Дружино! До речі, приготуйся. Сьогодні ввечері приїжджає моя мама, — радісно вигукнув чоловік. — Вона поживе у нас деякий час. Марта завмерла. Вона повільно обернулася до нього, намагаючись вловити в його очах хоч якусь іскру співчуття чи хоча б пояснення. — Мама? Ігорю, ми ж не обговорювали це. У нас однокімнатна квартира, у мене проект, який я маю здати до кінця тижня, я працюю ночами. Як ми будемо тут усі разом тіснитися. — Ти не питай «як ми будемо», — перебив вінї. — Ти просто звільниш місце на дивані. Мама продала свою квартиру в Павлограді і зараз вирішує справи з документами. Це всього на пару тижнів. — На пару тижнів? — голос Марти здригнувся. — Ти ж казав, що вона планує залишитися на довше, коли ми востаннє говорили про це півроку тому. — Тоді й розмова була інша, — Ігор знизав плечима і попрямував до ванної кімнати. — До вечора щоб усе було прибрано. І приготуй щось нормальне на вечерю. Не ту кашу, яку ти зазвичай вариш
Дніпро зустрічав ранок гулом трамваїв на проспекті та прохолодним вітром, що пробивався крізь відчинені вікна квартири, де мешкали Марта та її чоловік Ігор. Марта стояла біля кухонного столу,
Мамо! Що сталося? Чому ти так рано прийшла і без дозволу? — Віталій натиснув кнопку, навіть не запитавши дружини, чи зручно їм зараз приймати гостей. — Ти ж казала, що приїдеш наступного тижня! Двері відчинилися, і в коридор увійшла пані Марія. — Я передумала, Віталіку! — вигукнула вона. — Моя квартира в Гайсині вже продана. Гроші на рахунку, а я — тут. У сина. Адже це нормально, чи не так? — Мамо, — Віталій був розгублений, він метушився між матір’ю та Оленою, — але ж ми домовлялися про ремонт у твоїй кімнаті, про плани. Ти могла б бодай зателефонувати вчора! Пані Марія скинула пальто і впевнено пройшла до вітальні, де оглянула все навколо прискіпливим поглядом. — Навіщо зайві слова? — вона відмахнулася. — В мене вдома було все готово до продажу, і я вирішила, що нема чого чекати. Олено, люба, бачу, ти ще в піжамі? Незручно якось, я ж уже тут. Де мій диван? Я сподіваюся, ви не змінили той, про який ми говорили? Олена відчула, як холод пробігає по спині. — Ми планували, — почала Олена, намагаючись зберегти спокій. — Пані Маріє, ви ж знаєте, у нас свої плани. Віталій працює з дому, я теж, нам потрібен простір. — Ой, перестань, — свекруха навіть не подивилася на неї. — Віталіку, що ти стоїш? Неси валізи в залу. І ще, я купила собі новий телевізор, він має приїхати з доставкою сьогодні ввечері. Куди ми його поставимо
Тульчин у цю пору року особливо гарний. Ранковий туман м’яко огортав старі сади, а сонце ледь пробивалося крізь листя, коли в квартирі Олени та Віталія пролунав дзвінок. Це
Де ти була сьогодні вранці? — запитав Тарас дружину. — Вдома. А що таке? Чому ти питаєш про це з таким тоном? Тарас гірко всміхнувся, пройшов на кухню. — Вдома, отже, — тихо промовив він. — До нас приїжджала моя мама. Валентина Іванівна. Спеціально з іншого району, щоб зробити нам сюрприз. Вона везла свій фірмовий торт і банку домашнього меду. Проїхала дві години в маршрутці. І вона простояла під нашими дверима сорок хвилин, Вікторіє. Сорок хвилин стукала. А ти не відкрила. Вікторія відчула, як світ навколо хитнувся. — Я не знала, що це вона, — ледве вимовила вона. — В під’їзді було темно, я не впізнала її. Чому вона не зателефонувала на мобільний? — Вона дзвонила, — відрізав Тарас. — Тричі. Ти не взяла слухавку. Вікторія схопила телефон. Справді — три пропущені від незнайомого номера. Вона скинула їх як рекламу. В роті пересохло від хвилювання. — Я не хочу, щоб мама плакала і казала, що її невістка її ненавидить, — сказав він глухо. — Тому я зроблю дублікат ключів і віддам їх мамі. Щоб вона могла зайти сама, якщо ти не відкриєш. Вікторія відсахнулася. — Ти з глузду з’їхав? Ти хочеш дати ключі від нашої квартири людині, яка живе за дві години їзди і не вважає за потрібне попередити про візит? Щоб вона заходила, коли я сплю? Поки я в душі
Вінниця прокидалася повільно. У квартирі на дев’ятому поверсі старого панельного будинку, де вікна виходили на квітучі каштани, панувала така тиша, що можна було почути, як у сусідів за
Слухай, невістко! Очі бояться, а руки роблять, — відрізала свекруха, навіть не піднявши голови. — Закрутки треба крутити! Прийде січень, хуртовини почнуться, прийдуть гості — от тоді ти мені «дякую» скажеш. І не «Маріє Іванівно» на мене кажи, я тобі хто? Чужа тітка з вулиці? Мама я тобі. Мама! Олена промовчала. За довгі роки життя поруч із пані Марією вона вивчила головний закон: сперечатися з нею — це все одно, що намагатися пояснити вітру, в який бік йому дути. Тим часом її чоловік, Тарас, сидів у гаражі з сусідом, паном Степаном, і вдумливо крутив у руках новий штопор, який купив ще минулого місяця. Тарас був людиною неконфліктною, він щиро дивувався, чому Олена так нервує: «Ну мама ж старається для нас, невже це погано?»
Миле містечко Броди завжди славилося своїми садками. На початку вересня кожне подвір’я тут перетворювалося на епіцентр кулінарних битв за врожай. Подвір’я між будинком Олени та її свекрухи, пані
Олеже, ти взагалі бачив? — гучно вигукнула свекруха, голос якої було чути навіть через зачинені двері. — Твоя дружина переказала всього тисячу гривень! Ти уявляєш, який це сором перед усіма родичами? Тітка Ірина з-за кордону надіслала дві тисячі, дядько Петро з села — три. А тут — тисяча! Це ж як подаяння! На що це, питається? На шкарпетки? Нам потрібне ліжечко! — Мамо, у нас справді немає більше грошей! — намагався виправдатися Олег. — У Іллі спортивна секція, ми купили форму, Марина хотіла Данилкові новий стільчик, а взяли б/в, бо ти просила на ліжечко. — Ой, не треба мені тут про стільчики! — перебила Валентина Петрівна. — Подивися на дружину свою. Вічно незадоволена, вічно з кислим виразом обличчя. Злата не винна, що ви з Мариною такі бідні. Злата, моя донечка, твоя рідна сестра — тендітна квітка, вона потребує краси та комфорту. А твоя Марина — сіра миша. Краще б пораділа за молодих! Самі нічого не досягли, так хоч іншим не заважайте! — сердито буркнула мати
У затишній квартирі в місті Бровари, де ранкове повітря було напоєне ароматом свіжомеленої кави та дитячих каш, атмосфера напружувалася до краю. Марина, міцно стиснувши телефон, перечитувала повідомлення від
Невісточко! Ти в нас у родині головна господиня, — почала Тамара Петрівна, свекруха, розливаючи чай. — На тебе вся надія. Зроби так, щоб на мій ювілей стіл ломився від страв, як у поважних людей. М’яса — кілька видів, риба, закуски різні. І торт обов’язково замовний, кондитерський, щоб не якась там магазинна “дубова” випічка. Олена ледь стримала зітхання. «Як у поважних людей» — це був фірмовий девіз свекрухи. Цікаво, чи розуміла сама Тамара Петрівна, що ці самі «поважні люди» ніколи власноруч не готували на тридцять персон? — Тамаро Петрівно, може, краще замовити кафе? У нас є непогані заклади, — обережно запропонувала Олена. — Це було б зручніше для всіх. Свекруха вигнула брову так високо, ніби Олена запропонувала святкувати ювілей на будівництві. — Кафе? Щоб офіціантки сновигали туди-сюди і рахували, скільки я з’їла? Щоб музика гриміла, а нормального слова сказати не можна було? Ні, дорогенька. Вдома — це по-душевному, по-родинному, готуй все сакма
У Димері весна завжди приходить якось по-особливому: з ароматом квітучих садів та оновленим повітрям, що доноситься з лісів Київщини. Проте для Олени цей квітень мав смак гіркої кави,
Катю, я мушу з тобою поговорити про маму, — почав чоловік, не дивлячись дружині в очі. — Вона знову дзвонила. Валюся нарешті знайшла справжнє кохання. Микола — чоловік солідний, у нього бізнес, вони планують весілля. Вона просить нас допомогти з організацією. Ти ж розумієш, це важливо. Катерина повільно повернулася до нього, ледь стримуючи гіркий сміх, який уже застряг у горлі. — Вадиме, це весілля — четверте! Четверте за стільки років! Ми вже скидалися на «урочистість» із Геннадієм. Ти пам’ятаєш, як ми пів року жили на макаронах, виплачуючи кредит, який ти взяв на її банкет? А той Геннадій зник, як ранковий туман, через три місяці. Вадим нервово поправив комірець сорочки. — То була випадковість, Катю. Микола — інша справа. Він її боготворить. Це інший рівень стосунків. — Ти те саме казав про Бориса, коли він приходив додому в такому стані, що не міг знайти двері, — відрізала дружина. — І про того поета Геннадія ти співав тих самих пісень. Я не хочу більше фінансувати її нескінченні свята життя. Наша пральна машина працює так, ніби намагається злетіти в космос, а колодки на машині треба міняти ще вчора. Маринці скоро до школи, нам кожна гривня потрібна
Яскраве місто Рівне весною особливо гарне: квітучі каштани вздовж центральних вулиць, легкий вітерець, що несе прохолоду від Лебединки, і люди, які поспішають у своїх справах. Але для Катерини
Настю, Андрію, ви ж чули, що Леся наша з Польщі повертається? — плакала свекруха. — У чоловіка не склалося, розлучилися вони. Зовсім скрутно стало. Настя, що саме наливала чай, щиро посміхнулася: — Шкода, звісно. Але вдома завжди легше. Нехай приїжджає, у вас же в квартирі є місце, перечекає скрутні часи. Ганна Степанівна сухо кашлянула, уникаючи погляду невістки: — Місце-то є. Але. Розумієте, дитині там буде затісно. У моїй «однушці» і так ніде розвернутися. Я подумала. Лесі треба міцно стати на ноги. Тому я вирішила: вона буде жити тут. Андрій, який до того моменту гортав стрічку новин у телефоні, підняв очі: — Мамо, ти про що? Яка квартира? Це ж наше житло, ти нам його подарувала! У нас документи, реєстрація, ми тут прописані! Свекруха підняла руку, перебиваючи сина. — Дарча, Андрію, буває різною. Коли ми оформлювали папери, юрист врахував моє право довічного користування. Це означає, що я, як дарувальник, маю юридичну силу змінити умови проживання. Леся — моя донька, вона в біді. Вона переїжджає сюди через місяць. Вам доведеться потіснитися
Київ, район старого Липок. Тут кожна будівля дихає історією, а високі стелі сталінських будинків колись здавалися Насті символом стабільності та достатку. П’ять років тому, коли свекруха, пані Ганна
Олю, це правда? — тихо, але з викликом запитала свекруха. — Ти нас усіх тут, і чоловіка свого, і мене нагодувала недоїдками? — Мамо, ви що? — очі Олі розширилися від подиву. — Я нічого не ношу зі столів! Я просто практикуюся в приготуванні страв, які подають у нас в ресторані, щоб бути універсальним фахівцем. Шеф дозволив мені використовувати продукти для навчання! — Не виправдовуйся! — крикнула Ганна, підводячись з місця. — Ти нахабно брехала нам всім, видаючи це за свій талант! Це ж треба — обманювати сім’ю! Оля бачила, як Катерина, колежанка її чоловіка, ледь помітно посміхається, спостерігаючи за цим спектаклем. Вона хотіла ще щось додати, але чоловіки повернулися з балкона. Андрій, побачивши мати, що сердито кричала, насупився, але замість того, щоб захистити дружину, почав її заспокоювати. — Мамо, не гарячкуй, — сказав він, навіть не подивившись на Олю
Чарівне місто Дубно, що розкинулося серед мальовничих краєвидів Волині, того вечора було огорнуте приємним сутінком. Оля крутилася на своїй кухні, наче досвідчений диригент, що готується до прем’єри симфонії.
Сто тисяч гривень, діти! — крикнула свекруха. — Тримайте. Це вам. Навіть не думайте відмовлятися. Наталя та Андрій перезирнулися. Подарунки від свекрухи ніколи не були простими — вони завжди супроводжувалися прихованими очікуваннями. — Мамо, це забагато, — обережно сказав Андрій. — Ми не можемо прийняти таку суму. — Можете! — відрізала вона. — Я мати, мені видніше, що вам потрібно. Там сто тисяч. Купіть новий диван, бо цей вже виглядає жахливо, або відкладіть на чорний день. Мої батьки мені допомагали, і я вам буду допомагати. Так заведено в порядних сім’ях. Наталя, невістка, яка зазвичай була більш обачливою, тихо запитала: — Олено Василівно, ви впевнені? Це ж ваші заощадження. — А хіба є щось цінніше за щастя моєї дитини? — ледь не плакала свекруха. — Беріть, не сперечайтеся. Вважайте це авансом на майбутнє народження онуків. Андрій, зворушений до глибини душі, взяв конверт. — Дякую, мамо. Ми дуже цінуємо твою підтримку. — Отож, — Олена Василівна підвелася, ніби місію було успішно виконано. — А тепер мені час. Маю ще зустріч з юристом щодо дачної ділянки моєї матері. Вона пішла, залишивши після себе шлейф важкого парфуму і дивне відчуття нереальності того, що щойно сталося. Але потім подзвонила знову
Чарівне місто Рівне вечірньої пори нагадувало мурашник, що поступово засинає. Андрій, відчинивши вхідні двері ключем, на мить завмер у передпокої. У квартирі панувала тиша, лише з вітальні долинало

You cannot copy content of this page