Усе, діти! Прийшов мій кінець, — видихнула свекруха. — Я вже не знаю, до кого йти. Тільки на вас надія, на рідних людей. Юрій миттю схопився з дивана. Його обличчя одразу набуло того особливого виразу тривоги, який з’являвся щоразу, коли мати починала свої вистави. — Мамо, що сталося? Серце? Тиск? — він підхопив її під лікоть і повів до кухні. Оля мовчки пішла слідом, відчуваючи, як усередині починає рости глухе роздратування. Вона знала: зараз почнеться чергова серія «рятування мами». — Гірше, Юрчику. Гірше за будь-який тиск, — Алла Іванівна сіла на стілець і почала тремтячими руками діставати якісь квитанції. — Подивіться на це. Ви бачили такі цифри? У мене за комуналку за цей місяць — вісім тисяч гривень! У кухні на мить запала така тиша, що було чути, як на плиті остигає чайник. Оля першою порушила мовчанку. — Скільки? — перепитала вона. — Алла Іванівна, у кого комуналка вісім тисяч? Може, ви щось переплутали? — У мене, мила! У мене! — свекруха гірко зітхнула, і з її очей витиснулася скупа сльоза. — Ось, подивися сама, якщо не віриш. Водоканал, газ, світло. Усе разом. Я як побачила ці папірці в скриньці, ледь не зомліла прямо в під’їзді. Тому я по допомогу й прийшла. Сама я не витягну
Над старовинним Чортковом, що на Тернопіллі, западав вечір. Місто, розкинуте в глибокій долині річки Серет, дихало вологою весняною прохолодою. У старій частині міста, де кам’яні стіни костелу святого
Ой, не починай, Оксано, — в порозі бурчала мати. — У нас новини. Радісні новини! Наш Василько нарешті вирішив взятися за голову. Він одружується! — Вітаю. І хто ця героїня? — Дівчина чудова. Наталочка. Працює в салоні, манікюри, вії — зараз це золоте дно. Дівчина хватка, розумна, з характером. Вона знає, як дім тримати, не те що деякі, — мати кинула промовистий погляд на порожню кухню Оксани. — Дуже рада за нього. Але при чому тут я і ця синя валіза? Стефанія Марківна зітхнула і нарешті пройшла на кухню. — Розумієш, Оксанко, молодим треба простір. Наталя — дівчина сучасна. Вона прямо сказала: «Стефаніє Марківно, ви жінка золота, але дві господині на одній кухні — це шлях до розлучення». Їй треба свободу. Оксана притулилася до одвірка, схрестивши руки. — І? Квартира в центрі має три кімнати. Зала — двадцять метрів. Дві окремі спальні. Де там тісно? — Тісно! — вигукнула мати. — Наталя хоче бути повноправною господаркою. Ну я ж не можу дитині щастя псувати. Коли ж йому ще сім’ю будувати, як не зараз? — То ви вирішили що? Зняти квартиру? — Яку квартиру, Оксано? Ти ціни в Чорткові бачила? На мою пенсію? Та й навіщо гроші чужим людям віддавати, коли в тебе ціла вітальня порожня стоїть? Ти ж одна живеш. Ні чоловіка, ні дітей. Я в тебе собі чудово влаштуюся
Над Чортковом розливався важкий квітневий вечір. Місто, що причаїлося між скелястих берегів Серету, дихало вологою весняною прохолодою. Стара ратуша відбивала кожну годину своїм стомленим дзвоном, а вузькі вулички,
Мамо! Я маю тобі дещо сказати, — голос Софії здригнувся, порушуючи тишу кухні. Катерина Петрівна не підняла голови. — Якщо це про той новий рецепт пляцка, то я вже казала: краще за мій ніхто не спече. — Ні, мамо. Це про квартиру. Батько, він подарував мені ключі. Від нової «двушки» в тому будинку біля річки. Рука Катерини Петрівни застигла над фотографією, де маленька Софія сиділа на руках у чоловіка, чиє обличчя було майже стерте часом і образою. Петро, чоловік, який залишив їх п’ятнадцять років тому, раптово вирішив «повернутися» у такий спосіб. — Подарував? — нарешті вимовила мати. — Після того, як він кинув нас напризволяще? Після того, як я спину гнула на трьох роботах, щоб ти в Івано-Франківську вчилася? Тепер він грає у благородство? — Мамо, він каже, що хоче загладити провину. Документи вже на мені. Це мій шанс нарешті мати власний простір. Катерина Петрівна повільно підвелася. Вона підійшла до вікна, за яким виднілися руїни старого замку на горі. — Власний простір, кажеш? А про мій простір ти подумала? Про те, як я в цій «хрущовці» все життя з тобою ділила кожну крихту хліба і кожну хвилину спокою? Я з тобою тепер жити буду в тій квартирі і ти мені не забороняй
Над сивим Дністром, у самому серці стародавнього Галича, повільно піднімався туман. Місто, що колись було столицею могутнього князівства, тепер дихало спокоєм провінції, де кожен крок по бруківці віддавався
Слухайте мене! — крикнула невістка. — Або обох, пані Алло, або жодного. Робіть свій вибір зараз, бо я більше до цієї розмови повертатися не збираюся. Навіть не просіть. Марина стояла в коридорі. Вона нервово поправляла капюшон на синьому комбінезоні малого Андрійка, який мирно сопів у візочку. Поруч, притиснувшись до стіни, стояв семирічний Михайлик. Син Марини від першого шлюбу затамував подих, тримаючи в руках пошарпану книжку про пригоди козаків. Алла Трохимівна, жінка статної виправки, яка все життя пропрацювала вчителькою математики і звикла, що світ ділиться на чіткі формули, повільно піднялася з крісла. — Марино, ти мені тут ультиматумів не став. Я вже не в тому віці, щоб приймати чужі правила гри. Я не державна няня і не благодійна установа. Андрійко — мій онук, у ньому тече кров мого рідного сина Тараса. Я за ним сумую, я хочу його бачити. А Михайло — вона холодно глянула на хлопчика, — у нього є свої бабусі в іншому місті, чи де вони там. Чому я маю витрачати свій єдиний спокійний вихідний на чужу дитину? — Він не чужий! Він мій син! — голос Марини здригнувся. — І він — рідний брат Андрійка. Ви хоч на хвилину замислювалися, як це виглядає? Ви хочете, щоб дитина змалечку відчула себе другим сортом
Над величним і древнім Чортковом, що на Тернопіллі, розливався м’який квітневий вечір. Сонце повільно ховалося за гостроверхими шпилями костелу святого Станіслава, кидаючи довгі тіні на бруковані вулички. У
Мамо! А ти що тут робиш? Ти ж мала бути зараз у Трускавці, у санаторії, на процедурах, — я застигла на порозі власної кухні, впустивши ключі на тумбочку. Побачити маму посеред моєї оселі було останньою річчю, на яку я очікувала. — Ну мала бути, і що з того? Передумала. Мені вдома спокійніше, ніж по тих казенних ліжках валятися, — буркнула вона, навіть не повернувши голови від плити, де вже щось шкварчало. — Мамо, але це взагалі-то мій дім, — невпевнено пробурмотіла я, відчуваючи, як здіймається хвиля розгубленості. — Ми ж домовлялися. — О, почалося! Ти що, вже шматка хліба чи кутка для рідної матері пошкодувала? — вона різко розвернулася, тримаючи в руці ополоник. — Я до неї з усією душею, прийшла вечерю приготувати, а вона мені про “свій дім”. Оце виростила вдячну доньку на свою голову! — Мамо, зачекай, — перебила я її черговий закид. — Ти відмовилася від лікування, це я зрозуміла. А гроші? Де гроші за путівку? — Що “гроші”? — мама невдоволено примружилася, дивлячись на мене так, ніби я спитала щось недобре. — Тобі що важливіше: здоров’я матері чи папірці
Над стародавнім Галичем повільно спускався густий весняний туман, огортаючи береги Дністра сріблястою пеленою. У цьому місті, де кожна вулиця дихає княжою історією, життя зазвичай тече розмірено, але в
Катрусю, доню, нарешті! — щебетала мати. — Я вже думала, що не дочекаюся! — Пані Марія сплеснула руками, намагаючись обійняти доньку, але Катря завмерла на порозі. — Мамо, ти дзвонила п’ять разів. Казала, що справа невідкладна. Що сталося? Здоров’я? — Голос Катерини був сухим. Марія Іванівна опустила руки, її обличчя на мить здригнулося. — Проходь, дитино. Чай уже закипає. Я пиріжків напекла, твоїх улюблених, з маком та вишнею. Посидимо, погомонимо по-людськи. Катя увійшла до помешкання, де не була вже майже три роки. Тут ніби зупинився час: ті самі вишиті рушники на іконах, той самий запах лаванди та ліків. Але стіни розповідали іншу історію. На головному місці в залі — величезний портрет Стаса. Стас у першому класі, Стас на футбольному полі, Стас зі своєю першою машиною. Фотографій самої Катрі майже не було видно. — Сідай, рідна, — Марія метушилася біля плити. — Як дорога з Тернополя? Як твій Андрій? — Мамо, давай ближче до діла. У мене обмаль часу, Андрій чекає на вокзалі. — Катю, я хочу, щоб ти помирилася зі Стасом. Досить уже цієї ворожнечі. Катерина мало не впустила чашку. — Що? Мамо, ти мене заради цього витягла з іншого міста? Ти серйозно
Над старовинною Теребовлею повільно сходив блідий місяць, освітлюючи величні руїни замку на горі. У цьому місті, де кожен камінь дихає історією, новини розлітаються швидше за вітер, але за
Ти, доню, сама мені ту квартиру віддала, — замість вітання почала мати. — Шість літ минуло. Невже ти досі тримаєш ту злобу? Навіщо тобі ще одна хата, Катрусю? У тебе ж тут справжній пала! Світло, просторо. Ти ж не можеш виставити рідну матір на вулицю. Катерина мовчала. Вона дивилася на цю жінку і бачила не матір, а привид того страшного минулого, яке вона так старанно намагалася забути. — То як, Катю? — голос Марини Тимофіївни вирвав її з думок. — Ти ж не мовчи. Я вже годину тут розпинаюся. Ой, які меблі в тебе! А плитка. Це ж італійська, мабуть? — вона провела рукою по стіні. — Мені Кристина, сусідка колишня, казала, що ти тепер велика пані. Я спочатку не повірила, думала — бреше. А воно он як. Незнайома баба тобі хату відписала. Пощастило ж. — Ти краще розкажи, де твій Ромчик? Де квартира бабусі Владлени? Мати опустилася на пуф у передпокої і раптом заридала. — Ой, доню. Не питай. Він же ж мене навколо пальця обвів, як останню дурепу. Шість років я йому годила. Всі гроші на нього витрачала, на курорти возила, машину купила, квартиру ту на нього переписала. А він через два тижні привів у квартиру якусь пасію, молодшу за тебе. І каже мені: “Марино, ти тут ніхто. Збирай речі і вимітайся”
Вечірній Чортків повільно занурювався у сизу димку. Над костелом святого Станіслава вже зійшов тонкий серп місяця, а повітря наповнилося запахом вологої брущатки та пізніх осінніх квітів. Катерина стояла
Оксано? Що сталося? На тобі лиця немає! — скрикнула Надія, впускаючи сестру до хати. Оксана не відповіла. Вона пройшла на кухню, важко впала на стілець і раптом, опустилася на коліна прямо перед сестрою, вхопивши її за край домашнього халата. — Надю, благаю! Ти — моя остання надія! Якщо не ви, то нам кінець! — заголосила вона, захлинаючись сльозами. Володимир, який саме заварював чай, від несподіванки ледь не впустив чашку. — Оксано, встань негайно! Що це за театр? — сухо сказав він, допомагаючи жінці піднятися. — Сідай, випий води і кажи толком. — Нам квартиру треба викупити, — схлипуючи, почала Оксана. — Пам’ятаєте ту двокімнатку біля парку, що ми орендували? Власник терміново продає. Ціна — смішна, суто «для своїх». Але банк відмовив у кредиті. Нам би тільки трохи додати, решту ми назбирали, ще й невеличкі заощадження допоможуть. Надія відчула, як у неї всередині все стислося. Вона знала свою сестру — емоційну, дещо легковажну, але ж рідну! — Скільки вам бракує? — тихо запитала Надія. — П’ятсот тисяч гривень, — випалила Оксана. — Всього п’ятсот тисяч! Для вас це — частина ремонту, а для нас — дах над головою для дітей. Надю, я ж поверну! Клянуся здоров’ям
Мальовниче містечко Бережани, що на Тернопільщині, завжди славилося своїм спокоєм, старовинною архітектурою та особливим затишком вузьких вуличок. Тут кожен знає сусіда в обличчя, а сімейні цінності здавна вважалися
Мамо! Тобі знову дзвонять, — почувся голос Матвія за спиною Тетяни. — Якийсь чужий номер. Син стояв у дверях кухні. Тетяна здригнулася. Вона знала, хто це. Вже третій день поспіль один і той самий номер наполегливо намагався пробитися крізь її оборону. — Хто там, синку? — вона намагалася надати голосу байдужості, хоча серце почало калатати швидше. — Не знаю, — Матвій знизав плечима. — Номер не підписаний. Просто цифри. — Принеси мені телефон, будь ласка. Матвій миттю зник і повернувся з мобільним. Екран світився холодним білим світлом. Номер київської лікарні. Знову. Тетяна взяла телефон, але не натиснула «прийняти». Вона дивилася, як екран гасне, відчуваючи дивну суміш задоволення та огиди. — Дякую, золотий мій. Біжи грайся, я скоро гукну вечеряти, — сказала вона, цілуючи сина в маківку. Коли Матвій побіг у свою кімнату, Тетяна вимкнула телефон і сховала його за фіранку на підвіконні. Їй хотілося, щоб цей апарат просто розчинився в повітрі. Вона повернулася до плити, де на пательні шкварчали домашні котлети, але аромат м’яса більше не викликав апетиту. В голові пульсувала одна думка: «Звідки вони дізналися мій номер? Як вони мене знайшли через стільки років?»
Це була не просто весна в Коломиї — це був час, коли квітучі каштани здавалися білими свічками, що освячують старовинні вулички міста. Але для Тетяни цей спокій був
Ти мені більше не донька, — ці слова пролунали замість привітання, щойно Тетяна переступила поріг. — Чужа людина. — Голос матері був рівним, холодним і позбавленим будь-якої емоції, наче вона оголошувала прогноз погоди на завтра. — Запиши це собі на лобі й ключі залиш на тумбочці. Тетяна застигла в прихожій. У хаті пахло ліками, старою паперовою бібліотекою. — Мамо, ну що знову сталося? — Тетяна поставила сумки на підлогу, відчуваючи, як оніміли пальці від важких ручок. — Я ж приїхала допомогти. Ти ж сама казала минулого тижня, що тиск скаче. — Я нічого не казала, — Надія Петрівна розвернулася і пішла на кухню, човгаючи старими капцями. — То ти собі вигадала, щоб привід мати. Роздягайся, не заступай світло в коридорі. Стій тут не стій, а правди не сховаєш. Тетяна роззулася і пройшла за матір’ю. На кухні все було ідеально чистим, але ця чистота була якоюсь важкою. — Сусідка Галина зранку заходила, — повідомила мати, не обертаючись. Вона стояла біля плити й переставляла чайник з місця на місце. — Казала, що ти в Києві вже документи готуєш. У притулок мене, так? А квартиру мою та дачу на продаж? Кажуть, тут земля зараз у ціні, курортна зона все ж таки. — Тітка Галя? Мамо, ми з нею не спілкуємося вже три роки! Вона ж перша пліткарка в нашому районі. Як ти можеш вірити людині, яка тебе обікрала на межі городу, а не власній дитині
Миргород зустрів Тетяну лагідним весняним сонцем, яке грало відблисками на плесі Хоролу. Місто-курорт, де час ніби сповільнювався, сьогодні здавалося жінці декорацією до фільму, який вона вже бачила сотні

You cannot copy content of this page