще вдома пересидимо. Елла відчула, як ноги стали ватяними. Вона сіла на стілець, який щойно любовно накривала м’якою накидкою. — Синочку, може, лікаря? Може, мені приїхати, привезти тобі бульйону, малини? У мене ж усе є. — Ні-ні! — занадто швидко відповів Василь. — Ніяких приїздів. Тобі не можна ризикувати. Ганнуся, дружина, за мною догляне. Ти святкуй, не зважай на нас. Ми потім, як одужаю, обов’язково заїдемо. Все, мам, голова розколюється, піду ляжу. У слухавці почулися короткі гудки. Елла Петрівна ще довго тримала телефон біля вуха. Вона дивилася на накритий стіл. Вісім тарілок. Одна — збоку, почесна. Вона встала і повільно почала переставляти посуд. Матері було шкода сина, але вона розуміла, що він не сказав їй усю правду, він щось приховав
Місто Трускавець у травні завжди нагадує великий квітучий сад. Тут повітря особливе — воно пахне хвойними лісами, що оточують курорт, свіжою мінеральною водою та кавою, яку варять чи
Пані! На чиє ім’я заповнюємо папери? — запитав будівельник. — Мені потрібен підпис власника. Віра здивовано посміхнулася, поправляючи пасмо волосся. — Оформляйте на мене. Я тут господарка, це наш спільний із чоловіком дім. Ми його разом зводили, кожну цеглину знаємо. Майстер лише знизав плечима. — Розумієте, пані, закон є закон. Мені потрібен той, хто вказаний у реєстрі нерухомості. А ви хіба власниця? Віра замовкла. Виходило, що вона не має права навіть підписати папірець на ремонт даху, в який вклала душу і всі свої заощадження, бо власник її чоловік. Майстер поїхав, залишивши після себе лише порожню чашку та важкий осад у повітрі. Увечері, коли чоловік повернувся з роботи, Віра набралася хоробрості. — Гено, знаєш, сьогодні був майстер щодо даху, — почала вона. — Виникла дурна ситуація з документами. Давай нарешті переоформимо будинок на нас обох? Це було б правильно, щоб я могла вирішувати такі питання самостійно, та й взагалі, так надійніше. Геннадій лише випалив. — Навіщо тобі ці папірці? — кинув він різко. — Тобі що, погано живеться? Я що, збираюся кудись тікати чи виганяти тебе? Живи і не забивай голову дурницями
В передмісті Вінниці, серед охайних вуличок та квітучих садів розкинулося селище, що славилося своїм спокоєм. Саме тут, на одній із тихих ділянок, стояв двоповерховий будинок, який Віра вважала
Тетяно! Сестро! Ти зовсім совість втратила! — Оксанин голос тремтів від обурення. — Мати дзвонила, ледь не плакала. Просила приїхати хоча б на вихідні, город допомогти прибрати, бо спина зовсім не тримає. А в тебе що? Знову «важливі справи»? Чим ти так зайнята, га? Роботи в тебе немає, вдома сидиш, дітьми, як щитом, прикриваєшся! Тетяна лише роздратовано закотила очі. — Мене, Оксано, совістити не треба! Ти в нас «правильна», от і їдь. Мати мені нічим не допомагає, то чому я маю біля неї розпинатися? І що, в ніжки кланятися їй повинна за те, що вона дітей на суботу-неділю забирає? Велика радість! От якби вона мені свою пенсію віддавала — тоді так, інша справа. — Таню, їй самій потрібні гроші. Операція коштує чимало. Давай скинемося? Хоча б по половині? Я сама таку суму зараз не витягну. — Ти що, з місяця впала? — Тетянин голос був сповнений роздратування. — Звідки в мене такі гроші? Я ж тобі казала: на мене не розраховуй! У мене діти, школа, гуртки. Мені і без матері витрат вистачає! — Тобі зовсім байдуже? Це ж її здоров’я! — Нічого страшного, звикне! — кинула Тетяна. — З паличкою ходитиме. Та й куди їй ходити в селі? Немає грошей, Оксано. Крапка
Це була та особлива пора року, коли Миргород огортається м’яким, майже молочним туманом, а повітря пахне стиглими яблуками та вологою землею. У цьому місті-курорті життя зазвичай тече повільно,
Тамаро! Ти рідну маму на вулицю виганяєш? — голос Віри тремтів. — У тебе всередині залишилося бодай щось людське? На тому кінці почулося довге зітхання. — Вірочко, дорога моя, — нарешті пролунав голос Тамари, — давай без цього пафосу. Твої театральні постановки на мене не діють. Ти впевнена, що тобі самій не завадило б трохи совісті? Ми з Миколою три роки, розумієш, три довгих роки гарували, живучи з мамою під одним дахом. Ми терпіли її вічні зауваження, її нічний кашель, її скарги на тиск. Ми свій «термін» відбули. Тепер — твоя черга. — Моя черга? — Віра відчула, як до горла підступає клубок гніву. — Ти при своєму розумі? У мене двоє дітей, у нас іпотека за цю крихітну «однушку»! — А в мене, ти думаєш, райське життя? — Тамара раптом зірвалася на крик. — Ти хоч раз ночувала в одній кімнаті з хворою людиною, коли в тебе самої дитина плаче, а чоловік хоче відпочити після роботи? Ні? Тоді не ний! Я матір до себе більше не візьму. Завтра Микола привезе її речі до тебе. І це не обговорюється
Ранок у Трускавці розпочався не з лагідного сонячного проміння, а з густого, майже дотикового туману, що сповзав з довколишніх гір, огортаючи верхівки ялин та старовинні вілли курорту. Повітря

You cannot copy content of this page