Анжелко? Ти чому вдома? — здивувався чоловік. — З Марійкою щось? — З Марійкою все добре, Олеже. А от з нами — ні. Нам треба поговорити. Прямо зараз. Він глянув на її обличчя і, здається, все зрозумів без слів. — Ти дізналася, що в мене інша, так? Вони сіли за стіл. Без криків, без биття посуду. Голос Анжели був сухим. — Як довго це триває? — Вісім місяців, — прошепотів Олег. — Чому? Чого тобі не вистачало? Хіба я була поганою дружиною? Хіба діти тебе не радували? Олег довго мовчав. Потім почав говорити тихо, ковтаючи слова. — Я не знаю, Анжело. Все було ніби добре. Ти — ідеальна жінка, найкраща мати. Але я відчув, що життя проходить повз. Рутина. Квартира, садочок, гуртки, кредити, обговорення того, що купити на вечерю. Я відчув себе просто функцією. А з нею, з нею я ніби знову став тим двадцятирічним хлопцем, у якого немає зобов’язань. Це було як ковток кисню, я не хотів, щоб це заходило так далеко. Думав, це просто розвага. — Розвага? — Анжела гірко посміхнулася. — Тобто наша сім’я, наші діти, наші дванадцять років — це всього лише нудна рутина, від якої треба відпочивати в обіймах іншої? — Ні! Ви — моє життя. Я люблю тебе. Просто я заплутався. Анжела дивилася на чоловіка і не вірила йому
Місто Чернігів завжди вражало своєю витонченою архітектурою та особливим духом сивої давнини. Золоті бані церков, що виблискують на сонці, та затишні алеї Дитинця створюють ілюзію спокою, де час
До кінця місяця вона вилетить на вулицю. Це я тобі гарантую, — голос Олега, її коханого чоловіка, з яким вона прожила вісім років, звучав на записі цинічно і холодно. — Ти впевнений? А то я вже втомилася чекати в цій найманій квартирі. Хочу нарешті переїхати в нормальні умови, — відповів жіночий голос, молодий, капризний і неймовірно зухвалий. Олена заплющила очі, відчуваючи, як реальність навколо неї розсипається на друзки. — Обіцяю, сонечко. Все вже схвачено. Я ж казав, що ситуація під контролем, — продовжував Олег. — А якщо вона впреться? Квартира ж спільна. Разом іпотеку платили. Почнуться суди, адвокати. Мені воно треба? Я хочу комфорту, а не проблем, — не вгамовувалася незнайомка. — Та куди вона дінеться? Оброблю як слід. Скажу, що всі кредити на ній висять. У мене є знайомі, юристи підкажуть, як папери підкоригувати. Поплаче, збере свої ганчірки й піде до своєї матусі в село під Подільськом. Ще й рада буде, що легко відбулася. Олена вимкнула запис. Вона дивилася на гамірну одеську вулицю і не могла повірити, що людина, яка ще сьогодні вранці цілувала її в щоку і бажала гарного дня, планує викинути її на вулицю, наче непотрібну річ
Ранок в Одесі завжди особливий. Місто прокидається під крики чайок та гуркіт перших трамваїв, що прямують до Привозу. Олена сиділа у своєму автомобілі на парковці неподалік ринку. Вона
Сину! Скільки ми вже маємо грошей? — голос свекрухи був солодким. — Ганна з агентства дзвонила, каже, та однокімнатна біля парку — то просто знахідка. Але довго чекати не будуть, охочих багато. — Мамо, тихіше! — шикнув Юрій. — Юлька ось-от повернеться. Зібрали вже близько семисот п’ятдесяти тисяч. Ще зовсім трохи — і на перший внесок вистачить. — Молодець, синку! Справжній чоловік. Я знала, що на тебе можна покластися. А Юлія? Невже нічого не запідозрила? — у голосі свекрухи почулося задоволення. — Та ніби ні. Кажу, що об’єкт складний, техніка дорога, матеріали подорожчали. Вона вірить. Економить на всьому, навіть нові чоботи собі не купила, каже, старі ще походять. Жаль її, звісно, але ти ж маєш мати своє гніздечко, мамо. Ми ж домовлялися. — Звісно, домовлялися. Це ж моя мрія, Юрчику! Мені той будинок у селі вже в печінках сидить, важко мені там. А своя квартира в місті — то зовсім інше життя. Ти ж розумієш, я для тебе життя поклала. І Юлія нічого не дізнається, поки все не оформимо? Бо вона ж у тебе з характером
Це місто Теребовля, що на Тернопільщині, з його величними руїнами стародавнього замку та вузькими покрученими вуличками, завжди здавалося Юлії символом надійності. Вона вірила, що їхня з Юрієм родина
А що це ви вчора так пізно повернулися? — кричала теща з порога до зятя. — Де це ви були, га? — Вона вже господарювала біля столу, виставляючи на нього численні баночки та згортки. Сергій відчув, як усередині починає закипати роздратування. Йому було 34 роки. Він був успішним програмістом, який повністю утримував сім’ю та самотужки виплачував кредит за цю квартиру. Але в присутності тещі він завжди почувався підлітком, якого допитують за прогуляний урок. — Ми в торговий центр їздили. Купили нові штори, — коротко відповів він. — Штори? А старі чим були погані? Ті, що я вам на новосілля дарувала, ще б сто років висіли! — Олександра Степанівна примружила очі. — Ті вицвіли на сонці, — Сергій зробив ковток міцної кави. — Ці мають захищати від світла, щоб Оксана могла нормально виспатися. — Вицвіли. Бач які ніжні стали. І скільки ж тепер коштують ці ваші «захисні» ганчірки? Зять чудово знав, що гроші були її улюбленою темою. — Чотири з половиною тисячі за два полотна, — видав він, очікуючи на реакцію. — Скільки?! — Теща сплеснула руками так гучно, що що було на всю квартиру чути її. — Сергію, ти при своєму розумі? Чотири тисячі за шматок тканини? Та за ці гроші можна було пів міста нагодувати
Це місто Бережани, що на Тернопільщині, завжди славилося своїм спокоєм, старовинною архітектурою та особливим затишком вузьких вуличок. Але саме тут, у звичайній квартирі з видом на замок, розігралася
Ти заспокойся ти, Олено, — почула Наталя голос свого чоловіка Андрія, який розмовляв з чужою жінкою. — Ми важлива для мене! Його голос був низьким і дуже ніжним — таким він ставав лише тоді, коли Наталі було справді погано. — Пий чай. Він з ромашкою, допоможе трохи заспокоїтися. Оленко, ти ж знаєш: поки я живий, ніхто тебе не образить. Те, що я не розповідав про тебе Наталі — це моя провина. Я все чекав якогось правильного моменту. Думав: ось вона приїде з Польщі, ми сядемо, я все поясню. Але життя не чекає на правильні моменти. — А що ти їй скажеш? — запитала дівчина. — Що в тебе є людина, про яку вона нічого не знала сім років? Вона ж зненавидить нас обох. Скаже, що ти брехун. — Наталя — мудра жінка. Вона зрозуміє. Принаймні, я на це сподіваюся. Наталя відчула, як світ навколо неї перевертається. Людина? Яка людина? Вона знала про Андрія все: як він боїться висоти, як любить недосмажену яєчню, як втратив батьків десять років тому. Він завжди казав, що він один на всьому світі, що крім Наталі у нього немає жодної рідної душі
Збараж зустрічав в той день Наталю вологим квітневим туманом. Це місто, затиснуте між пагорбами Тернопільщини, має особливу ауру: тут навіть повітря здається густішим через близькість старого замку та
Доброго дня! Це Інна? — пролунав у слухавці впевнений жіночий голос. — Я з Інною розмовляю? — Так, слухаю вас. — Мене звати Ганна. Я мати Єгора, колишня дружина вашого чоловіка. Вибачте, що турбую, але не можу дописатися до Ігоря. Певно, він на нараді. Мені терміново потрібні ключі від квартири на Дружбі. Інна застигла з горнятком чаю в руках. — Пробачте. Ключі від якої квартири? Що ви маєте на увазі? На тому кінці виникла пауза. — Як це — якої? Тієї, що Ігор купив для сина. Єгору скоро вісімнадцять, він хоче почати там ремонт. Ігор казав, що зробив два комплекти ключів. Один у нього в документах, інший мав віддати мені, але закрутився. Мені треба впустити майстрів змінити замок. Інна відчула, як холодна хвиля прокотилася по хребту. — Квартира на Дружбі? Ви впевнені? Може, це якась помилка? — Послухайте, Інно, — голос Ганни став жорсткішим. — Які можуть бути помилки? Ігор підписав усі папери ще минулого місяця. Просто подивіться в його робочому столі, у чорній папці. Він казав, що вони там
Тернопіль — місто камерне, де всі успішні архітектори знають одне одного в обличчя. Коли Інна, 26-річна випускниця політехніки з амбіціями, що сягали хмарочосів, потрапила до провідного бюро міста,
Мамо! Ти сама так хотіла, тепер не скаржся мені, — ображено кричала донька по телефону на матір. — Юлю, доню, ну як же так? — голос Тамари тремтів. — Лікар сказав, що ці ліки треба почати приймати вже сьогодні. Я ж не прошу їх мені дарувати, я гроші віддам, у мене на картці є заощадження. Мені просто важко самій дійти до аптеки, я ще зовсім слабка. На іншому кінці запала холодна тиша, яку перервав різкий голос доньки: — Сама винна, мамо! Сама заварила цю кашу — сама і розхльобуй! — Юля майже вигукувала слова в слухавку. — Ти ж так хотіла свободи? Ти ж так мріяла пожити «для себе»? Ну то насолоджуйся тепер! Хто тобі заважає? Сама собі господиня, от і шукай вихід сама. — Але ж я в лікарні, Юлечко. Яка тут свобода? — Тамара Леонідівна відчула, як на очі накочуються сльози. — Вільна від нас, від онуків, від обов’язків! — відрізала Юля. — Все, мені ніколи, я дітей на тренування везу. Бувай
У Миргороді вечірнє сонце зазвичай сідає повільно, забарвлюючи річку Хорол у золотаві кольори. У такі хвилини хочеться дихати на повні легені, але Тамара Леонідівна, лежачи на білому лікарняному
Пробач мені, Наталко! Не можу я більше так. Не люблю. Розумієш? — як відрізав чоловік. — Серцю не накажеш! — голос Юрія тремтів, але в ньому відчувалася впертість людини, яка вже все вирішила. Причиною була Ірина. Її очі були кольору міцної кави без молока. Юрій відчув, як серце стиснулося від чогось особливого. Додому Юрій не повертався десять днів. Він не відповідав на дзвінки Наталі, не чув повідомлень від бабусі. Він був у провалі, де не існувало нічого, крім Ірини. Коли він нарешті з’явився на порозі своєї квартири, Наталя кинулася до нього, намагаючись обійняти. Юрій холодно відсторонив її руки. — Не треба. Я йду. Все скінчено. Наталя завмерла. Вона не кричала, не влаштовувала сцен. Лише тихо запитала: — Ти зовсім-зовсім мене більше не любиш? Навіть часточки не лишилося? Юрій відчув, як в середині щось болісно стиснулося. Але сором перед Іриною, перед своєю «новою високою долею», виявився сильнішим. — Ні, Наталко. Не люблю. Знайдеш собі іншого, кращого за мене
У селищі Вишеньки літо зазвичай пахне скошеною травою та солодким соком ягід. Але для Юрія цей вечір мав присмак гіркого полину. Він хаотично запихав у стару сумку свої
Це що, дачу собі вибираєте? — підглядала свекруха. — А чому я про це дізнаюся останньою? — вона випросталася, склавши руки. Олена відчула знайоме напруження в плечах. Кожен такий візит свекрухи закінчувався тим, що їхні власні плани розчинялися в її «мудрих» порадах. — Ми тільки почали дивитися, Ларисо Петрівно, — спокійно відповіла Олена. — Це просто один із варіантів. — Які варіанти? — свекруха зневажливо махнула рукаою. — Слухайте мене, я поганого не пораджу. Моя кума, Марія Григорівна, якраз продає хату в Плютах. Переїжджає до сина в Полтаву. Хата — моноліт! Ділянка рівна, як стіл. Вона за нею доглядала, як за дитиною, поки ноги не почали крутити. — Ми вже знайшли те, що нам до душі. — Та що ви там знайшли? — Лариса Петрівна тицьнула пальцем у фото на екрані. — Паркан лежить, сад запущений. А в Григорівни все капітально. Я з нею поговорю, вона ще й ціну скине як для своїх. Ми тридцять років знайомі, вона мені не відмовить, от побачите
Селище Козин зазвичай асоціюється з розкішними маєтками, але за високими парканами ховаються й звичайні вулички, де старі сосни пам’ятають ще прадідусів нинішніх мешканців. Саме тут, у невеликій орендованій
Оксано, ти ж жінка розумна, — почала Мар’яна, зовиця. — Сама бачиш, як ми з Ігорем та двома дітьми тулимося в орендованій однокімнатці. Це ж не життя, а мука. А у вас тут — хороми. Три кімнати, дві лоджії, центр міста. Для чого вам двом стільки місця? Оксана повільно поставила чашку. — Мар’яно, я не зовсім розумію, до чого ти клониш. Це наша квартира. Ми її ледь до ладу привели. — Та до того і клоне! — підхопила Тамара Василівна, свекруха. — У вас же є та чудова дача. Там і город, і річка поруч, і будинок утеплений. Олег казав, що ви там і взимку можете жити. От ми й подумали. Було б справедливо, якби ви перебралися на природу, а цю квартиру віддали Мар’яні. Їй діток треба піднімати, школу хорошу шукати. Ми ж одна родина, хіба ні? Оксана відчула, як на душі стає важко. Вона перевела погляд на Олега, чоловіка свого. — Олеже, ти знав про ці плани підступні? — її голос пролунав тихіше, ніж їй хотілося. Олег підвів голову. По його очах було зрозуміло на чиєму він боці
Місто Ірпінь завжди вабило своєю особливою атмосферою: високі сосни, чисте повітря і спокій, якого так бракує у великому мегаполісі. Саме тут, у просторій трикімнатній квартирі, яку Оксана отримала

You cannot copy content of this page