Головна

Oks

Це взагалі можна їсти? — Михайло з гуркотом відштовхнув від себе глибоку тарілку, так що кілька крапель червоної рідини виплеснулися на скатертину, яку Ярина вишивала власноруч ще до їхнього срібного весілля. — Ти що, висипала туди річний запас солі? Ярина завмерла біля кухонної стільниці. — Я готувала за своїм звичним рецептом, — вона повільно поклала черпак на підставку. Її голос був тихим. — Дві дрібки, як завжди. Можливо, тобі здалося? — Здалося?! — Михайло підхопився з табурета. — Та там справжня ропа! У нормальних господинь страви смачні, а ти на старості років геть не те вариш. Сорок два роки одне й те саме, а сьогодні — на тобі, їжте, люди добрі, морську воду замість обіду! Та я вчора у Дмитра заходив, так його Катерина такий куліш зварила — язик проковтнути можна! А ти просто лінуєшся. Ярина заплакала
Життєві історії 0
— Це взагалі можна їсти? — Михайло з гуркотом відштовхнув від себе глибоку тарілку, так що кілька крапель червоної рідини виплеснулися на скатертину, яку Ярина вишивала власноруч ще
Ти серйозно? Зібрався на корпоратив без мене? — Тетяна нарешті вимкнула плиту. Вадим стояв у вітальні перед великим дзеркалом. Він виглядав як людина з обкладинки журналу — успішний, елегантний і абсолютно чужий. — Таню, ну не починай. Це корпоратив у заміському комплексі. Там будуть самі айтішники, молодь. Тобі там буде ніяково. Всі ці розмови про криптовалюту, мови програмування. Ти ж у цьому нічого не тямиш. Навіщо тобі псувати собі вечір? — Псувати вечір? — Тетяна зробила крок до кімнати, відчуваючи, як тремтять її коліна від утоми. — Вадиме, я п’ятнадцять років була твоїм першим слухачем. Я читала твої коди разом з тобою, коли ти тільки починав! Тепер мені «ніяково» бути поруч із твоїми успішними колегами? Вадим зітхнув. — Світ змінився, Таню. Ти тепер вдома. Ти створюєш затишок, і в тебе це чудово виходить. Але там інший формат. Всі приходять або самі, або з дівчатами з офісу. Дружини вдома — це норма в нашій тусовці. — Дружини вдома — це зручно, Вадиме. Щоб було куди повернутися, де нагодують і виперуть сорочку. — Слухай, не роби драми. Завтра прийде моя мама, сестра з чоловіком, ми чудово посидимо. Він підхопив ключі від авто і, кинувши коротке «буду пізно», вийшов
Життєві історії 0
Зимовий вечір у Черкасах дихав сирістю та передчуттям свята. У невеликій квартирі, де кожен куток був заставлений кухонним приладдям, панувала справжня гарячка. Тетяна, жінка з м’якими рисами обличчя
Олю, ти вже закінчила з холодцем? — Остап випромінюючи святковий спокій. Чоловік був у новому пуловері, пахнув дорогим одеколоном і тримав у руках телефон, який без упину вібрував від сповіщень. — Майже. Але я вже не відчуваю ніг. Може, ти допоможеш мені хоча б винести сміття і протерти підлогу? — Ольга навіть не підняла голови, боячись, що якщо зупиниться, то просто впаде. — Ой, ну не починай! Я ж тільки-но сів за планшет, треба ж розіслати вітання усім. Слухай, я тут подумав. Завтра ж перше січня, свято святе! Чого нам сидіти вдвох? Я зателефонував братові, кумам, мамі своїй. Сказав, щоб до другої години дня всі були у нас. Людей п’ятнадцять буде. Погуляємо, як у старі добрі часи! Ольга повільно поклала ніж на дошку, не могла повірити в це. — Ти запросив п’ятнадцять людей? На завтра? Остапе, я мріяла про один-єдиний день тиші. Я хотіла просто дивитися у вікно і нічого не різати і не готувати. Я виснажена. — Ну що ти за людина така! Сім’я — це ж головне. Мама так чекає цього обіду. Тобі що, важко доварити ще трохи картоплі? Не псуй свято. Ми ж українці, гості в хаті — Бог у хаті! Він пішов у вітальню, залишивши Ольгу в оточенні брудних каструль та глибокої, чорної образи, яка почала повільно заповнювати її душу
Життєві історії 0
Над київськими дахами зависла густа груднева ніч, розрізана холодним світлом неонових вивісок. У квартирі на Оболоні повітря було таким густим від пари, що здавалося, його можна різати ножем.
Мамо! Ти картоплю на салат уже почистила? — Іван влетів на кухню, на ходу розв’язуючи краватку. — Гості будуть за годину, а в нас ще кінь не валявся! Треба ж іще стіл розкласти, і стільці від сусідів принести! Наталя не обернулася. Вона повільно помішувала ложкою у великій каструлі, дивлячись на відображення вогників гірлянди у шибці вікна. На столі лежав великий пакет із продуктами, які щойно привезла кур’єрська служба. — Іване, а ти взагалі пам’ятаєш, яке сьогодні число? — тихо запитала вона, не припиняючи свого заняття. — Тридцять перше, мамо! Новий рік на носі, а ти якісь загадки загадуєш! — Він енергійно відчинив дверцята холодильника. — Де ігристе? Я ж просив охолодити те, що Ліда любить, щоб вона не нервувала! — У пакеті під столом. Сину, ти хоча б на мить зупинися. Послухай мене. — Ой, мамо, потім, все потім! — він підхопив пляшки й рушив до вітальні. — Лідо, ти стіл накрила? Виходить всі забули про те, що сьогодні день народження у мами
Життєві історії 0
Київське небо над Позняками затягнуло важкими грудневими хмарами, крізь які ледь пробивалося світло вуличних ліхтарів. У квартирі на чотирнадцятому поверсі панувала звична передноворічна метушня. Пані Наталя, жінка зі
Григорію, поглянь, що я знайшла під ялинкою! — Катерина з усмішкою тримала в руках коробку з новим планшетом, який сама ж і купила для нього, підписавши: «Моєму найкращому чоловікові». Григорій, не відриваючись від екрана телевізора, де транслювали чергове гумористичне шоу, лише байдуже стенув плечима. — Планшет? Ну, непогано. Хоча мій старий ще ніби нічого, — буркнув він. Катерина відчула, як вогник радості в її очах почав згасати. Вона повільно підійшла до дивана. — А мені, Грицю? Ти щось підготував? Ти ж знаєш, як я люблю сюрпризи. Григорій нарешті підвів погляд, і в ньому не було ні тепла, ні ніжності — лише легке роздратування. — Катю, ну ми ж не діти. Які ще сюрпризи? Я вчора замовив у інтернеті новий набір каструль, німецьких. Ті, що ти хотіла для кухні. Хіба це не подарунок? — Ти купив посуд для дому і вважаєш, що це подарунок особисто мені? — її голос забринів від ледь стримуваних сліз. — А чим ти незадоволена? Будеш готувати в гарному посуді. Сама ж казала, що дно пригорає. Годі вже вигадувати проблеми на рівному місці! Вона дивилася на нього і не впізнавала
Життєві історії 0
Тридцять першого грудня Київ засипало пухким, лапатим снігом. Пані Катерина стояла біля вікна своєї кухні на Оболоні, спостерігаючи, як мерехтять вогні на мосту. У квартирі панував ідеальний порядок:
О, мамо, прийшла? — Мар’яна, весело наспівуючи, розкладала продукти: червону рибу, дорогі сири і ще якісь делікатеси. — У нас сьогодні ввечері гості. Дмитра партнери прийдуть, треба вразити людей. — Звідки гроші на все це, Мар’яно? — тихо запитала мати. — Ти ж вчора казала, що дітям на молоко не вистачає, у мене пенсію забрала. — Ой, ну знайшлися! Дмитро премію отримав, — недбало відмахнулася донька. — Ти, до речі, сьогодні ввечері посидь у себе в кімнаті, добре? Не виходь, бо ці твої кофти ну, ти сама розумієш. Не той рівень. Ганна відчула, як у неї холоне всередині. — Тобто я маю сидіти під замком у власній квартирі, бо тобі соромно за мою бідність, яку ти сама ж і створила? — Мамо, не починай сцену! Просто не заважай нам відпочивати. Вечеря почалася о восьмій. З великої зали доносився сміх, дзвін кришталевих келихів, тих самих, що Ганна берегла як пам’ять про своє весілля, аромат запеченого м’яса. Про голодну Ганну ніхто не згадав
Життєві історії 0
Січневий ранок у львівській багатоповерхівці почався не з аромату кави, а з гучного гуркоту вхідних дверей. Ганна Степанівна саме намагалася порахувати залишки грошей у своїй старенькій барсетці, коли
Ганнусю, я вдома! — Голос Степана з коридору звучав якось надто бадьоро, що відразу викликало в дружини тривогу. Він залетів на кухню, навіть не знявши мокрого від снігу пальта. Його очі бігали, уникаючи прямого погляду дружини. — Слухай, тут така справа. Коротше, мама моя з сестрою приїжджають до нас завтра. Будуть зустрічати Новий рік тут. — Степане, перепрошую? Ми ж обговорювали це тричі, що будемо самі. — Ну що ти починаєш? — Степан роздратовано махнув рукою. — У мами в Полтаві справжнє лихо: сусіди зверху влаштували «потоп», у неї в коридорі стеля обвалилася, сирість страшна. Куди їй діватися? А Леся — моя рідна сестра. Ганна відчула, як все попливло
Життєві історії 0
Київський вечір 29 грудня видався незвично лагідним. Сніг, що випав напередодні, приховав сірість столичного бетону, перетворюючи двори на Позняках на казку з ілюстрацій до дитячих книжок. Ганна стояла
Олесю, — звернулася Марта до чоловіка. Цьогоріч наш Новий рік буде іншим. Жодного майонезного «Олів’є», ніякого жирного холодцю і, боронь Боже, смажених котлет. Олесь, чоловік добродушний і звиклий до комфорту, від несподіванки впустив гірлянду. — Це як це — без холодцю? Мартусю, ти що, жартуєш? Це ж як церква без дзвонів! — Ні, люба моя людино, я абсолютно серйозно. Після останнього обстеження лікар сказав прямо: або я беру свій раціон під контроль, або моє серце скоро відмовиться зі мною співпрацювати. Тому на столі буде лише корисна їжа. Запечена риба, багато зелені, овочеві муси та легенькі пісні десерти. Олесь підійшов до порогу кухні, витираючи руки об фартух. — Але ж Денис приїде! Зі своєю Зоряною та маленькою Оленкою! Ти знаєш, як син любить твою домашню ковбаску. Він у тому Києві на самих бутербродах живе, чекає твоїх частувань як спасіння! — Денису тридцять п’ять, а він вже більший і важчий за тебе, — непохитно відповіла Марта. — А Зоряна взагалі три роки як м’яса не їсть, лише зелень, просто вона мовчала, щоб мене не образити. Тож цього разу ми подбаємо про здоров’я всієї родини. Крапка. Батько відразу набрав сина. — Сину, рятуй! Мати геть вже не розуміє, що коїть. На Новий рік обіцяє тільки салатне листя і якусь «кіноа». Привези хоч палку ковбаси нишком, бо батько до весни не дотягне. Ніхто з рідних не знав, що ж чекати на цей Новий рік від Марти, а перечити їй боялися
Життєві історії 0
Зима в Тернополі видалася справжньою: з хуртовинами, що замітали старі вулички, та кришталевим інієм на каштанах. Марта, жінка енергійна та допитлива, яка все життя присвятила викладанню біології, стояла
Мамо?! Ви як тут опинилися? — Голос Миколи звучав не просто здивовано, а майже налякано, до 30 грудня вони нікого не чекали, а тут мама приїхала. Ніна вийшла в коридор, витираючи руки об рушник. У дверях стояла її свекруха в розхристаній шубі, з двома величезними картатими сумками в руках. — Ой, Колюню, не стій як істукан! Поможи матері, руки вже відвалюються, — Любов Дмитрівна вже переступала поріг, заповнюючи собою весь простір. — Ніночко, дитинко, добрий вечір! Не чекали? А я от вирішила — ну як же моє синятко без справжнього свята лишиться? У тітки Олени на дачі опалення прорвало, то я прямо з вокзалу до вас. На всі свята! Ніна відчула, як на душі стало важко. — На всі свята? Микола казав, ви збиралися у санаторій. — Санаторій почекає! Родина — це головне. Господи, а чим це пахне? Риба? На Новий рік? Ніно, ти що, жартуєш? Риба — це пісна їжа, а свято має бути багатим! Де м’ясо? Де ковбаси домашні? Невістка ледь стояла на ногах
Життєві історії 0
Вечір тридцятого грудня огорнув столичні вулиці м’яким синім сутінком. У квартирі на Оболоні панував затишок, про який Ніна мріяла останні кілька місяців. Вона повільно помішувала вершковий соус для
Яна сиділа на пасажирському сидінні їхнього старенького кросовера, міцно стискаючи в руках паперовий пакет із мандаринами. На задньому сидінні чекали свого часу делікатеси до новорічного столу: домашня ковбаса, сири та пляшка. До свята залишалося два дні, і вони з Тарасом планували провести їх у затишку своєї дачі в передмісті, подалі від міського галасу. — Приїхали, — Тарас загальмував біля високих металевих воріт. — Зараз розтопимо камін, і стане зовсім по-домашньому. Яна вистрибнула з машини. Вона підбігла до хвіртки, витягла з кишені зв’язку ключів і спробувала вставити один у замок. Але ключ навіть не увійшов у шпарину. — Тарасе, щось не так, — гукнула вона чоловіка. — Мабуть, замок замерз. Тарас підійшов, подихав на замка. Результат був той самий. Він уважніше придивився до металу. Це був не їхній замок. — Це не лід, Яно. Тут інша серцевина. Абсолютно нова. Яна відчула, як усередині все похололо
Життєві історії 0
Грудневе небо над Київщиною нагадувало розлите молоко — сіре, густе й непривітне. Яна сиділа на пасажирському сидінні їхнього старенького кросовера, міцно стискаючи в руках паперовий пакет із мандаринами.

You cannot copy content of this page