І куди я її візьму, по-твоєму? Де я матір подіну? — ледь не плакала сестра. — У мене троє дітей, Андрій вічно на роботі, квартира хоч і велика, але не гумова! Ти менша, у тебе нікого немає — от ти і маєш матір доглядати до кінця. Світлана повільно обернулася. Її обличчя було блідим. — “Нікого немає”? — тихо, майже пошепки перепитала вона. — Це ти зараз про мою особисту свободу? Чи про те, що я не народила дітей, аби було кому в старості склянку води подати? Ти так легко викреслюєш моє життя. — Ой, не починай оці свої філософські штучки! — Ірина роздратовано махнула рукою. — Факти — річ уперта. У тебе однокімнатна квартира на Польовій, там тихо, сусідів майже не чути. Ти працюєш з дому, за комп’ютером. Значить, можеш і кашу зварити, і тиск поміряти. Ідеальні умови! А у мене? Троє дітей, у старшого — репетитори, у меншої — танці, плюс іпотека на нову машину. Я просто збожеволію, якщо мама переїде до нас
Тишу старої вітальні, яка наскрізь просочилася запахом ліків та давнього пилу, розірвав різкий, неприємно високий голос Ірини. Вона стояла посеред кімнати, впевнено вперши руки в боки, і її
Катю! Ти чуєш мене? Мати квартиру продала! — схвильовано зателефонував чоловік. — Свою «хрущовку»! Мені щойно знайомий маклер скинув посилання на архів оголошень. Угода закрита два тижні тому! Катерина прихилилася до холодної стіни. Її ноги стали наче з вати. — Вадиме, зачекай. Яку квартиру? Вона ж там тридцять років прожила. Вона там твого батька ховала, тебе виховувала. Це ж її єдиний прихисток! — У тому то й справа! Вона нічого не сказала. Ти розумієш? Взагалі нічого! Вона просто виставила її на продаж, скинула ціну, щоб швидше купили, і зникла. Я дзвоню їй уже годину — телефон поза зоною! Катерина заплющила очі. Перед нею виникло обличчя свекрухи: суворе, з тонкими губами і окулярами в металевій оправі. Людина-калькулятор. Жінка, яка ніколи не дарувала зайвих іграшок онукам, бо вважала, що дисципліна важливіша за забаганки. — Вадиме, — прошепотіла Катерина, — гроші у мене. — Що? Які гроші? — Вона перевела їх мені. Всю суму. Тільки що прийшло сповіщення. — Я буду вдома за десять хвилин. Нічого не роби. Просто чекай, — наказав чоловік
Чернігів того березня зустрів мешканців пронизливим вітром, що гуляв поміж величними соборами Дитинця. Старі липи на Валу ще стояли сумні, але в повітрі вже відчувалося щось тривожне, наче
Оксано! Матері не стало! — тривожно зателефонував брат. — Що? Як? — у Оксани підкосилися ноги. — Серце. Лікарі кажуть, воно було втомлене вкрай. Тиск, постійні хвилювання. Короче, приїжджай. Треба організовувати все. У мене грошей немає, Сергій десь у рейсі, телефон відключений. Оксана приїхала. Вона організувала поховання, домовилася про поминальний обід. Вона все робила автоматично, як робот. На похованні було мало людей — Олена на старість розгубила всіх подруг через свій важкий характер. Павло ридав біля матері, вигукуючи: «На кого ти мене залишила? Хто тепер про мене подбає?». Оксана стояла поруч. Вона дивилася на обличчя матері — тепер воно здавалося спокійним, розгладженим, без тієї вічної маски роздратування. Вона чекала, що відчує біль, розпач, але всередині була лише порожнеча. — Тобі зовсім не жаль її? — прошипів Павло, витираючи сльози. — Ти стоїш як кам’яна. Ти завжди була такою — бездушною. — Вона мене не жаліла жодного дня, Павле, — тихо відповіла Оксана
Полтава того літа задихалася від спеки. Каштани на Івановій горі стояли припорошені сірим пилом, а повітря, здавалося, можна було різати ножем. Олена поверталася додому раніше звичного — на
Натусю, ти вдома? Сама? Зятя хоч там поряд немає? — швидко говорила мати. — Ми з батьком якраз у місті, зараз заїдемо, добре? — голос Марії Іванівни, звучав якось занадто напружено. Наталя зітхнула, передчуваючи щось недобре. — Так, мамо, вдома. Заїжджайте, звісно, — відповіла вона. Не минуло й пів години, як домофон сповістив про приїзд гостей. Незабаром на кухні за столом сиділи троє: Наталя, Марія Іванівна та Віктор Петрович. — А ви якими долями в місті так рано? У справах чи просто скучили? — запитала Наталя. Марія Іванівна обмінялася швидким поглядом із чоловіком. — Та по справах усе, доню, — озвалася мати. — З Миколою, братом твоїм, сьогодні по банках каталися. Весь ранок на ногах, ледь живі. Наталя відчула, як всередині щось напружилося. Микола — її молодший брат — завжди був джерелом проблем. — З Миколою? По банках? — перепитала Наталя, вигнувши брову. — Він що, дитина, щоб ви його за руку водили? Що трапилося цього разу? — Ой, Натусю, він квартиру собі пригледів чудову, — зітхнула Марія Іванівна. — У новому районі, прямо біля його роботи. Там і школа через дорогу сучасна, і садок із басейном. Кирилкові ж, внучку нашому, скоро це все знадобиться. Наталя щиро здивувалася. — Та невже? Микола нарешті задумався про власне житло? Але ж у нього грошей немає. Я йому ні копійки не дам, навіть не просіть
Ранок у Мукачеві видався напрочуд лагідним. Наталя якраз насолоджувалася рідкісним вихідним, плануючи присвятити день домашньому затишку. Її чоловік, Матвій, поїхав на роботу, діти розбіглися по школах, і в
Мамо! Ти хоч ці рожеві окуляри зними? — вперше в житті кричала я на маму. — Ти розумієш, що рівно за рік ти опинишся біля розбитого корита разом зі своїм обожнюваним Степаном, коли він виставить тебе за двері? — мій голос зірвався на крик, луною відбившись від свіжопофарбованих стін вітальні. Мама стояла біля вікна, схрестивши руки. Вона демонстративно розглядала перехожих на вулиці, наче я була не донькою, що волає про допомогу, а настирливою мухою, яка заважає їй марити великим майбутнім. — Не смій так про нього відгукуватися, — тихо, але зі сталевими нотками в голосі вимовила вона, навіть не повернувши голови. — Ти просто заздриш, Катерино. Заздриш, що в моєму віці я зустріла чоловіка, який дихає зі мною в унісон, який бачить у мені жінку, а не просто безкоштовну няньку. — Мамо, він дихає в унісон не з тобою, а з твоїм гаманцем! — у розмову втрутився мій брат Артем. Він нервово крокував дорогим ламінатом, за який ми з ним виплачували кредит ще пів року після ремонту. — Ти машину продала? Продала! Де гроші, мамо? Де ті двісті тисяч, що залишилися від Toyota? В «бетоні» твого Степана? Чим ти думаєш, мам
Вінниця того вечора була особливо тихою. Останні промені сонця заплуталися у верхівках старих лип на Соборній, а в маминій квартирі повітря, здавалося, його можна відчути — настільки воно
Мама телефонувала. Катю, слухай, — почав чоловік, нервово крутячи в руках ложку. — У них у Хмельницькому в будинку почали міняти всі стояки. Воду відключили, стіни довбають, пил стовпом. Сусіди якісь галасливі з’явилися зверху. У мами тиск підскочив, серце турбує її. Я відчула легкий вітерець тривоги, але стрималася. — І що вона каже? — Я запросив її до нас. Буквально на тиждень, — Степан нарешті глянув на мене благальним поглядом. — Поживе в гостьовій кімнаті, там же все одно порожньо. Відпочине, подихає нашим повітрям. Всього сім днів, Катюш. Пообіцяй, що ти не проти. Я, вихована на повазі до старших, лише зітхнула: «Звісно, Стьопо, це ж твоя мама. Хай приїжджає». Якби я тільки знала, що цей «тиждень» стане початком кінця моєї ілюзії про щасливу родину, я б тієї ж миті змінила код на наших вхідних дверях
Кам’янець-Подільський — місто, де кожен камінь дихає історією. Саме тут, у старій частині міста, ми зі Степаном нарешті придбали свою мрію — простору трикімнатну квартиру з краєвидом на
Оксано! Нам треба розставити крапки над «і», — сказав чоловік тоном начальника. — Андрію, почекай хвилинку, я тільки м’ясо в холодильник покладу, — усміхнулася вона, ще не відчуваючи біди. — Там така телятина чудова, сьогодні зробимо вечерю при свічках. — Облиш це. Я йду. Точніше, йдеш ти. З Мар’яною. Оксана завмерла. Пакети вислизнули з рук, фрукти з глухим звуком розсипалися по ламінату. Велике червоне яблуко докотилося до ніг Андрія, але він навіть не поворухнувся. — Що ти таке кажеш? Яке «йти»? Куди? — Усе, Ксюхо. Вичерпався ресурс. Любов зав’яла, як то кажуть. Я зустрів іншу жінку, Вікторію. Ми вже три місяці разом. Я зрозумів, що заслуговую на більше, ніж вічні розмови про ціни на комуналку та твої бухгалтерські звіти. Оксана відчула, як обличчя пашить від сорому. Вона стояла в старому домашньому плащі, з розкуйовдженим волоссям, а він — такий випещений і правильний — повідомляв про руйнацію її світу, наче про прогноз погоди на завтра. — Ти з глузду з’їхав? — ледь чутно прохрипіла вона. — У нас донька! Їй чотирнадцять, у неї іспити, у неї все життя тут! Куди ми маємо піти посеред ночі
Оксана стояла на сходовому майданчику типової мукачівської п’ятиповерхівки і не відривала погляду від дверей. Старих, оббитих темно-коричневим замінником шкіри, з мідною цифрою «14». Символічно — рівно чотирнадцять років
Зятю! Де ти вештаєшся!? Третя година ночі, — крикнула теща замість привітання. — Надія, донечка моя, очі прогледіла, чекаючи. Хіба ж так можна? — Робота, — коротко відповів Тарас, відкриваючи холодильник. — Робота. Мій Степан покійний теж працював. Але він до сьомої вечора завжди був удома, як штик. І господарку тримав, і дітей бачив. А не вештався невідомо де. Тарас поставив тарілку з кашею на стіл. Його руки ледь помітно тремтіли від перевтоми. — У вашого Степана був інший графік. А я закриваю борги, щоб ваша донька і внучка ні в чому не мали потреби. — Графік людина сама собі робить, — теща хитала головою. — Хто хоче бути з сім’єю — той знайде час. А хто не хоче — тому завжди «верстат зламався». Тарас різко піднявся. — Мамо Маріє, я за сьогодні сімнадцять годин на ногах. Давайте ваші повчання залишимо на завтра. Бо я можу сказати щось зайве. — Ой, які ми горді! — вона підхопила свою чашку. — Тільки завтра ти знову будеш спати до обіду, а дитина батька впізнавати не буде. Вона пішла, а Тарас так і не доторкнувся до вечері. Апетит зник, лишилася тільки гірка втома
Яремче зустріло пані Марію ранковою прохолодою та густим туманом, що чіплявся за верхівки гір. Вона вийшла з потяга, тримаючи в руках дві величезні сумки, набиті домашніми закрутками, медом
Вірко! Куди поділа гроші?! — Степан ледь не зірвався на крик. — Це що за новини такі? Він розсердився через кілька днів після їхньої великої сварки, коли виявив відсутність значної суми на їхньому спільному рахунку, куди Віра теж відкладала частину заробітку. — Я ж казала тобі, Наталці було дуже важко. У неї забирали квартиру через борги колишнього чоловіка. Я позичила їй ці гроші. — Наталка — це та невдаха, яка не змогла втримати сім’ю? — Степан презирливо вишкірився. — Вона така сама нерозумна, як і ти. Ви обоє вітаєте у хмарах. — Вона моя подруга! Вона допомогла мені, коли я тільки починала, а мені тоді дуже важко було! — Віра відчула, як усередині прокидається сила. — Знаємо ми цю жіночу дружбу! — Степан продовжував гнути своє. — Запам’ятай раз і назавжди: у цьому домі немає твоїх грошей. Усе, що ти заробляєш, належить родині. А родиною керую я. Віра й замовкла. Минув ще тиждень. Степан прийшов з роботи в поганому гуморі. — Коли ц вже твоя подруга поверне гроші мені
У Ворохті вечір завжди настає раптово. Сонце ховається за гострі верхівки смерек, і на селище опускається прозорий, синюватий морок. Повітря тут особливе — воно пахне сосновою живицею, вологою
Ти пробач мені, Оксано! Не люблю я тебе більше, — чоловік, як відрубав. — Нічого не можу з собою вдіяти, що хоч роби! — Михайло стояв біля порога, гарячково заштовхуючи у велику спортивну сумку свої футболки, джинси та робочу куртку. Він намагався не дивитися в бік дружини. Оксана стояла біля вікна, завмерши. Михайло марив іншою. Її звали Ірина. — Ти хоч розумієш, що ти зараз робиш, Михайле? — голос Оксани був тихим, але він прорізав тишину квартири, як блискавка. — Шість років. Ми ж будували це все по цеглинці. — Я розумію, що не можу брехати! — різко відповів він, застебнувши сумку. — Я зустрів людину, з якою відчуваю себе інакше. Вона розумна, Оксано. Вона тонка натура. Ми з нею на одній хвилі. — А ми з тобою, виходить, на різних? — вона нарешті повернулася. Її сині очі були сповнені болю, але сліз не було. — Ти просто злякався буденності, Михайле. Тобі захотілося свята, яке не потребує зусиль. Михайло нічого не відповів. Він підхопив сумку і майже вибіг з квартири, навіть не озирнувшись. Його чекала нова, блискуча доля
Чортків у вечірніх сутінках завжди здавався Михайлові чимось більшим за просто місто. Стара ратуша з її гострим шпилем, величний костел святого Станіслава, що домінує над центром, і вузькі

You cannot copy content of this page