Що це за салат такий огидний? — голос невістки був дуже сердитим. Христина, як завжди бездоганно вдягнена у дорогий костюм, зморщила носа так, ніби побачила на столі не салат, а купу сміття. Вона демонстративно відсунула кришталеву вазу двома пальцями. — Мамо Ніно, ну ви ж прогресивна жінка. Невже ви не розумієте, що майонез — це вчорашній день, гастрономічне середньовіччя? Це ж суцільні жири! Я принесла свій варіант, абсолютно екологічний та правильний. Тут авокадо, кіноа та грецький йогурт! Ніна Сергіївна застигла з ополоником у руках. — Христинко, доню, у нас так заведено. Це традиція. Артем з дитинства обожнює саме цей рецепт, я туди гірчиці додаю ще трішки. — Традиція? — Христина пирхнула, енергійно дістаючи з брендованої еко-сумки скляний контейнер. — Традиція має мати сенс. А псувати організм ковбасою та цукром із горошку — це просто шкідлива звичка. Я от прочитала статтю про те, як оцет у майонезі шкодить здоров’ю. Свекруха стояла, як вкопана, вона підбирала слова
Вечірній Харків за вікном засипало лапатим снігом, а в затишній кухні Ніни Сергіївни пахло святом. На плиті доходила запечена курка з золотистою скоринкою, у духовці піднімався фірмовий пиріг,
Олено! Ми вам з батьком, хочемо хату купувати, — почала свекруха. — Година від міста, хата кам’яна, ділянка — море розливане! Батько вже про все домовився, ціна — майже задарма. Треба терміново їхати, бо перехоплять! Коли молода пара прибула на місце «діаманту», в Олени всередині все обірвалося. Перед ними стояла напіврозвалена халупа з облупленою фарбою та прогнилим дахом. Десять соток землі були настільки захаращені бур’янами вище людського зросту, що крізь них доводилося продиратися з боєм. Старий тин похилився, наче втомлений дідусь, а замість зручностей у глибині двору чорніла дірява дерев’яна будка. — Мамо, та це ж купа мотлоху, — розчаровано промовив Андрій, оглядаючи тріщини в стінах
Сонячне проміння лагідно торкалося побілених стін затишного будиночка в одному з мальовничих сіл на Київщині. Олена сиділа на просторій дерев’яній терасі, вдихаючи аромат свіжозвареної кави з нотками лаванди.
Лесько! Підійди-но сюди, — сердито покликав дружину чоловік. Вона вимкнула газ і підійшла. — Що сталося, Тарасе? — Ти знущаєшся з мене чи просто перевіряєш межі мого терпіння? — він тицьнув ложкою у миску з борщем. — Я чітко сказав: мені потрібно чотирнадцять фрикадельок. Не десять, не п’ятнадцять, а рівно чотирнадцять. А тут що? — він почав дрібно барабанити пальцями по стільниці. — Давай, рахуй разом зі мною. Будемо вчити арифметику. Леся відчула, як до обличчя червоніє. — Тарасе, ну яка різниця? Смак же той самий. — Різниця колосальна! — крикнув він, відкидаючи ложку. — Чотирнадцять — це моє число сили, мій успіх на переговорах сьогодні залежить від цього порядку! А ти поклала п’ятнадцять! Ти що, свідомо програмуєш мій день на невдачу? Ти хочеш, щоб я провалив контракт
Леся завмерла з ополоником у руці. Її чоловік, Тарас, сидів за столом, підперши підборіддя кулаком, і з виглядом верховного судді вивчав вміст своєї тарілки. У кухні панувала тиша,
Мар’яно, ти знову забула про сервірування? — голос чоловіка пролунав за спиною несподівано. — Ми ж домовлялися: ніж для риби має лежати праворуч, а не під кутом сорок п’ять градусів. Це ж не важко запам’ятати, правда? Чи ти забула все від неробства? Мар’яна здригнулася. Вона не обернулася, бо знала: на обличчі чоловіка зараз та сама крижана гримаса розчарування, яку він носив останній рік. — Вибач, Вадиме. Я просто милувалася заходом сонця. — Заходом сонця? Сонце заходить щодня, Мар’яно. А порядок у домі — це те, що тримає нас у купі. Але що з тебе взяти, ти й так не тямиш нічого. У вітальні на дивані сиділа мати Мар’яни, Софія Андріївна. — Вадиме, — м’яко втрутилася теща, — риба пахне божественно. Мар’яна завжди мала хист до поєднання ароматів. Не будь таким суворим. — О, мамо, ви її захищаєте, бо самі така ж. Ви дозволили їй повірити, що вона — особлива. А насправді вона — просто жінка, яка без моєї кредитки не зможе купити навіть хліба
Вечірній Київ дихав вологою та запахом липового цвіту, але в квартирі на Оболонській набережній панувала стерильна, майже лікарняна прохолода. Мар’яна стояла біля вікна, вдивляючись у вогні міста, і
Мамо! Ну ти що, знову мовчиш? — голос доньки, Вікторії, пролунав різко. — Я питаю: ти вже замовила торт для Артемка? У нього ж за тиждень день народження, десять років! Це серйозна дата. Марина повільно повернулася до доньки. Вікторія сиділа за столом, гортаючи стрічку в інстаграмі. — Не замовила, Віко. І не замовлю. Вікторія відірвала погляд від телефона. Її очі розширилися від подиву. — Тобто як це? Ти ж завжди замовляєш у тій кондитерській біля дому. І забираєш сама, щоб нам не їхати. Мамо, ти що, забула? Артемко чекає на твій фірмовий стіл і свято. — Я нічого не забула. Але цього року я не приїду на день народження онука. — Що?! — Вікторія підскочила на стільці. — Ти з глузду з’їхала? Це ж ювілей! Дитина чекає на бабусю! Ти взагалі розумієш, як це виглядає
Марина Степанівна стояла біля вікна своєї невеликої, але охайної кухні в одній із багатоповерхівок на Позняках. У руках вона тримала стару порцелянову чашку, яку колись подарував їй чоловік
Оце так невістка у мене буде! — буркнула на порозі майбутня свекруха, як тільки побачила Дарину. — Ну що ж, Андрійку, заходьте, якщо вже прийшли, — голос матері був подібний до крижаної крихти. — Я бачу, вибір твій залишився незмінним. Якась вона в тебе зовсім непомітна. Як кажуть у нас на селі — ні пава, ні ґава. Дарина відчула, як холод підступив до серця. Вона простягнула загорнутий у вишиту серветку пиріг. — Доброго дня, Ганно Йосипівно. Це вам до чаю, я сама пекла за старовинним рецептом. Жінка навіть не ворухнулася, щоб узяти пакунок. Вона просто розвернулася і пішла вглиб коридору. — Постав там, на тумбочці біля капців. Тільки обережно, не натруси крихтами на килим, я його щойно з хімчистки забрала. Христино! Виходь, подивися, яку “квітку” нам братик приніс
Сонце ледь пробивалося крізь густий ранковий туман над Івано-Франківськом, коли Дарина закінчила прикрашати свій фірмовий яворівський пиріг. Вона знала, що шлях до серця майбутньої родини лежить через повагу
Іро, збирай скатертину! — почав чоловік. — Твоя свекруха з моєю сестрою приїдуть до нас на Новий рік! Ірина в цей час стояла біля плити. Почувши слова чоловіка, вона заціпеніла. — Що ти сказав? — перепитала вона, повільно повертаючись. — Кажу, мати зателефонувала. У них там лихо — сусід зверху затопив квартиру, вода по стінах тече, шпалери пухирями пішли, сирість страшна. Жити неможливо, поки не підсохне. Тож вони вдвох вирішили святкувати у нас. — Андрію, але ж ми мали домовленість. Ми два місяці тому вирішили: цей Новий рік тільки для нас. — Ну і що мені було робити? — Андрій пройшов на кухню, заглянув у холодильник і дістав банку з консервованими огірками. — Вигнати їх на вулицю в таку погоду? Мати рідна, все ж таки
Останні дні грудня у невеликому містечку на Київщині видалися особливо вологими. Сніг, що випав ще вчора, сьогодні перетворився на слизьку сіру кашу під ногами, а вітер, здавалося, пробирався
Людко! Знай своє місце! — голос Костянтина пролунав раптово. — Гості прийшли, а вона тут розмовляти взялася! Людмила на мить завмерла. У кімнаті запала та незручна, липка тиша, коли стороннім людям хочеться провалитися крізь землю, аби не бути свідками подібних розмов. Вона щойно розповідала про курси італійської мови, які почала відвідувати онлайн. Вперше за два десятиліття шлюбу вона наважилася зробити щось не для сім’ї, не для чоловіка, а для власної душі. — Італійська їй знадобилася, — Костянтин презирливо хмикнув. — У нас що, на Центральному ринку продавці італійською защебетали? Чи ти зібралася до Риму з папою римським розмовляти? — Костю, я просто хотіла поділитися, це ж цікаво, — почала вона тихо. — Хотіла вона! А я хочу, щоб у домі був порядок, а не італійські серенади! Подивися на себе — 48 років, солідна жінка, мати, а поводишся як підліток з вітром у голові. Людмила почервоніла. — Вибачте, друзі і рідні. Я зараз принесу вам пиріг
Кінець грудня у Кропивницькому завжди мав особливий присмак — суміш вогкої пари від річки, запаху мандаринів та ледь вловимого аромату хвої, що пробивався крізь міський смог. У затишній
Микито! Привіт, синку! — кричала теща в телефон. — Я не дуже відволікаю? У мене тут катастрофа! — Що сталося, Інно Володимирівно? — роздратовано запитав він. — Пральна машина зламалося! Що мені робити? — Просто вимкніть її з розетки, зачекайте п’ять хвилин, і замок має відкритися автоматично, — втомлено продиктував він. — Ні-ні, ти не розумієш! Вона повна води, там дорогі речі, вони зіпсуються, якщо їх зараз не дістати! Треба щось робити негайно! — Але я на роботі! Я зможу заїхати тільки ввечері. — Микито, ти не можеш так зі мною вчинити! Я чекаю негайно! — Добре, я зараз відпрошуся. — Ой, дякую, ти мій рятівник! Чекаю! Микита, відчуваючи гнів, згріб речі, вигадав якусь нісенітницю для начальника і помчав через усе місто. Через пів години він уже стояв під дверима тещі. Проте Інна Володимирівна сама вискочила в під’їзд, уже одягнена в святкове пальто
Весняне сонце ледь торкалося підвіконня у затишній київській квартирі, де Микита з набором викруток та балончиком із мастилом, проводив ретельну інспекцію кожної петлі та кожного гвинтика. До будь-якого
О, з’явилася нарешті! Дружина золота, — Василь розвалився на старому дивані, по-господарськи закинувши ногу на ногу. Поруч із ним сидів незнайомий чоловік. — Ну що застигла? Накривай на стіл! Гості зачекалися на справжню вечерю. — Доброго вечора, — Ганна ледь помітно кивнула гостю і за звичкою почала збирати порожні тарілки. У кутку, на маленькому журнальному столику, сиротливо стояла напівпорожня пляшка та два дешеві келихи. Василь зовсім нещодавно повернувся з лікарні після недуги, але ні на що не зважав. — Могла б хоч пил витерти перед зміною. Дивись, Іване, яка в мене «господиня». Все їй важко, все вона втомлюється, — кинув Василь, помітивши її розгублений погляд на брудний стіл. Рудобородий Іван лише очі відвів, а Ганна вдала, що не почула образи. Вона пересувалася кухнею майже невагомо, мов маленька сіра миша: тихо, непомітно, боячись зайвий раз привернути до себе увагу чоловіка
У типовій квартирі невеликого провінційного містечка, де час, здавалося, завмер ще кілька десятиліть тому, панувала звична атмосфера суботнього вечора. Ганна, ледь переступивши поріг рідної оселі після важкої зміни,

You cannot copy content of this page