Я не зрозуміла! Це що за обновка, Степане? — голос Олени Іванівни прозвучав незвично гостро. Вона тримала річ двома пальцями, наче якусь дивну істоту. Темно-синя сорочка в ледь помітну білу смужку, з дорогої єгипетської бавовни, м’яка та шовковиста на дотик. Навіть не дивлячись на етикетку, Олена розуміла: це не із дешевого місцевого ринку, де її чоловік звик купувати одяг останні двадцять років, економлячи кожну копійку на ремонт дачі чи навчання онуків. Степан, не піднімаючи очей від тарілки з борщем, лише хмикнув: — Сорочка як сорочка. Що ти так на неї дивишся? — Я бачу, що це сорочка! Звідки вона взялася в нашій шафі? Я її не купувала, ти — тим паче. — Подарували, — коротко кинув він. — Хто? — Олена підійшла ближче, відчуваючи, як на душі починає закипати тривога. Степан нарешті відклав ложку. Він повільно витер вуса серветкою, намагаючись виграти час. — Олено, ну що ти знову починаєш цей допит? Навіщо ці сцени на рівному місці? — Це не допит, Степане. Це нормальне запитання дружини, яка тридцять років дбає про твій гардероб. Хто подарував моєму чоловікові таку дорогу річ
Ця історія бере свій початок у мальовничому Миргороді, місті, де повітря настояне на ароматах цілющих трав, а життя тече розмірено, наче води річки Хорол. Саме тут, у затишному
Танько! Швидко кави мені зроби і канапки, але не з дешевої ковбаси! — Голос Вадима з вітальні був схожий на іржаву пилку. — Де моя кава? Ти там заснула біля того вікна? Скільки мені ще чекать? І зроби нормальні канапки, а не ту дешеву ковбасу, що ти вчора притягла з «АТБ». Скільки разів казати: не економ на моєму шлунку! Тетяна здригнулася. Вона повільно повернулася до плити. Руки діяли самі по собі — звичка тридцяти двох років шлюбу перетворила її на ідеальний механізм. — Чую тебе, Вадиме. Вже закипає, — тихо відповіла вона, хоча знала, що він її не слухає. Він ніколи не слухав «шум фону», яким вона стала для нього. Вона вправно нарізала сир, змастила хліб маслом — тонким, рівномірним шаром, саме так, як він вимагав. Кожна дія була вивірена до міліметра. Поставила горнятко на стіл, поруч — тарілку. Вадим навіть не підвів голови. Його очі були прикуті до екрана телевізора, де черговий експерт щось емоційно доводив. — Сядь, чого ти там бовванієш біля раковини? — кинув він, відкушуючи бутерброд. — Тільки апетит псуєш своїм понурим виглядом
Місто Лубни зустрічало весну особливим, вологим повітрям, що пахло розмерзлою землею та димом із приватних секторів. Це місто, що стоїть на горі над Сулою, бачило багато людських доль,
Олю, ти де? — голос чоловіка в телефоні був вимогливим. — На ринку. Купую продукти на вечерю. А що сталося? — Завтра мама приїжджає. Ти ж не забула? — Сергій зробив паузу, ніби даючи їй час усвідомити масштаб «катастрофи». — Я сподіваюся, в хаті буде ідеальний порядок. І вечерю приготуй нормальну. Не таку, як минулого разу, коли ти подала те дивне м’ясо з солодким соусом. Мама потім два дні на шлунок скаржилася. Ольга відчула, як у неї перехопило подих від образи. То була качка під ягідним конфітюром, яку вона готувала шість годин, намагаючись догодити свекрусі. — Сергію, твоя мама скаржилася не на м’ясо, а на те, що я «занадто багато вигадую». Може, цього разу ти сам щось приготуєш? Ти ж знаєш її смаки краще за мене. — Олю, не починай ці свої штучки. Ти вдома, у тебе є час. Приготуй щось просте. Картоплю, котлети, голубці. Але щоб вони були такі, як у мами. Знаєш, вона любить, щоб капуста танула в роті, а не хрустіла, як у тебе зазвичай. І не забудь купити домашньої сметани, тієї густої, що ложка стоїть. — Добре, Сергію. Будуть тобі і голубці, і сметана, і ідеальний порядок, — Ольга натиснула «відбій»
Ранок у Чорткові завжди починався з особливого гулу. Це місто, де старі кам’яниці бачили ще австрійських намісників, мало свій неповторний ритм. Ольга стояла посеред центрального ринку, вдихаючи аромат
Мамо, ми допоможемо тобі, — видавив Микола, коли в матері квартиру затопило. — Чим допоможете? У вас самих кредити. Пустіть мене в квартиру Наталки! — Не вийде, мамо, — Микола відвів очі. Свекруха миттєво прищурилася. Вона відчула слабину. — Чому? Миколо, ти щось приховуєш. Невже вона її здала? Чужим людям за гроші пустила, а рідну матір у руїнах лишає? Своїм їй «соромно», а чужим дядькам — ні? Микола ніколи не вмів брехати матері. Під її важким поглядом він «зламався». — Мамо, у Наталки мама занедужала. Потрібна була операція. Вона її продала. — Продала? — Тетяна Петрівна раптом замовкла. — О як. А мені не сказали. Звісно, свекруха — це так, додаток до меблів. Ладно. Тоді зробимо так: гроші на ремонт я візьму у вас у борг. З тих самих грошей, що за квартиру виручили. Віддам, як Іван з заробітків повернеться. — Мамо, це гроші Наталки, — почав було Микола, але мати його перебила: — А ви сім’я чи ні? Чи вона всі гроші на свою матір спустила, а на твою — пошкодувала
Непроста історія, що бере свій початок у затишних і дещо меланхолійних Чорткові, де старі кам’яниці тримають у собі пам’ять поколінь, а запах свіжої випічки з маленьких кав’ярень перемішується
Мар’яно! Ти мене чуєш? — гукнув чоловік, сідаючи за стіл. — Нам треба серйозно обговорити бюджет на весну. Я тут усе підрахував. У травні в мене важлива конференція в Києві, треба оновити гардероб, купити нову валізу. Плюс, податки за землю в селі виросли. Треба затягнути паски, розумієш? Мар’яна повільно повернулася. Вона витирала порцелянову чашку, яку колись подарувала їй бабуся. — Я чую тебе, Богдане. Затягнути паски. Знову. — Не знову, а раціонально підійти до витрат, — Богдан підняв на неї очі, у яких читалася ділова безапеляційність. — І щодо свят. У тебе ж у квітні день народження. Сорок років. Солідна дата, я розумію. Але ти ж бачиш, яка ситуація в країні, які ціни на комуналку. Грошей на ресторани, сукні та подарунки просто немає. Відсвяткуємо скромно, вдома. Я куплю твій улюблений «Київський» торт, вип’ємо чаю — і досить. Ладно? Тільки нічого там не думай собі
Березень у Бережанах зазвичай примхливий. Холодний вітер із боку Золотої Липи ганяв поодинокі сніжинки вздовж ратуші, а небо над замком Синявських було кольору старого олова. Мар’яна стояла біля
Ну, здрастуйте, пани! — мовила зовиця, оглядаючи новий та сучасний будинок брата з невісткою з помітною заздрістю. — Ми тут подумали, раз ви так швидко відбудувалися, то мабуть у вас і місця багато. У нас у квартирі зараз труби міняють, жити неможливо. Ми поживемо у вас пару тижнів. Дітям все одно треба десь гуляти. Де наша кімната? Наталка, невістка, яка в цей момент поливала квіти, повільно вимкнула воду і підійшла до хвіртки. — Тетяно, вибач, але ми не приймаємо гостей. — Що? — очі Тетяни полізли на лоб. — Ти що, рідну сестру чоловіка на поріг не пустиш? — Саме так. Минулого року ти назвала нас егоїстами і сказала, що ми більше не родичі. Я не бачу причин, чому я маю пускати у свій дім людину, яка так до нас ставиться. У нас свої плани на літо, і в них не входить обслуговування твоєї родини. — Андрію! — закричала Тетяна у бік будинку. — Ти це чуєш? Твоя жінка зовсім здуріла
Острог — місто особливе. Тут кожен камінь дихає історією, а вежі старого замку Острозьких мовчки спостерігають за тим, як минають століття. Саме на околиці цього славетного міста, неподалік
Олено! Що це за цирк? — розсердився чоловік, коли дружина попросила купити нову куртку. — Та куди ти ходиш? Від під’їзду до парку? Там тебе ніхто не бачить. Куртка тепла? Тепла. От і носи. Ти ж зараз не на подіумі, а з візком. Гроші краще на бензин відкладемо, мені треба на Черкаси частіше мотатися. Справжньою точкою неповернення стала ситуація з Олениним здоров’ям. — Остапе, мені справді погано. Лікар сказав, що якщо не пролікуватися спину зараз, через пів року я можу взагалі злягти. Треба ці ліки і записатися до клініки в Черкасах на курс масажу. Тут, у нас, такого обладнання немає. — Знаєш, — вимовив він, — це все маркетинг. Лікарі просто хочуть викачати з нас гроші. У моєї мами теж спина боліла, вона приклала капустяний лист і все пройшло. Ти просто перевтомилася. Більше лежи, менше носи малого. — Як я можу менше його носити? Його треба купати, заколисувати, гуляти з ним! Мені боляче навіть дихати! — Потерпи. От вийдеш на роботу через рік-два, сама собі заробиш на ці “масажі”. А зараз у нас кожна гривня на рахунку. Я, до речі, думаю нові диски на машину взяти, мої вже зовсім соромно людям показувати
Життя Олени та Остапа до народження сина нагадувало ідилію. Обидва працювали в Черкасах: вона — бухгалтером у будівельній фірмі, він — менеджером із продажу сільгосптехніки. Бюджет був спільним,
Свою трикімнатну квартиру в центрі Галича заповідаю своїй невістці, Мар’яні Іванівні Коваль, — зачитав нотаріус в тиші кімнати. Мар’яна відчула, як підлога під ногами хитнулася. Обличчя Тараса в одну мить стало білим. — Що? — цей звук був схожий не на слово, а на хрип звіра. — Повторіть, що ви сказали? Нотаріус, не змигнувши оком, спокійно перечитав пункт ще раз. Мар’яна вже не чула подробиць про дачу, старі меблі чи бібліотеку. Вона бачила лише очі чоловіка, у яких розгубленість миттєво змінювалася холодною ярістю. — Це помилка, — прошепотів Тарас. — Мати не могла. Вона була стара, вона не розуміла. Нотаріус лише мовчки простягнув Мар’яні завірені документи. Коли двері за юристом зачинилися, у квартирі запала тиша. — Тарасе, — тихо покликала Мар’яна. Він розвернувся різко. — Ти знала. Ти все знала заздалегідь. Ти підлаштувала це, Мар’яно. — Що ти таке кажеш? — у неї затремтіли руки. — Я присягаюся тобі, Євгенія Вікторівна ніколи не обговорювала зі мною юридичні питання! — Не говорила? Тоді поясни мені, чому моя мати віддала родову квартиру невістці, а не рідному, єдиному синові? Чому я в цьому домі тепер ніхто? Може, причина в тому, що ти п’ять років “грала” роль святої
Квартира Євгенії Вікторівни завжди була для Мар’яни острівцем спокою. Тут пахло сушеною лавандою, яку свекруха власноруч збирала на схилах поблизу замкової гори, та старими книгами з пожовклими сторінками.
Оксаночко, сонечко, ми вже проїхали Конотоп! — заверещала у слухавці Світлана, двоюрідна сестра Андрія. — Вирішили зробити вам сюрприз! Веземо вам столичного настрою! Я, мій Юрчик і маленький Дениско. Будемо через годину. Накривай на стіл, ми голодні як вовки! Оксана відчула, як у неї похололо всередині. Андрій, почувши голос сестри, лише винувато натягнув ковдру на голову. — Андрію, вставай, твій “сюрприз” уже під Батурином, — зітхнула Оксана. — Ну, сонечко, вони ж рідні, — пробурмотів він. — Всього на кілька днів. Давай приймемо їх по-людськи. Година пролетіла як одна мить. Біля воріт загальмував новенький позашляховик. Оксана з Андрієм пішли зустрічати гостей, але очі їх були дуже сумними. Світлана вискочила з машини, навіть не привітавшись, і одразу почала оцінювати фасад будинку. — Ой, а що це у вас колір стін такий тьмяний? Зараз у Києві в моді теракотовий. Оксано, ти ж дизайнер, мала б знати
Батурин у червні — це справжній земний рай. Сонце повільно піднімається над річкою, виблискуючи на золотих куполах Воскресенської церкви, а повітря наповнене ароматом скошеної трави та липового цвіту.
Аліно! Твоя мати квартиру мою продає? — кричав в телефон зять. — Ти в банку була сьогодні? — У банку? Ні, сонечко, я ж кажу — я на шопінгу. А що сталося? Ти якийсь знервований. — Хтось намагається зняти заставу з моєї квартири на Сонячній! Аліно, це неможливо зробити без моєї присутності або генеральної довіреності. Ти маму свою туди вчора пускала? Запала тиша. Така довга, що Арсен почув, як на тому кінці дроту Аліна важко вдихнула повітря. — Мама. Ну, Галина Степанівна заходила вчора. Вона сказала, що хоче перевірити, чи не протікають там труби, бо поверхом нижче живе її знайома, яка скаржилася на сирість. Я дала їй ключі, Арсене. Вона ж переживає за наше майно. — Труби вона перевіряє! — Арсен уже хапав куртку. — Аліно, твоя мати щось задумала. Я зараз їду в центр. Якщо вона задумала продавати ту квартиру, у нас будуть величезні проблеми. Хочеш, щоб все добре закінчилося — бігом за мною їдь
Чортків прокидався повільно, огортаючись вологим туманом, що піднімався від річки. Це місто має особливий ритм: тут ніхто не поспішає, а старі кам’яниці, здається, знають відповіді на всі питання

You cannot copy content of this page