Слухай, невістко! Можна тебе запитати? — свекруха розлютилася. — Ти коли в гостьовій кімнаті ліжко застилала, ти про що думала? Марина розгубилася. — В якому сенсі, Галино Петрівно? — Я сьогодні кицю нашу, Мурку, шукала під ліжком. І бачу — на ліжку підковдра. Рожева така, в дрібну квіточку. Знайома така підковдра. — А, ви про ту стару ситцеву? Так, я її постелила. Вона м’яка, бавовняна, Мурка дуже любить на ній спати. — М’яка, кажеш? — голос Галини Петрівни став тонким. — Звичайно, вона м’яка. Бо це моя підковдра. З мого комплекту, який у мене зник рівно п’ять років тому, коли ви ще на зйомній квартирі жили. Марина спочатку не зрозуміла. — Галино Петрівно, про що ви кажете? Ви ж нам цей комплект самі віддали. Коли ми тільки одружилися. — Віддала? Нічого я тобі не віддавала, Марино. Я дуже добре пам’ятаю той комплект. Це був мій улюблений, ще з весільних запасів. Я тоді помітила, що підковдра зникла. А виявляється, вона просто «переїхала» до вас
Нетішин зустрів їх затишком. Рівні вулиці, багато зелені й відчуття якоїсь особливої, законсервованої стабільності. Весняний вечір повільно опускався на місто, запалюючи вогні у вікнах багатоповерхівок. Марина притиснулася лобом
Ганно, це що за овочева база в нас на дев’ятому поверсі? — здивовано мовив чоловік. — А ти про балкон? Ну, мама заїжджала вдень. Привезла дещо, з Городка, з дачі. Казала, що цього року врожай неймовірний, шкода, щоб пропало. — «Дещо»? Це ти називаєш «дещо»? Ганно, — він обернувся до неї. В його очах плекалася суміш нестримного гніву та глибокого розчарування. — Де мій простір? Де мій комп’ютер? Чому мій особистий кабінет перетворився на філіал овочесховища Хмельницького ринку? — Артеме, ну не починай, прошу тебе. Мама заїхала пообіді, поки я була в магазині. Залишила все. У неї ж у хаті місця зовсім немає, все забито, а на дачі миші все погризуть або мороз буде. Вона ж для нас старалася! — Так, стоп. Вона заїхала, коли тебе не було вдома? Тобто твоя мати просто відкрила двері нашим ключем і почала тут хазяйнувати? Робити перестановку меблів? — Ну так. Ти ж знаєш, у мами є запасний ключ. На всякий випадок. — «Всякий випадок»? Ти з глузду з’їхала? Звідки у неї наш ключ
Травень у Городку видався напрочуд теплим. Смотрич ліниво ніс свої води під старим мостом, а повітря було наповнене пахощами квітучих каштанів. У новій квартирі на околиці міста, яку
Оксано! Відчиняй негайно! — свекруха стукала в двері. — Вам що там, позакладало?! Де мій син? Що ви знову не поділили? Оксана підійшла до дверей. Вона спокійно промовила крізь замкову щілину: — Він стоїть поруч із вами, Ніно Петрівно. Дивіться під ноги — там його баули. — Які баули?! Ти що, з глузду з’їхала, невістко?! Ти сина з хати виставила? Серед білого дня? — Виставила. Бо терпець увірвався. Тепер він ваш, Ніно Петрівно. Повертаю в цілості. — Та як ти смієш?! Це квартира мого сина! Ми корову продали, свиней здали, щоб вам на той внесок двадцять років тому назбирати! Ми в полі спини гнули, щоб дитина в місті людиною була! — Була, — погодилася Оксана. — Двадцять років тому ви дали сто тисяч. Я їх вам повернула за два роки, з усіма відсотками, пам’ятаєте? Ви ще тоді на ті гроші нову огорожу ставили й трактор купували. З того часу ми вам нічого не винні. А ви звикли командувати. Приїжджали без дзвінка, перевіряли мої каструлі, робили зауваження. А Степан підтакував: «Мати завжди правду каже!». Ну от тепер нехай мати йому й каже, що робити. А я хочу тиші
Дунаївці того вівторка прокидалися під акомпанемент дрібного травневого дощу. Місто, розкинуте на берегах річки Тернава, зазвичай було спокійним, але в квартирі на третьому поверсі старої хрущовки на вулиці
Мамо! Нам треба серйозно поговорити, — почав зранку син. — Я слухаю, синку. Щось трапилося на роботі? Вітя переглянувся з Катею, невісткою. — Ми чекаємо дитину, — сказав Вітя. Ганна Сергіївна завмерла. Онук? Думка пронеслася яскравим спалахом: маленькі ручки, запах дитячої присипки, тупіт ніжок по цьому старому лінолеуму. Але слідом за радістю накотилася крижана хвиля реальності. Де? Як? — Вітаю, — витиснула вона з себе. — Це ж велике щастя. Боже, Вітю, Катю. — Так, щастя, — сухо кивнув Вітя. — Але є проблема. Вірніше, не проблема, а питання житла. Ти сама бачиш — нам тут втрьом уже нікуди дихнути. А коли народиться мала дитина, тут буде просто пекло. — І що ти пропонуєш? — запитала Ганна Сергіївна. Вітя зітхнув, наче те, що він мав сказати, було для нього неймовірним тягарем. — Тобі треба з’їхати, мамо. У тебе ж є варіанти. Можеш зняти щось маленьке на околиці. Або поїхати в село до дідуся з бабусею. Тобі там і повітря краще буде, і город свій
Полтава того ранку дихала сирістю. Старі каштани на вулиці Соборності важко хитали мокрим листям, а туман наповзав на місто з боку Ворскли, огортаючи п’ятиповерхівку-«хрущовку» сірою ватою. У квартирі
Ігоре, ти куди це так вирядився? — здивовано підняла брову Тамара. — На календарі субота, ми ж планували поїхати до парку, поки людей небагато. Ігор сів за стіл. — Плани скасовуються, Томо. Наш новий шеф вирішив власну стратегічну сесію провести. — У суботу? Стратегічна сесія в ресторані? — Тамара недовірливо посміхнулася. — І що це за терміновість така? Ти ж тільки тиждень як отримав посаду начальника відділу. Хіба це не привід відсвяткувати вдома, з сім’єю? — От саме тому, що я тепер начальник, я не можу відмовити керівництву, — Ігор нарешті підвів очі, але в них читалося роздратування. — Це корпоративна етика. Потрібно обговорити робочі моменти. Тамара відламала шматочок свіжого хліба, роздумуючи, що ж замислив її чоловік, бо вона вже давно перестала йому довіряти. — А знаєш що? Давай я теж під’їду трохи пізніше? Ми могли б після вашої наради прогулятися містом, зайти в кондитерську. Де ви збираєтеся? У «Фонтані» чи в «Старому місті»? Ігор на мить застиг із горнятком у руці. Його обличчя напружилося
Субота в Умані видалася вологою та туманною. Старі каштани під вікнами затишної квартири на Софіївській слобідці важко тримали на собі краплі роси. Тамара прокинулася за звичкою о пів
Мамо! Нам не вистачає 200 тисяч гривень на перший внесок, — зітхнув Кирило. Ганна Сергіївна повільно відклала виделку. Її очі за склом окулярів блиснули задоволенням. — Я дам вам ці гроші. Я все життя складала «на чорний день». Вважай, що він настав. Але, Кирилку, ти ж розумієш, це борг. Родина родиною, а гроші мають знати рахунок. Світлана тоді відчула, як по спині пробіг холод. Вона бачила, як свекруха дивиться на квартиру в каталозі — не як на житло для дітей, а як на свою нову вотчину. У той момент Світлана зрозуміла: ці двісті тисяч стануть ціною її свободи. З того дня Ганна Сергіївна стала постійною деталлю їхнього інтер’єру. У неї з’явився власний ключ. — На всякий випадок, — казала вона, ховаючи його в гаманець. — Раптом ви кран забудете закрити, чи Кирилові погано стане, а ти на роботі. Вона приходила щодня о другій годині
Миргород зустрів Світлану сонячними відблисками на плесі річки Хорол та обіцянками тихого щастя. Після галасливого навчання в обласному центрі, це затишне містечко здавалося їй ідеальним місцем для того,
Михайле! Ти мене хоч трохи любиш? — запитала Анна чоловіка. — Михайло глянув на неї з щирим нерозумінням. — Звісно. Ти моя дружина, мати моїх дітей. Ми — одне ціле. Це не була відповідь закоханого чоловіка. — І як довго це тривало? Скільки ти зраджував мені? — Анна почала питання, але голос зірвався на шепіт. — Рік. Трохи більше. Але тепер усе в минулому. Я повернувся. Повністю і остаточно. — Чому? — прошепотіла Анна. — Що я зробила не так? Що мені змінити? Михайло подивився на неї з легким подивом. — До чого тут ти, Аню? Це взагалі не про тебе. Це було про мене і про неї. Ти завжди була ідеальною дружиною. Такою і залишайся. — Ти сказав, що обрав сім’ю замість кохання. Отже, ти її любив. Можливо, досі любиш? — Це було сильне почуття. Це були такі барви і натхнення. Те, що зазвичай зникає в шлюбі через роки. Але я відповідальна людина. У мене є обов’язки: ти і діти
Ранок понеділка в Умані зазвичай починався з гамору біля ринку та неспішного туману над Осташівкою. В квартирі Анни все було звично: на плиті парувала вівсянка для дітей, а
Мамо, ну як ти?! Виглядаєш щось погано, — почав син, вдивляючись у обличчя Надії Петрівни. — Щось ти бліда сьогодні. Залізо, мабуть, низьке. Я тобі привіз новітній комплекс із Німеччини! Олено, привіт, — Ігор кивнув сестрі. — Щось у вас тут дихати нічим. Пил — це ж перший ворог серця. Ви що, вікна не відчиняєте? — Ми живемо тут, Ігорю, а не експонуємося в галереї, — крізь зуби відповіла Олена. — Саме тому, що живете, тут має бути стерильно! Частіше прибирай! Він виставляв на стіл “гуманітарну допомогу”: екзотичні фрукти, які мати не могла їсти через печію, баночки з вітамінами, назви яких нагадували заклинання, органічні хлібці без глютену. — Мамо, а що ти сьогодні їла? — Ігор вмостився навпроти матері, взявши її холодну долоню у свої доглянуті руки. — Та, гречку, трохи тушонки з банки Оленка підігріла. — Тушонки?! — Ігор різко обернувся до сестри. — Олено, ти при своєму розумі? Там же сіль, консерванти, жир! У матері тиск! Їй потрібна індичка на парі, свіжий шпинат, спаржа! Ти сестро зовсім совісті не маєш. Це ж треба так погано матір доглядали. Що ж ти за донька
У місті Тростянець весна завжди запізнюється, наче соромиться своєї яскравості серед сірих цегляних п’ятиповерхівок. У квартирі Олени час, здавалося, взагалі зупинився десь на початку дев’яностих. Тут пахло не
Ти спиш? — пошепки запитала Оксана чоловіка. — Намагаюся, — зітхнув Андрій, не розплющуючи очей. — Думаю, як поговорити з мамою про спадок. Це ж не жарти. — От і я про те ж! Вона заміж, бачте, зібралася в свої 65 років, — Оксана підвелася на лікті. — У нас росте донька, наша Марічка. Вона має право на бабусине майно. А якщо, не дай Боже, цей новий кавалер виявиться нечесним? Все піде чужим людям! Андрій хвилююче зітхнув і повернувся на бік. — Мама вже нам квартиру в Хмельницькому купила, дачу на себе оформити дозволила. Може, нам і цього вистачить? — Це було до того, як вона вирішила піти під вінець! — заперечила Оксана. — Тепер законний чоловік стане першочерговим спадкоємцем. Ти уявляєш, що буде, якщо вона піде раніше за нього? — Досить, — різко обірвав її Андрій. — Моя мати повна сил і енергії, а ти вже ділиш її стіни. Мені соромно про це навіть слухати. Оксана ображено замовкла, але зерно тривоги вже проросло в її душі, пускаючи глибоке коріння
Місто Городок на Хмельниччині завжди славилося своїми краєвидами та спокійним, розміреним життям. Саме тут, у старому будинку з високими стелями, де кожен куточок дихав історією кількох поколінь, мешкала
Діти мої! Ось, тримайте, тут мільйон, — почала Ольга Петрівна, і її голос ледь помітно здригнувся. — Ви знаєте, як важко мені давалася кожна копійка. Я не хочу, щоб ви знали таку працю, як я. Ці гроші, які я вам дам — ваш фундамент. Я хочу, щоб ви купили квартиру. Свою. Власний куточок у Бережанах або в Тернополі. Але щоб це був ваш дім. Надійний, світлий. Тільки на житло, обіцяєте? Дмитро взяв картку. Його рука на мить затрималася в руці матері. — Мамо, це неймовірно. Ти ж себе зовсім обділила. Ми обов’язково купимо найкращу квартиру. Ти будеш приходити до нас, нянчити онуків у просторій вітальні. Обіцяю, ми тебе не підведемо. Катерина, невістка, лише стримано кивнула. — Ольго Петрівно, ви просто свята людина. Ми як раз дивилися новобудову «Сонячна Долина». Там такі панорамні вікна, іпотека зараз вигідна. Тепер ми нарешті заживемо як люди, а не як квартиранти. Ви навіть не уявляєте, як це важливо для нас саме зараз Мати була щаслива, думала діти послухають її
Місто Бережани на Тернопільщині має свій особливий ритм. Тут ранкові тумани над річкою довго тримаються між шпилями старих костелів, а бруківка в центрі міста пам’ятає ще кроки австрійських

You cannot copy content of this page