Боже, яка ж ця курка суха! — замість привітання вигукнула свекруха. — Катерино, знову ти за своє. Скільки разів я тобі казала: курку треба маринувати в домашньому квасі, а не в цій вашій хімії. Чим ти годуєш мого Артема? Катерина не знала, що й сказати свекрусі. Вона мовчки взяла тарілку і поставила її перед нею. — Спробуйте, мамо. Це рецепт з використанням натурального меду та гірчиці. Любов Іванівна зневажливо відрізала крихітний шматочок, повільно прожувала його, наче це був не вишуканий делікатес, а шматок старої гуми, і відсунула тарілку на самий край столу. — Гірко. Катю, ну куди ти дивишся? Ти вже десять років у цьому домі, а готуєш, як першокурсниця в гуртожитку. За моїх часів жінка, яка не вміла запекти птицю, вважалася ганьбою для родини. Як ти збираєшся виховувати моїх онуків, якщо ти навіть себе прогодувати нормально не здатна
Осіннє сонце над Вінницею вже не гріло, а лише відкидало довгі, втомлені тіні на бруківку. Катерина стояла біля вікна своєї просторої кухні, спостерігаючи, як жовте листя ясеня повільно
Соломіє, зроби мені найкращу зачіску у світі, — Марія попросила в перукарки. — Хочу, щоб у чоловіка мову відняло. — Ой, пані Маріє, ви й так красуня! — щебетала молода майстриня. — А що за привід? Невже річниця? — Гірше, — засміялася Марія. — У мого Романа ювілей. П’ятдесят років. Пів століття людині! Ми вже двадцять років разом, пройшли і гуртожитки, і перші невдалі бізнеси, і будівництво нашого дому. Хочеться його чимось справді вразити, я ж так його люблю. Раптом крізь шум фенів до її вух долетів голос із сусіднього крісла. Там сиділа молода жінка, красива з яскравим блондом. Вона без упину теревенила по телефону, не звертаючи уваги на оточуючих. — Та я тобі кажу, Свєтка, він просто «розтанув»! — реготала блондинка. — Подарував мені цей браслет із сапфірами, каже: «Це тобі за терпіння, поки я з тією мегерою в Трускавці кис». А сам такий солодкий, обіцяє, що скоро ми нову квартиру заїдемо. Марія здригнулася. Тиждень тому вони з Романом повернувся з поїздки до Трускавця. — Мій Ромчик — він як телятко, — продовжувала блондинка. — Тільки похвали його, погладь — і він уже готовий будь-які рахунки оплачувати
Осіння мряка за вікном львівської перукарні здавалася Марії чимось декоративним, далеким від того затишку, який панував усередині. Тут пахло дорогою кавою, лаком для волосся та успіхом. Марія розглядала
Богдане, синку, ти тільки не сердься, — почала щебетати мати. — Ти ж у нас розумний, міцний, ти — справжній господар. Ти завжди вмів знайти вихід, заробити копійку, вистояти там, де інші падають. А Оксанка, вона ж зовсім інша. Вона тендітна, в неї душа як той кришталь. До того ж, двоє дівчаток на руках, самій тяжко. Їй зараз та допомога потрібніша, ніж тобі. Ти сам усе здобудеш, а їй без нас — ніяк. Богдан відчув, як десь глибоко в середині починає пульсувати гаряча хвиля гніву. — Синку, ти зрозумій, — продовжувала мати, все ще не піднімаючи очей. — Ми вирішили, що вісімдесят відсотків від продажу нашої хати віддамо Оксані. Їй треба купити окрему квартиру, облаштувати дітям кімнату. Сама вона ніколи не заробить. А тобі ми дамо решту, це невелика сума, але ти ж у нас міцно стоїш на ногах. Ти чоловік. Ти — наша гордість, ти якось впораєшся
За вікном старого будинку в затишному передмісті Вінниці повільно догорав золотавий вересневий вечір. У повітрі пахло сухими травами, стиглими яблуками та легким димком, що тягнувся від сусідських городів.
Катерино! Це що за неподобство? — просичала свекруха, гидливо відсуваючи від себе тарілку з кашею. — Вівсянка. Звичайна каша, Світлано Іванівно. На воді, — спокійно відгукнулася Катя. — Ти з мене знущаєшся? Я це їсти не буду! Гірка, прісна, наче пісок з долини! Невістка без зайвих слів підійшла до столу, взяла тарілку і впевненим рухом вилила її вміст у смітник. Після цього вона так само незворушно налила собі запашної кави, намастила скибку свіжого хліба маслом і спокійно сіла снідати. Свекруха від такого нахабства аж побагровіла. — А я що буду їсти? — обурено вигукнула вона. — Ну, ви ж відмовилися. Я не маю права примушувати дорослу жінку, — з найневиннішим виглядом відповіла Катерина. — Тим паче, лікар казав, що цукор вам не на користь. Вважайте це турботою про ваше здоров’я. Свекруха підхопилася з місця, ніби її вжалив шершень, і вилетіла з кухні, кинувши на прощання коротке: — Ти ще пошкодуєш
Катерина мовчки спостерігала за матір’ю свого чоловіка, і кутики її губ сіпнулися у ледь помітній усмішці. Вона раптом спіймала себе на думці, що Світлана Іванівна зараз нагадує їй
Мамо, ну коли вже ти гроші дасиш? Сьоме число на календарі, платіж за кредит вже «світиться» червоним! — голос сина Олега долетів із вітальні. Галина відчувала, як серце важко гупає в скронях. — Олеже, зайди, будь ласка. Нам треба серйозно поговорити, — її голос був тихим. — Ой, тільки не починай оці свої довгі розмови! — Олег увійшов у кухню, крутячи ключі від кросовера. Того самого, за який Галина щомісяця справно вносила кредитні платежі. — Давай швиденько, бо в мене через годину футбол із хлопцями, не встигаю. У цей момент у коридорі клацнув замок. Зайшла Ірина, невістка. Вона була в новому стильному пальті з дорогого бутіка. Галина сама їй дала на нього гроші, бо «бідній дівчині нічого вдягнути на роботу». — Галино Ярославівно, ви ж не забули про посудомийку? — Ірина навіть не привіталася. — Я вже модель пригледіла, якраз акція закінчується. Стара вже зовсім не миє, тільки гуде на всю хату. Соромно перед подругами. Галина важко опустилася на табурет. — Діти! Мене скоротили. З завтрашнього дня я офіційно безробітна. На кухні запала тиша, усі стали переглядатися, це було як грім, серед ясного неба
Жовтневий вечір у Луцьку видався напрочуд вогким. Галина Ярославівна стояла посеред своєї невеликої кухні, стискаючи в руках конверт. Папір злегка тремтів, наче відчуваючи внутрішню бурю жінки. Лише годину
О, ви звідти? — запитав Данило незнайомця. — У мене дружина там працює в будівельній компанії. «Моноліт-Будова», здається. Клієнт, почувши назву, раптом уважно подивився на Данила. В його очах з’явилося щось недобре. — «Моноліт-Будова»? Сергія Зінченка контора? — Так, саме Сергія Петровича. Ви з ним знайомі? Клієнт криво посміхнувся. — Знайомий — це м’яко сказано. Він — мій колишній зять. Навесні він розлучився з моєю сестрою. Все містечко знає причину цього цирку. — Причину? — Данило захвилювався. — Ну так. Завів собі «музу» прямо в бухгалтерії. Спочатку казав, що вона цінний кадр, а потім почав возити її по відрядженнях і селити у власних апартаментах. Моя сестра не з тих, хто терпить таке. Вона виставила його з речами. А як прізвище вашої дружини? — Оксана. Оксана Ковальчук, — прошепотів Данило. Клієнт хвилину мовчав, дивлячись на зблідле обличчя майстра. Потім він важко зітхнув. — Послухайте, Даниле. Я не хотів бути вісником біди. Але я терпіти не можу такого. Поїдьте туди сьогодні ввечері. Просто подивіться, як «цінний кадр» завершує свій робочий день
Липневий вечір у Рівному дихав розпеченим асфальтом і солодким ароматом лип, що вже відцвітали. У невеликій квартирі на Ювілейному панувала звична тиша, яку порушувало лише мірне цокання годинника
Наталко! Значить так, — голос свекрухи пролунав із коридору ще до того, як вона з’явилася на порозі кухні. — Ти вже дізналася, що Степан отримав квартиру від покійного дядька Андрія, і вирішила, що тепер ви багатії на рівному місці? Думаєш, це тільки ваше? Наталя здригнулася. Ганна Йосипівна влетіла в кухню, навіть не знявши мокрого взуття. За нею залишалися брудні сліди на вимитому ламінаті, але жінку це найменше хвилювало. — Ганно Йосипівно, добрий вечір, — Наталя звернулася до неї, намагаючись опанувати тремтіння рук. — Проходьте, раз уже двері власними ключами відчинили. — Не патякай мені тут! — свекруха буркнула сердито. — Ми з Романом усе обговорили. Ця квартира — це спільне родинне надбання! Це спадок усього роду, а не одного Степана! — Яке ще спільне? — з кімнати вийшов Степан. — Мамо, дядько Андрій залишив квартиру мені. Є заповіт, завірений нотаріусом. Усе офіційно, документи на руках
Листопад у Тернополі видався похмурим і вогким. Сутінки рано опускалися на місто, розмиваючи обриси будинків та змушуючи людей швидше повертатися до затишних кухонь. У квартирі Наталі та Степана
Забирайся геть до своєї мами! — пролунав різкий голос свекрухи. — Нема чого тут під ногами плутатися і повітря псувати! Оксана завмерла біля холодильника. Їй здавалося, що ще хвилину тому все було відносно нормально — звичайний вечір суботи, плани на спокійну вечерю. — Я щось не те зробила? — обережно, майже пошепки запитала Оксана. — Не те? — Ганна Василівна гірко усміхнулася. — Та ти взагалі нічого не робиш! Сидиш на шиї у мого сина, ніжки звісила, а я тут за вами і прибирай, і готуй, і пери! Перетворила хату на готель, совісті в тебе немає! — Ганно Василівно, я щойно з роботи. Зміна була важка, я втомилася. Хотіла ось курку запекти з картоплею до вечері, щоб ми всі разом сіли. — До вечері! А хто сніданок готував? Хто посуд за вами мив, поки ви по роботах своїх розбіглися? Я! Завжди я! А ти, бачте, «з роботи прийшла»! Велика пані знайшлася
Київська зима того року була особливо примхливою: то сипала колючим снігом, то розливалася калюжами під ногами перехожих. У квартирі Оксани та Андрія теж панувала негода, але не атмосферна,
Мамо! Збирайте речі і йдіть від нас геть, — крикнула невістка. — Щоб і не пахло тут вами! Вам час їхати, — голос Каті зривався на крик. Свекруха завмерла. Вона повільно обернулася, і на її обличчі з’явилася суміш нерозуміння та обурення. — Що ти таке верзеш, дитино? Новий рік за три дні! Ігорчик мене сам покликав, ми вже й меню склали, і подарунки обговорили. Ти що, перевтомилася на своїй роботі? — Ігорчик нічого не вирішує в цьому домі без мого відома, — Катя сказала так, що Світлана Борисівна мимоволі здригнулася. — А я прийняла рішення: ви їдете. Сьогодні. Зараз. Свекруха повільно випрямилася. Її обличчя почало наливатися густим червоним кольором. — Та чи ти сповна розуму взагалі?! Я мати! Я його одна виховала, на ноги поставила, ночами недосипала, поки батька його десь вітри носили! І ти, чужа мені жінка, мені вказуєш на двері
Надворі вже панували густі грудневі сутінки, розбавлені холодним мерехтінням вуличних ліхтарів. Київська зима цього року була вологою та вітряною, і крізь шибки старого будинку було видно, як поодинокі
Мамо, я маю новину. Ми з Михайлом вирішили розписатися, — тихо, але впевнено промовила Тетяна. Галина завмерла, не зачиняючи дверцята старого, гучного «Дніпра». — Розписатися? Таню, тільки не кажи мені, що ти про того хлопця з сусіднього під’їзду, Михайла Нестеренка. — А що не так з Михайлом? — А що в ньому так? — продовжувала мати. — Ні освіти вищої, ні квартири власної, ні перспектив. Працює десь на об’єктах, вічно в пилюці. Оце твій ідеал? — Ми спочатку будемо орендувати житло. У Михайла є професія — він будівельник. Він руками заробляє, і заробляє чесно. — Будівельник! — гірко всміхнулася мати. — Це сьогодні він будівельник, а завтра — звичайна роботяга з недужою спиною та вічно брудними руками. Будеш все життя його роби прати та копійки рахувати до зарплати. Ти молода, красива, могла б знайти когось із офісу, з ким не соромно в люди вийти
Київська весна того року була особливо ранньою та ніжною, але на кухні типової «панельки» на Троєщині панувана важка, наелектризована атмосфера. Вечеря щойно скінчилася. Пані Галина, жінка з втомленими

You cannot copy content of this page