Мамо! Алло! Що сталося? — голос Світлани мимоволі здригнувся. — Світланко, доню, — у слухавці почулося схлипування, що переходило у справжній розпач. — Я більше не можу. Батько знову з серцем зліг, а Ігор, твій брат, він прийшов сьогодні зовсім не свій. Каже, що його бізнес із перепродажу техніки обвалився, бо партнери його підвели. Тепер він винен банку шалені гроші, і до них додому постійно телефонують. Оксана плаче, вона ж на сьомому місяці, їй не можна хвилюватися! Світлана замовкла, міцно стиснувши телефон. Степан відклав газету і уважно подивився на дружину. Він знав цей сценарій напам’ять. — Мамо, — тихо сказала Світлана, — ми ж пів року тому вже закривали його борг за машину. Звідки нові гроші? — Доню, він хотів як краще! Він хотів для сім’ї! Благаю, поговори зі Степаном. Нехай він візьме Ігоря до себе на фірму, ну хоча б заступником по логістиці чи комерційним директором. У нього ж талант, він уміє розмовляти з людьми! Або, — голос матері став зовсім тихим, — позичте ще десять тисяч доларів. Інакше Ігор каже, що ми маємо продати нашу квартиру у центрі міста і купити щось маленьке в селі, а різницю віддати йому на порятунок. Світланко, це ж наша єдина оселя
У Чигирині жовтень завжди особливий. Сонце вже не пече, а лагідно позолочує схили Замкової гори, і повітря стає таким прозорим, що здається — протягни руку і торкнешся обрію.
Олено! Слухай, я, може, лізу куди не треба, — почала подруга. —Але відбувається щось дивне. Олена сіла на табурет і втупилася поглядом у тріщину на кахлі біля раковини. Вони з Петром збиралися зашпаклювати її ще минулого року. — Кажи вже, як є, — зітхнула Олена. — Я вчора була в Полтаві, у великому меблевому центрі на околиці. І бачила там твого Петра. Він був із жінкою. Така яскрава, руда, у довгому зеленому пальті. Вони диван вибирали. Розумієш, як вибирають? Сідали разом, вивчали тканину, щось жваво обговорювали. Людмила замовкла. У слухавці почулося шурхотіння — певно, подруга діставала свій вічний пакетик із сушеною м’ятою. Людмила завжди заварювала чай з неї, коли хвилювалася, і все їхнє управління знало: якщо від Люди пахне м’ятою, значить, новини будуть кепськими. — Може, родичка якась далека? — додала Людмила, але в її голосі не було жодної віри у власні слова
Ця історія про те, як життя, вибудуване на ілюзіях і мовчанні, одного дня стикається з нещадною правдою цифр. Події розгортаються у затишному Миргороді — місті, де повітря пахне
Спочатку поверніть борг, а потім просіть гроші! — крикнула я свекрусі. Лідія Павлівна застигла. Мій чоловік, Сергій, зблід. Він стояв поруч, міцно притискаючи до себе паперовий пакет з мандаринами, які ми щойно купили для доньки. — Що ти тільки що сказала? — повільно, з розтяжкою, перепитала Лідія Павлівна. Її голос став тонким, як натягнута струна. — Те, що ви чули, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — За ті овочі ви так і не розрахувалися. Минуло три місяці. А тепер ви приходите і вимагаєте грошей на «святковий стіл на Новий рік», бо у вас раптом виникли непередбачувані витрати. І ще й робите вигляд, що ми вам щось винні. — Сергію! — свекруха сплеснула руками, драматично відкинувши голову назад. — Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? Ти чуєш цей тон. Я, може, останню скоринку хліба доїдаю, а твоя дружина мені рахунки виставляє за пару мішків гнилої бараболі
Чернігів у грудні зазвичай нагадує стару, добру казку: засніжений Вал, тихі вулички навколо П’ятницької церкви та вогні, що відбиваються у вікнах кав’ярень. Але в квартирі Марини атмосфера була
Щоб ноги твоєї матері на моїй дачі більше не було! — промовила невістка, коли чоловік вийшов на терасу. — Я кажу це вперше і востаннє! Досить! Андрій ледь не зблід. — Олено, ти що, знову починаєш? Ти зараз це серйозно кажеш? — Я виглядаю як людина, яка жартує? — вона розтиснула кулак і показала йому залишки паперу. — Мені стало особливо «весело» саме в ту секунду, коли я зрозуміла, що твоя мати власноруч викинула моє насіння. Ті самі рідкісні італійські сорти лаванди та гірської арніки, які мені везли через три кордони. Ті, про які я мріяла три роки, щоб створити тут справжній райський сад. — Боже мій, Олено, ну ти як завжди — роздуваєш з мухи слона! — Андрій роздратовано махнув рукою. — Ну викинула випадково. Людина похилого віку, не розібралася. Купимо ми тобі те насіння, заїдемо в Івано-Франківську в садовий центр, там такого добра повно. — Не купимо, Андрію. Таких сортів немає в наших центрах. І справа навіть не в насінні. Справа в тому, що це були мої особисті речі! І головне питання: якого біса твоя мати взагалі робила в моїй закритій шафі у спальні
Червневий ранок у Яремче зазвичай починається з низького туману, який ледь торкається верхівок смерек, і далекого шуму Прута, що розбиває свої води об каміння. У будинку Олени ранок
Мамо! Де ви так довго були? — вигукнув Іван, зять. — Слухайте, там кран на кухні капає, я пробував покрутити, так він взагалі тепер не закривається. Довелося воду перекрити. І гроші закінчилися вчора. Замовите щось поїсти? Тетяна, донька, повільно пройшла на середину кімнати. — Я теж рада вас бачити, діти, — тихо сказала мати. — А тепер слухайте мене дуже уважно. У вас є три дні. — Три дні на що? — Оксана, донька, нарешті відірвалася від екрана і сіла. — Ти про що взагалі? — Щоб зібрати свої речі, всі до останньої шкарпетки, і знайти собі інше житло. У Млієві здається багато кімнат, он біля заводу є гуртожитки, або їдьте до батьків Івана. Мені абсолютно все одно куди. Оксана впустила телефон на диван. Її обличчя почало вкриватися червоними плямами. — Мамо! Ти що, з глузду з’їхала? Куди ми підемо? У нас немає заощаджень на оренду! Ти знаєш, які зараз ціни? — Це ваші проблеми, Оксано. У вас було два роки. За два роки можна було відкласти на перший внесок, якби ви не купували щомісяця нові гаджети та не замовляли дорогі обіди. Тепер час навчитися жити на те, що реально заробили. Збирайте манатки і геть
Того дня над Млієвом стояв вологий, липкий туман, який буває лише ранньої весни, коли земля вже прокинулася, але ще не зігрілася. Тетяна дивилася на екран монітора, і рядки
Тетяно! Де гроші? — здивувався чоловік. — Куди вони ділися? Таню, ти карткою розраховувалася вчора? Дружина не піднімала очей від тарілки. — Де гроші? Тетяна на мить завагалася. У її погляді не було страху, швидше якась глуха втома. Вона ніби чекала на цей момент, як чекають на грозу в задушливий вечір. — Які гроші, Костю? — З картки! У четвер зайшов аванс — дванадцять тисяч. Там було ще трохи залишку. Зараз на рахунку вісімсот гривень. Де поділося одинадцять тисяч? Ну? — Костя поклав телефон на стіл, наче доказ злочину. — Я чекаю пояснень. Тетяна склала руки на колінах. Вона дивилася у вікно, де за деревами виднівся берег Дніпра. — Мамі на ліки перевела. І Владу трохи допомогла. — «Трохи» — це скільки? Пауза затягнулася. — Вісім тисяч. Костя відкинувся на спинку стільця. В голові почало гудіти. — Вісім тисяч гривень. Владу. Знову? — Він обіцяв віддати з першої зарплати. — Коли?! Коли він хоч раз щось віддав? — Костя почав підвищувати голос. — Скільки ти йому за цей рік «позичила»? Давай порахуємо
Канів навесні — це місто, яке тоне в зелені круч та ароматі квітучих садів. Костянтин потягнувся і з насолодою вдихнув ранкове повітря, що залітало крізь прочинене вікно. За
Знайомся, це Дмитро. Мій чоловік, — випалила свекруха невістці. — Ми вирішили, що йому немає сенсу витрачати дві години на дорогу з Черкас до Канева на об’єкт. Тому відсьогодні він житиме тут, з нами! Дмитро, високий, представний чоловік у добротному светрі, підвівся і простягнув руку. Його погляд був оцінюючим, наче він оглядав не просто квартиру, а майбутній будівельний майданчик. — Дуже приємно, Тетяно. Алла багато розповідала про вашу гостинність. Сподіваюся, ми станемо справжньою великою родиною. Тетяна автоматично потягнула поли свого халата, який раптом здався їй занадто легким і майже недоречним у присутності чужого чоловіка. — Добрий день, — ледь чутно промовила вона. Коли прийшов Іван, ситуація стала ще напруженішою. Дмитро по-господарськи поплескав його по плечу. — Ну що, синку, будемо тепер разом господарювати. Я бачив у тебе там інструменти не так лежать, завтра розберемося. Перші дні пройшли в стані тихого заціпеніння, але найважче на кухні було
Канів у травні — це не просто місто, це суцільний зелений океан. Коли сонце піднімається над Тарасовою горою, золоті відблиски на Дніпрі засліплюють очі, а повітря стає таким
Світланочко! Невісточко моя, — свекруха взяла Світлану за руку. — Ми до вас не з радістю. Біда прийшла, звідки не чекали. Микола, брат мого Степана, нас просто підвів. Виставив нас на вулицю на старості років. Степан Іванович важко зітхнув. — Світлано, борг перед банком — сімсот п’ятдесят тисяч гривень. Це з усіма штрафами та пенями. У нас таких грошей немає і ніколи не було. Якщо не заплатити протягом місяця, вони почнуть процедуру конфіскації всього, що ми нажили за все життя. Наш будинок, сад, усе піде з молотка. — Це жахливо, — щиро відповіла Світлана. — Але чим ми можемо допомогти? Ми з Андрієм самі платимо іпотеку за цю квартиру, у нас дитина. Галина Петрівна змінила тактику. — Ми все продумали, доню. У тебе ж є та квартира в центрі Бережан, що від твоєї мами залишилася. Вона зараз порожня, ти її здаєш за копійки студентам. Якби ти її продала, ми б одним махом закрили всі борги. А ми ж не просто так просимо! Ми навесні свою дачу продамо, Андрій там ремонт підтягне, і ми тобі все-все віддамо. Навіть із відсотками! Ми ж рідні люди. Світлана завмерла. Вона очікувала прохання про позику, можливо, про те, щоб пожити разом, але не продаж її майна
Березень у Бережанах завжди особливий. Це місто на Тернопільщині, затиснуте між пагорбами, у цей час дихає вологою старого замку та першим подихом лісу, що оточує долину річки Золота
Агентство нерухомості, слухаю вас, — голос жінки в телефоні був сухим. — Доброго дня, — мій голос трохи здригнувся. — Мене звати Надія Петрівна Бондар. Я мати Андрія Бондаря. Я знаю, що він співпрацює з вами. Пауза на тому кінці була недовгою, але виразною. — Пані Надіє, я не можу обговорювати деталі угод моїх клієнтів. — Я все розумію, — перебила я її. — Я не прошу цифр чи адрес. Але мій син кожного місяця перераховує кошти — рівно двадцять п’ять тисяч гривень. Переказ на рахунок фізичної особи-підприємця «Олійник О. С.». Чотирнадцять платежів. Без жодного пропуску. Як за годинником. Хто така ця Олійник? Фірма? Приватна особа? Розлучниця? Скажіть мені лише одне: це чесна справа? Мій син не вліз у халепу? Жінка зітхнула, і її голос став теплішим, але мене він зовсім не заспокоїв
Гайсин прокидався під тихий шелест березневого дощу. У повітрі пахло вогкою землею та димом із приватного сектора, що змішувався з міським туманом. У моїй кухні, де кожен куток
З днем народження, Олено! — сухо кинув чоловік, сідаючи за стіл і навіть не піднімаючи очей від тарілки. — Вибач, подарунка сьогодні не буде. І квітів теж. Сама знаєш, зараз не ті часи, щоб гроші на вітер викидати. Усім важко, всі зараз зовсім небагато живуть. Олена так стиснула виделку, що пальці оніміли. Вона зовсім не чекала таких слів. — Я розумію, — відповіла вона, і сама здивувалася, наскільки безбарвно прозвучав її голос. Наче йшлося не про її свято, а про прогноз погоди на завтра. — Олено, ти що ще надумала ображатися на мене? Ти ж людина доросла! Ти бачила ціни на заправках на сьогоднішній день? Бензин — більше 70 гривень, хоч воду заливай! А на 8 Березня я тобі що пояснював? Твій букет — це повний бак бензину. На місяць роботи вистачило б. Ти ж розумна жінка. Навіщо витрачати кошти на те, що за три дні зів’яне й опиниться у смітнику? Зараз не до сентиментів, економлять усі
Ранок у Мукачеві розпочинався традиційно. Десь на сусідній вулиці біля замку Паланок хрипко надривався двигун сміттєвоза, старий холодильник на кухні видавав ритмічне гуркотіння, а зі спальні долинало розмірене

You cannot copy content of this page