Двадцять тисяч гривень, Романе? — голос дружитни був тихим, але в ньому відчувався метал. — Ти справді витратив усі наші заощадження на цю пластикову коробку для дачі свекрухи, поки в нас у спальні розетки іскрять так, що я боюся світло вмикати? Роман навіть не здригнувся. Він радісно погладив картонний бік ящика, уникаючи дивитися дружині в очі. — Лесю, ну не починай. Ти ж знаєш, як мамі важко в селі. Вона вже літня жінка, суглоби болять, їй треба десь нормально помитися після городу. І племінниця моя, Зорянка, влітку там постійно. Хіба вони не заслуговують на комфорт? Душ — справжнє щастя на старості років. — А я? — Леся зробила крок вперед, і під її ногами жалібно скрипнула гнила підлога. — А я заслуговую жити в людських умовах? Подивися на ці стіни! Я вчора кут шпалер скотчем приклеювала, бо штукатурка сиплеться на голову. Романе, ми два роки відкладємо гроші на капітальний ремонт нашої квартири! Нашої, а не дачного будиночка твоєї матері! — Це потерпить, — жорстко відрізав чоловік. — Стіни нікуди не втечуть. А літо вже скоро. Я обіцяв мамі, що цього року вона буде жити як щаслива людина. Вона на цю дачу все життя поклала
Над старим Чортковом повільно спускався густий весняний туман, огортаючи шпилі костелу святого Станіслава та кам’яні стіни замку. У повітрі пахло сирістю річки Серет та свіжим димом із коминів
Мамо, тату! Яке щастя! — голос доньки розкотився передпокоєм. — Ви як вчасно! Я якраз збиралася вам телефонувати, щоб запросити на «другу частину» мого свята. Проходьте швидше у вітальню! — Свято, — глухо відлунив Василь Іванович, повільно проходячи до кімнати. Він сів на краєчок стільця, не знімаючи старого пальта. — У нас, Даринко, свято закінчилося ще вчора ввечері. Коли ми дізналися новини. Стефанія Петрівна не сідала. — Де вони, доню? — запитала мати, не повертаючи голови. — Де ті гроші, які ми з батьком збирали для тебе понад п’ять років? Ті вісім тисяч доларів, які ми поклали тобі в конверт на ювілей? Дарина на мить заклякла біля кавомашини, але швидко повернула собі безтурботний вигляд. — Мамо, ну що за допити з порога? Я їх інвестувала! Причому так вдало, що ви зараз ахнете! Це проект усього мого життя! — Інвестувала? — Василь Іванович важко гупнув палицею по підлозі. — У що? У твою заборгованість по оренді офісу, яка вже пів року висить? Чи в ремонт, про який ти нила кожні вихідні, скаржачись, що в тебе шпалери відклеюються від сирості? — Краще, тату! Набагато краще! — Дарина схопила матір за руку й потягнула до виходу на лоджію. — Йдіть сюди, я покажу вам справжню свободу
Над закрутом Дністра, де місто Заліщики обіймає річка, немов коштовний камінь у срібній оправі, стояв вологий березневий туман. У повітрі пахло талим снігом та вологою землею. На одній
Мама каже, що ми перетворили її дачу на справжній розгардіяш, — глухо промовив чоловік Олені. — Вона що, це серйозно? Розгардіяш? — Олена повторила це слово повільно. — Розгардіяш, Миколко, — це коли в квіткових горщиках купа сміття, а сусідський пес спить на кухонному столі. У нас було лише четверо найближчих друзів! Ми вимили кожен куточок, вимели веранду до останньої порошинки і навіть власноруч вимили ту її антикварну чавунну гусятницю, до якої вона нікого не підпускала роками! Ти ж бачив, як я терла її содою, щоб жодної плями не залишилося! — Оленко, ти ж знаєш маму. Вона бачить світ інакше. — Не починай оце своє «Оленко»! — дружина різко випрямилася, відчуваючи, як гнів припливає до обличчя. — Я хочу знати лише одне: де ключі від дачі? Ми ж домовлялися, що поїдемо туди в п’ятницю. Микола нарешті підвів очі. — Вона їх забрала, Оленко. Просто вийняла з моєї сумки, поки я пив з нею чай минулого вечора. Сказала, що поки ми не проведемо «ґрунтовну родинну бесіду» — доступу до будинку в нас не буде. Вона вважає, що ми не цінуємо те, що маємо і каже, щоб ми з тобою приїхали до неї на серйозну розмову
Над старовинними дахами Чернівців, де кожна цеглина дихає історією австро-угорських часів, а повітря навесні густе від аромату міцної кави та квітучих магнолій, повільно піднімалося сонце. Золотаві промені вигравали
Невістко! Ти ж розумієш, що ці гроші — не зовсім твої? — голос свекрухи, пролунав несподівано. — Прошу? — Наталія обернулася. Свекруха сиділа за столом, спокійно розправляючи серветку на колінах. — Я кажу, доню, що ці гроші — сімейні. А раз вони сімейні, то розпоряджатися ними має Сергійко. Він чоловік. Він голова. Він має бачити стратегію вашого розвитку. Це ж очевидно, хіба ні? Наталія повільно сіла на стілець навпроти. — Людмило Степанівно, — почала вона. — Ці гроші — це прибуток мого бізнесу. Бізнесу, який я створила сама, ще до того, як зустріла Сергія. Я плачу податки, я плачу зарплату п’ятьом швачкам, я ризикую власним майном. Як ви можете казати, що вони «не мої»? — Ой, дитино, не починай цих своїх розмов. Ви в шлюбі шість років. Перед Богом і законом ви — одне ціле. А в справжній українській родині чоловік завжди тримав все на собі. Сергій у нас інженер, логік, він знає ціну копійці. А ти, ти жінка. Сьогодні в тебе є настрій на бізнес, завтра немає. Гроші мають бути в надійних руках
Над тихим містечком повільно догорав квітневий день. Сонце, немов стиглий апельсин, повільно занурювалося у воду, розливаючи по небу відтінки рожевого та глибокого фіолету. Весняне повітря було прохолодним, але
Слухай-но, Мар’яно, — свекруха раптом насторожилася. — Я от що хотіла запитати. Твоя бабуся Марія, вже ж пів року минуло, як вона відійшла у кращий світ? Мар’яна відчула, як серце забилося частіше. — Так, Ганно Петрівно. Минуло шість місяців і один тиждень. — О! — очі свекрухи блиснули. — Значить, термін вийшов! Тепер можна і за папери братися. Що там у неї залишилося? Наскільки я пам’ятаю, у Марії була та велика квартира і дача. Ну і, певно, якісь заощадження на «чорний день» у банку лежали? Старі люди вони такі — завжди мають копійку в панчосі, щоб дітям лишити. Мар’яна заціпеніла. — Мій тато — єдиний спадкоємець. Я не маю жодного стосунку до її майна. І, чесно кажучи, зараз це останнє, про що я хочу думати. — Та як це «не маєш стосунку»? — хмикнула свекруха. — Ти ж рідна онука! Навіщо твоєму батькові стільки всього? У них із твоєю матір’ю є власний будинок, є робота, вони люди забезпечені. А ви тут тулитеся у цій квартирі. Батько мав би поділитися з тобою. Знаєш, Мар’яно, старі люди іноді самі не здогадуються про потреби молодих, їх треба трохи «направити» на шлях істинний. На той світ він те багатство не забере! Сватам куди стільки? Я от думаю, може мені самій зі сватом поговорити? Мені не важко, я заради вашого блага і не таке зроблю
Над затишними вуличками Мукачева, де кожен камінь бруківки дихає історією, а замок Паланок суворо споглядає за плином часу, розливався теплий весняний вечір. Повітря було густим від аромату квітучих
Мамо! Ви знову забули попрасувати сорочки Олегу?! — Оксана влетіла на кухню до свекрухи. — Я ж ще вчора сто разів говорила, просила по-людськи! Галина стояла біля плити, обережно помішуючи велику каструлю з борщем. — Я вчора до одинадцятої вечора маленьку Марічку вкладала, — тихо, не повертаючи голови, відповіла жінка. — Ти ж сама затрималася з подругами на каві й просила мене побути з нею. — Ну і що з того? — Оксана жбурнула сорочку на табурет. — У вас пенсія, вільного часу — вагон! А я на роботі з восьмої ранку світ за очі пропадаю, гроші в сім’ю заробляю! Галина зціпила зуби. Її «вільний час» розпочинався о п’ятій ранку з вологого прибирання та приготування сніданку на трьох дорослих і дитину, а закінчувався далеко за північ, коли вона нарешті домивала посуд за всіма. — Мамо, ти знову Оксану доводиш? — на кухню зазирнув Олег. — Невже так важко виконати елементарне прохання? Ти ж знаєш, вона нервує через звіт. — Олежику, я просто не встигла. — Все зрозуміло, — він роздратовано махнув рукою. — Оксанко, давай я в цій поїду, під піджаком не видно буде. Якось воно буде. Невістка лише презирливо пирхнула: — Звісно, «якось буде». Поки твоя мати цілими днями чаї ганяє біля вікна, ми маємо вигляд жебраків
Над старими черепичними дахами Бережан, що на Тернопільщині, повільно догоряла золотава заграва. У цьому місті час ніби сповільнюється: вузькі вулички, величний замок Синявських та спокійний плин річки Золота
Іване! Де гроші!? — голос дружини пролунав різко. Вона вилетіла у вітальню. Іван сидів на дивані, розвалившись так, ніби він був королем цього всесвіту. На екрані телевізора миготів футбол — черговий матч. Він навіть не повернув голови, лише злегка повів плечем. — Що “де”, Ларо? Не кричи, якраз пенальті б’ють, — буркнув він. — Гроші, Іване! Сорок тисяч із мого конверта! Де вони поділися?! — вона підійшла і стала прямо перед екраном. Іван нарешті відірвався від футболу. Його погляд був не винуватим, а радше роздратованим. — А, ти про ці копійки. Я їх забрав. Вони мені були потрібні. — Ти забрав? Ти просто заліз у мою схованку, взяв мої особисті заощадження і навіть не вважав за потрібне сказати мені бодай слово? — Ларисо, не починай цей свій театр, — він махнув рукою. — Ми сім’я чи хто? У нас бюджет спільний. Яка різниця, де вони лежали? Мені вони знадобилися терміново, от я і взяв. Хіба це злочин — брати гроші з власного дому? — Це мій дім, Іване! І це були мої гроші. — Мамі треба було допомогти, — коротко кинув він. — У неї там тиск, суглоби, треба було терміново на курс лікування в санаторій її відправити. Ти ж знаєш, як вона останнім часом скаржиться
Гіркий присмак «спільного» бюджету: як вечір у Кам’янці-Подільському зруйнував стіну мовчання Над величними вежами старої фортеці у Кам’янці-Подільському повільно згасало сонце, фарбуючи небо у колір стиглої вишні. У
Що, Стефо, знову виховуєш невісток? — з порогу почала сестра. — Я ж тобі казала — не починай без мене! Я теж хочу подивитися на цей цирк! — Маріє, не патякай, — втомлено промовила Стефанія, опускаючись на стілець. — Це я патякаю? — Марія плюхнулася поруч. — Сестро, ти ж мені вчора в телефоні обіцяла, що будеш сьогодні “ангелом”. Казала: “Поїду до Андрійка, буду тільки хвалити невістку свою, хай хоч сиру курку дають”. І що я бачу? У Оксани очі червоні, Іра стільці кидає! Ти знову про свою Ганнусю почала? Оксана раптом нервово хихикнула. — А що, мамо, ви справді так обіцяли? — запитала вона, витираючи сльози. Стефанія Петрівна здула пасмо волосся з обличчя і відвернулася до вікна. — Я нічого не обіцяла. Я просто хотіла як краще. — “Як краще” — це коли всім погано, крім тебе? — Марія вже тягнулася за шматком ковбаси. — Андрію, налий мені наливки, бо я поки з вокзалу дійшла, ледь ноги не відкинула. Знаєш, Оксанко, вона тобі заздрить. — Заздрю?! — Стефанія аж підскочила. — Чому це я маю їй заздрити? — А тому! — Марія підморгнула Оксані. — У твоєї невістки Оксани хата — повна чаша, чоловік її любить, вона красива, молода. А ти, сестро, у її віці з купою боргів сиділа і на мене вовком дивилася, коли я собі нову сукню купувала. Забула
Над старими мурами замку в Чорткові повільно густіли сутінки. Весняне повітря, напоєне ароматом перших квітів і вологої землі, заглядало у вікна багатоповерхівок, приносячи з собою спокій. Але в
Катерино! Що це за помиї? — прошипіла свекруха, з огидою відсуваючи від себе тарілку. — Це манна каша, мамо. Ви ж самі вчора казали, що це смак вашого дитинства, — спокійно, майже лагідно відповіла Катя, хоча всередині в неї все тремтіло. — Ти знущаєшся? Вона ж синя! Хто так варить? Я це сміття їсти не буду! — Світлана Іванівна з гуркотом опустила ложку. Катерина, не кажучи ні слова, підвелася. Вона взяла тарілку і одним впевненим рухом вивалила кашу в смітник. Потім, так само мовчки, налила собі запашної кави з турки, відрізала скибку свіжого домашнього хліба, поклала шматочок буковинського сиру і сіла навпроти свекрухи. Обличчя Світлани Іванівни стало червоним. Вона не вірила власним очам. — А я? Я що маю їсти, я тебе питаю?! — закричала вона на всю кухню. — Ви ж самі відмовилися, мамо. Навіщо ж переводити продукти? До того ж, наш сімейний лікар чітко сказав: їсти не багато, малими порціями. Я просто дбаю про ваше здоров’я, — Катя спокійно пила каву. Світлана Іванівна схопилася зі стільця, наче підкинута пружиною. — Ти ще поплачеш! Ти ще приповзеш до мене на колінах! — кинула вона на прощання і, важко тупаючи, вибігла з кухні
На старовинних вуличках Чернівців, де австрійська архітектура сусідить із затишними двориками, весна завжди пахне особливою кавою та надією. Проте в квартирі на вулиці Ольги Кобилянської повітря було наелектризоване
Миколо! Збирай свої манатки! І забирайся, — Ольга не кричала. Її голос звучав дивно рівно, відшліфовано, наче камінь, який роками перекочувало холодною річкою. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у темряву грудневого вечора, де дрібний дощ нещадно бив по склу. Микола, який до цього моменту зосереджено клацав пультом, намагаючись знайти трансляцію футбольного матчу, нарешті відірвав погляд від екрана. — Олю, ну що ти знову починаєш? Що за вечірні вистави? — він спробував усміхнутися, але вийшло якось криво. — Не «знову», Миколо. Це — фінал. Наша спільна вистава добігла кінця, і завіса вже впала. Він коротко хмикнув — звичним, трохи зверхнім жестом людини, яка звикла, що всі грози в цьому домі закінчуються дрібним дощиком і смачною вечерею. Він не вірив їй. Не вірив ні в її рішучість, ні в те, що його звичний комфорт може кудись зникнути. — Ти мені це вже казала разів сто. Пам’ятаєш, у лютому? Коли ми з кумом трохи «перебрали» в гаражі? І в травні теж щось таке було, коли я забув про твій день народження. — П’ять разів, — перебила вона його, не повертаючи голови. — П’ять разів я попереджала. П’ять разів знаходила в собі сили пробачити та повірити, що в тобі прокинеться хоч крапля поваги до мене. Шостого разу не буде
Полтава завжди вміла зберігати спокій своїх жителів. Тут час ніби зупиняється, коли гуляєш тінистими алеями поблизу Білої альтанки, а вечірнє повітря наповнюється солодким ароматом лип та домашнього затишку.

You cannot copy content of this page