Слухайте мене! — крикнула невістка. — Або обох, пані Алло, або жодного. Робіть свій вибір зараз, бо я більше до цієї розмови повертатися не збираюся. Навіть не просіть. Марина стояла в коридорі. Вона нервово поправляла капюшон на синьому комбінезоні малого Андрійка, який мирно сопів у візочку. Поруч, притиснувшись до стіни, стояв семирічний Михайлик. Син Марини від першого шлюбу затамував подих, тримаючи в руках пошарпану книжку про пригоди козаків. Алла Трохимівна, жінка статної виправки, яка все життя пропрацювала вчителькою математики і звикла, що світ ділиться на чіткі формули, повільно піднялася з крісла. — Марино, ти мені тут ультиматумів не став. Я вже не в тому віці, щоб приймати чужі правила гри. Я не державна няня і не благодійна установа. Андрійко — мій онук, у ньому тече кров мого рідного сина Тараса. Я за ним сумую, я хочу його бачити. А Михайло — вона холодно глянула на хлопчика, — у нього є свої бабусі в іншому місті, чи де вони там. Чому я маю витрачати свій єдиний спокійний вихідний на чужу дитину? — Він не чужий! Він мій син! — голос Марини здригнувся. — І він — рідний брат Андрійка. Ви хоч на хвилину замислювалися, як це виглядає? Ви хочете, щоб дитина змалечку відчула себе другим сортом
Над величним і древнім Чортковом, що на Тернопіллі, розливався м’який квітневий вечір. Сонце повільно ховалося за гостроверхими шпилями костелу святого Станіслава, кидаючи довгі тіні на бруковані вулички. У
Мамо! А ти що тут робиш? Ти ж мала бути зараз у Трускавці, у санаторії, на процедурах, — я застигла на порозі власної кухні, впустивши ключі на тумбочку. Побачити маму посеред моєї оселі було останньою річчю, на яку я очікувала. — Ну мала бути, і що з того? Передумала. Мені вдома спокійніше, ніж по тих казенних ліжках валятися, — буркнула вона, навіть не повернувши голови від плити, де вже щось шкварчало. — Мамо, але це взагалі-то мій дім, — невпевнено пробурмотіла я, відчуваючи, як здіймається хвиля розгубленості. — Ми ж домовлялися. — О, почалося! Ти що, вже шматка хліба чи кутка для рідної матері пошкодувала? — вона різко розвернулася, тримаючи в руці ополоник. — Я до неї з усією душею, прийшла вечерю приготувати, а вона мені про “свій дім”. Оце виростила вдячну доньку на свою голову! — Мамо, зачекай, — перебила я її черговий закид. — Ти відмовилася від лікування, це я зрозуміла. А гроші? Де гроші за путівку? — Що “гроші”? — мама невдоволено примружилася, дивлячись на мене так, ніби я спитала щось недобре. — Тобі що важливіше: здоров’я матері чи папірці
Над стародавнім Галичем повільно спускався густий весняний туман, огортаючи береги Дністра сріблястою пеленою. У цьому місті, де кожна вулиця дихає княжою історією, життя зазвичай тече розмірено, але в
Катрусю, доню, нарешті! — щебетала мати. — Я вже думала, що не дочекаюся! — Пані Марія сплеснула руками, намагаючись обійняти доньку, але Катря завмерла на порозі. — Мамо, ти дзвонила п’ять разів. Казала, що справа невідкладна. Що сталося? Здоров’я? — Голос Катерини був сухим. Марія Іванівна опустила руки, її обличчя на мить здригнулося. — Проходь, дитино. Чай уже закипає. Я пиріжків напекла, твоїх улюблених, з маком та вишнею. Посидимо, погомонимо по-людськи. Катя увійшла до помешкання, де не була вже майже три роки. Тут ніби зупинився час: ті самі вишиті рушники на іконах, той самий запах лаванди та ліків. Але стіни розповідали іншу історію. На головному місці в залі — величезний портрет Стаса. Стас у першому класі, Стас на футбольному полі, Стас зі своєю першою машиною. Фотографій самої Катрі майже не було видно. — Сідай, рідна, — Марія метушилася біля плити. — Як дорога з Тернополя? Як твій Андрій? — Мамо, давай ближче до діла. У мене обмаль часу, Андрій чекає на вокзалі. — Катю, я хочу, щоб ти помирилася зі Стасом. Досить уже цієї ворожнечі. Катерина мало не впустила чашку. — Що? Мамо, ти мене заради цього витягла з іншого міста? Ти серйозно
Над старовинною Теребовлею повільно сходив блідий місяць, освітлюючи величні руїни замку на горі. У цьому місті, де кожен камінь дихає історією, новини розлітаються швидше за вітер, але за
Ти, доню, сама мені ту квартиру віддала, — замість вітання почала мати. — Шість літ минуло. Невже ти досі тримаєш ту злобу? Навіщо тобі ще одна хата, Катрусю? У тебе ж тут справжній пала! Світло, просторо. Ти ж не можеш виставити рідну матір на вулицю. Катерина мовчала. Вона дивилася на цю жінку і бачила не матір, а привид того страшного минулого, яке вона так старанно намагалася забути. — То як, Катю? — голос Марини Тимофіївни вирвав її з думок. — Ти ж не мовчи. Я вже годину тут розпинаюся. Ой, які меблі в тебе! А плитка. Це ж італійська, мабуть? — вона провела рукою по стіні. — Мені Кристина, сусідка колишня, казала, що ти тепер велика пані. Я спочатку не повірила, думала — бреше. А воно он як. Незнайома баба тобі хату відписала. Пощастило ж. — Ти краще розкажи, де твій Ромчик? Де квартира бабусі Владлени? Мати опустилася на пуф у передпокої і раптом заридала. — Ой, доню. Не питай. Він же ж мене навколо пальця обвів, як останню дурепу. Шість років я йому годила. Всі гроші на нього витрачала, на курорти возила, машину купила, квартиру ту на нього переписала. А він через два тижні привів у квартиру якусь пасію, молодшу за тебе. І каже мені: “Марино, ти тут ніхто. Збирай речі і вимітайся”
Вечірній Чортків повільно занурювався у сизу димку. Над костелом святого Станіслава вже зійшов тонкий серп місяця, а повітря наповнилося запахом вологої брущатки та пізніх осінніх квітів. Катерина стояла
Оксано? Що сталося? На тобі лиця немає! — скрикнула Надія, впускаючи сестру до хати. Оксана не відповіла. Вона пройшла на кухню, важко впала на стілець і раптом, опустилася на коліна прямо перед сестрою, вхопивши її за край домашнього халата. — Надю, благаю! Ти — моя остання надія! Якщо не ви, то нам кінець! — заголосила вона, захлинаючись сльозами. Володимир, який саме заварював чай, від несподіванки ледь не впустив чашку. — Оксано, встань негайно! Що це за театр? — сухо сказав він, допомагаючи жінці піднятися. — Сідай, випий води і кажи толком. — Нам квартиру треба викупити, — схлипуючи, почала Оксана. — Пам’ятаєте ту двокімнатку біля парку, що ми орендували? Власник терміново продає. Ціна — смішна, суто «для своїх». Але банк відмовив у кредиті. Нам би тільки трохи додати, решту ми назбирали, ще й невеличкі заощадження допоможуть. Надія відчула, як у неї всередині все стислося. Вона знала свою сестру — емоційну, дещо легковажну, але ж рідну! — Скільки вам бракує? — тихо запитала Надія. — П’ятсот тисяч гривень, — випалила Оксана. — Всього п’ятсот тисяч! Для вас це — частина ремонту, а для нас — дах над головою для дітей. Надю, я ж поверну! Клянуся здоров’ям
Мальовниче містечко Бережани, що на Тернопільщині, завжди славилося своїм спокоєм, старовинною архітектурою та особливим затишком вузьких вуличок. Тут кожен знає сусіда в обличчя, а сімейні цінності здавна вважалися
Мамо! Тобі знову дзвонять, — почувся голос Матвія за спиною Тетяни. — Якийсь чужий номер. Син стояв у дверях кухні. Тетяна здригнулася. Вона знала, хто це. Вже третій день поспіль один і той самий номер наполегливо намагався пробитися крізь її оборону. — Хто там, синку? — вона намагалася надати голосу байдужості, хоча серце почало калатати швидше. — Не знаю, — Матвій знизав плечима. — Номер не підписаний. Просто цифри. — Принеси мені телефон, будь ласка. Матвій миттю зник і повернувся з мобільним. Екран світився холодним білим світлом. Номер київської лікарні. Знову. Тетяна взяла телефон, але не натиснула «прийняти». Вона дивилася, як екран гасне, відчуваючи дивну суміш задоволення та огиди. — Дякую, золотий мій. Біжи грайся, я скоро гукну вечеряти, — сказала вона, цілуючи сина в маківку. Коли Матвій побіг у свою кімнату, Тетяна вимкнула телефон і сховала його за фіранку на підвіконні. Їй хотілося, щоб цей апарат просто розчинився в повітрі. Вона повернулася до плити, де на пательні шкварчали домашні котлети, але аромат м’яса більше не викликав апетиту. В голові пульсувала одна думка: «Звідки вони дізналися мій номер? Як вони мене знайшли через стільки років?»
Це була не просто весна в Коломиї — це був час, коли квітучі каштани здавалися білими свічками, що освячують старовинні вулички міста. Але для Тетяни цей спокій був
Ти мені більше не донька, — ці слова пролунали замість привітання, щойно Тетяна переступила поріг. — Чужа людина. — Голос матері був рівним, холодним і позбавленим будь-якої емоції, наче вона оголошувала прогноз погоди на завтра. — Запиши це собі на лобі й ключі залиш на тумбочці. Тетяна застигла в прихожій. У хаті пахло ліками, старою паперовою бібліотекою. — Мамо, ну що знову сталося? — Тетяна поставила сумки на підлогу, відчуваючи, як оніміли пальці від важких ручок. — Я ж приїхала допомогти. Ти ж сама казала минулого тижня, що тиск скаче. — Я нічого не казала, — Надія Петрівна розвернулася і пішла на кухню, човгаючи старими капцями. — То ти собі вигадала, щоб привід мати. Роздягайся, не заступай світло в коридорі. Стій тут не стій, а правди не сховаєш. Тетяна роззулася і пройшла за матір’ю. На кухні все було ідеально чистим, але ця чистота була якоюсь важкою. — Сусідка Галина зранку заходила, — повідомила мати, не обертаючись. Вона стояла біля плити й переставляла чайник з місця на місце. — Казала, що ти в Києві вже документи готуєш. У притулок мене, так? А квартиру мою та дачу на продаж? Кажуть, тут земля зараз у ціні, курортна зона все ж таки. — Тітка Галя? Мамо, ми з нею не спілкуємося вже три роки! Вона ж перша пліткарка в нашому районі. Як ти можеш вірити людині, яка тебе обікрала на межі городу, а не власній дитині
Миргород зустрів Тетяну лагідним весняним сонцем, яке грало відблисками на плесі Хоролу. Місто-курорт, де час ніби сповільнювався, сьогодні здавалося жінці декорацією до фільму, який вона вже бачила сотні
Зятю! Сонечко, доброго ранку! — голос тещі, Марії Іванівни, в телефоні був настільки солодким, що чоловікові здалося, ніби він щойно з’їв ложку цукру. — Ти ж не спиш уже? Кажуть, успішні люди встають рано. — Доброго ранку, Маріє Іванівно. Ні, не сплю. Каву п’ю, — відповів він, намагаючись зберегти спокій. — Ой, як добре! Слухай, синку, я тут зовсім сама не впораюся. У мене в будинку таке накоїлося. Труба на кухні капає, а в сараї двері зовсім перекосилися, боюся, що впадуть на мене. Ти ж знаєш, я жінка хвора, самотня. Оленка вся в справах, у неї ж бізнес, зустрічі. Тільки на тебе й надія. Приїдеш? Ігор подивився на свій ноутбук, де на нього чекав недописаний аналітичний звіт. — Маріє Іванівно, я справді дуже зайнятий сьогодні. Може, я замовлю вам майстра? У нас у Бучі є чудова служба сервісу, вони приїдуть і все зроблять за годину. Я оплачу. Голос у слухавці миттєво змінився. Тепер у ньому звучала образа, змішана з легким металом. — Майстра? Сторонню людину в дім? Хіба ж я можу довіритися комусь чужому? Ти ж знаєш, нині такі люди пішли — тільки гроші візьмуть, а зроблять аби як. Та й Оленка мені завжди казала: «Мамо, Ігор у нас майстер на всі руки». Хіба ж ти хочеш, щоб я, мати твоєї дружини, сиділа в сирості й диму
Місто Буча того ранку виглядало напрочуд спокійним. Весняний туман, такий густий, що крізь нього ледь проглядалися силуети високих сосен, огортав новенькі котеджі та старі дачні будиночки. Повітря було
Знаєш, Андрію! — гнівно почала дружина, — у моєї подруги Світлани чоловік — справжній романтик. Він замовив їй «адвент-календар» із золотими прикрасами. Кожного дня в грудні вона відкриває нове віконечко і знаходить там сюрприз. Уявляєш, як це круто? — Молодець її Олег, що сказати, — сухо відповів Андрій. Тільки Олег працює в ІТ-секторі на американську компанію, а ми з тобою живемо в реальному світі. — Ти весь у боргах, у своїх проблемах! А я де в цьому списку? — Я намагаюся зрозуміти, звідки в тебе такі запити саме зараз, коли нам і так важко з грошима. — Я хочу обговорити свій новорічний подарунок. — Добре. Кажи прямо. Що ти хочеш? Тетяна миттєво змінила гнів на милість. — Ось. Остання модель відомого бренду телефону. Обов’язково в кольорі «титанове золото». І до нього ще потрібен оригінальний чохол. Андрій подивився на цифру. Сума дорівнювала його двом повним зарплатам. — Таню. Ти ж розумієш, що це зараз неможливо? Твій теперішній телефон працює чудово, йому всього рік. Навіщо нам викидати такі гроші за «трохи кращу камеру»? — Бо я хочу відчувати себе людиною! Новий рік — це час, коли мрії збуваються. Чому ти знищуєш мою віру в диво
Місто Вінниця того ранку виглядало святково: на Соборній уже встановили ілюмінацію, трамваї дзвінко сповіщали про наближення новорічної метушні, а вітрини крамниць на Вишеньці змагалися у яскравості вогників. Проте
Ірино Петрівно! А вам не здається, що ми живемо несправедливо? — запитала невістка одного вечора під час вечері. — Що ти маєш на увазі, Аню? — здивувалася свекруха. — Ну, ця квартира. Половина була Дімина, мого чоловіка, сина вашого. Після того, як його не стало, його частка поділилася між нами. Виходить, у вас зараз більша частина у власності, а у мене — набагато менша. Але ж нас двоє — я і ваш онук! Було б чесно поділити все порівну: половина вам, половина нам. — Аню, навіщо ці паперові перегони? Ви ж і так тут господарі. Я все одно все залишу Сергійку, — Ірина Петрівна відчула тривогу. — Ой, ви жінка моложава, ще заміж вийдете, — уїдливо кинула невістка свекрусі. — Приведете якогось вітчима, а він нас із дитиною вижене. Мені потрібні гарантії. А краще — взагалі перепишіть усю квартиру на мене. Вам же небагато залишилося, а я буду спокійна. На той світ з собою нічого не заберете. Хіба не так
Місто Вінниця того ранку вмивалося теплим весняним дощем. На Соборній уже дзвеніли трамваї, а повітря пахло кавою та свіжою випічкою з маленьких пекарень. Проте в затишній квартирі на

You cannot copy content of this page