Тьотю Інно! Ну що ви як не рідна! — Лариса ввалилася в коридор, кинувши на тумбочку ключі та важку сумку. — Я до вас у справі. Сашкові на перше вересня костюм потрібен, ви ж розумієте — школа, лінійка, всі будуть «при параді», а мій що, як сирота піде? Інеса Віталіївна повільно підняла очі. Вона дивилася на Ларису так, ніби бачила її вперше. Місяць тому, коли Інесу виписували з стаціонару, вона дзвонила цій самій племінниці. Просила просто заїхати, привезти пакунок з ліками, бо сама ледь трималася на ногах. Лариса тоді відмовила — мовляв, у Сашка тренування з футболу, ніяк не розірвешся. — Ларисо, я тобі минулого тижня дзвонила тричі, ти навіть чути мене не хотіла, хоча мені так недобре було, — тихо почала Інеса. — Та знаю, знаю, вибачте, зовсім замоталася! Робота, хата, Сашко — голова обертом! То що, допоможете з костюмом? Тисячі три вистачить, мабуть. Ну, або чотири, щоб уже точно гарний взяти, вовняний, щоб не соромно було перед людьми
Місто Вінниця того дня потопало у спекотному мареві. Інеса Віталіївна сиділа на своїй невеликій, але затишній кухні, де пахло м’ятою та свіжою випічкою. Вона щойно повернулася з поліклініки
Галино Петрівно! Ви якась зовсім бліда, — штовхнула її ліктем на весіллі сусідка Віра. — Може, води? — Та ні, все добре, просто хвилююся за Дмитра, — збрехала Галина. Дмитро, її єдиний син, сяяв за столом молодих. Його очі світилися від щастя, він щось шепотів своїй коханій Анні, і вона сміялася — дзвінко, легко, безтурботно. Вони були такі красиві, такі далекі від усіх земних проблем, про які Галина знала надто багато. — Увага! Дорогі гості, починаємо офіційну частину! — гримнув тамада в мікрофон. — Першими вітають батьки! Сваха схопилася з місця і першою вхопила мікрофон. Коли Галина дізналася, який вона приготувала подарунок, розхвилювалася, бо в її конверті лежало всього 5 тисяч гривень
Місто Кам’янець-Подільський, де стародавня фортеця охороняє спокій мешканців, того дня зустрічало гостей гучним весіллям. У залі ресторану «Золота доба» панував справжній хаос розкоші: живі квіти, білосніжні скатертини та
Вікторіє! Куди зникли гроші з нашої картки, вісімдесят тисяч гривень, — голос Марка, чоловіка, пролунав глухо, але в ньому відчувалася напруга. Вікторія, не відриваючись від дзеркала, де вона намагалася застібнути складний замочок сукні, відгукнулася: — Так, любий? Ти вже вдома? Як пройшов день? — У мене питання до тебе. Куди зникли гроші з нашої картки? Ті, що ми відкладали на навчання Данила та на дострокове погашення іпотеки? Вікторія завмерла. Вона повільно обернулася, її очі на мить зблиснули, але вона швидко взяла себе в руки. — Про які саме гроші ти говориш? Марку, не починай свій «фінансовий звіт» одразу з порога. — Я говорю про вісімдесят тисяч гривень, які зникли за останні два дні. Це не дрібниці, Вікторіє. Це сума, на яку ми планували поїздку та ремонти в дитячій
Буча — місто, яке в останні роки перетворилося на справжній оазис для тих, хто шукав спокою після робочих буднів у шумному Києві. Тут, у затишному житловому комплексі з
Мамо, ну нарешті! — почала доросла донька. — Я вже думала, що ти ніколи не відкриєш мені двері. — Олена увійшла до коридору, не роззуваючись до кінця, кинула важку брендову сумку на підлогу. — Кави зробити тобі, дитино? — запитала мати, хоча знала, що відповідь буде негативною. Олена завжди поспішала, завжди була зайнята чимось «важливим». — Ні, мамо, давай відразу до справи. У мене обмаль часу, сьогодні останній потяг на Київ. Вони пройшли до вітальні. Олена сіла на диван, на якому ще зберігався відбиток плечей її батька. Вона розгорнула папку, яку принесла з собою. Валентина Петрівна почала тривожитися. — Мамо, я хочу поговорити про батькову спадщину. Про цю квартиру
Львів — місто, де кожен будинок має свою легенду, а каміння під ногами, здається, пам’ятає кроки королів та поетів. Саме тут, у старій квартирі на вулиці з високими
Мамо! — гукнув син, дивлячись у бік веранди, де незворушно сиділа Степанида. — Що за жарти? Чому замок не відкривається? Для чого ти змінила замки? Степанида Іванівна не поспішала відповідати. Вона повільно піднялася і підійшла до паркану. Богдан завмер. — Мамо, ти що, серйозно? Давай, не влаштовуй виставу. Відчиняй, ми ж з дороги, хлопці втомлені. Степанида Іванівна не зрушила з місця. — Я сказала тобі телефоном, Богдане, — промовила мати спокійно. — Замок змінено. Старий почав заїдати, я попросила Василя поставити новий і ключі від нього маю лише я. — Ти знущаєшся?! — Богдан розсердився. — Ти знаєш, скільки людей тут? Ти знаєш, що ми проїхали сто кілометрів? Як ти взагалі посміла отак вчинити зі мною? Я твій син! — Саме тому, що ти мій син, я очікувала від тебе поваги. А ти просто привіз мені галас і сміття
Місто Коростишів, що потопає в зелених соснових лісах, у травні перетворюється на справжній рай для садівників. Степанида Іванівна, жінка зрілих літ та сталевого характеру, якраз завершувала облаштування свого
Діти, я довго думала, — почала свекруха, пильно дивлячись на свого сина Івана. — Ця дача у «Вишеньці», вона стала мені як камінь, тягарем. Ви ж знаєте, яка я стала слабка. Бур’яни по пояс, дах протікає, та й добиратися туди на трьох автобусах — це справжня перепона для моїх ніг. Я вирішила: віддам її вам. Ви молоді, енергійні. Нехай це буде ваше родинне гніздечко. Іван, ти ж пам’ятаєш, як ми там відпочивали, коли ти був малим? — Мамо, це дуже щедро, — обережно почав Іван, намагаючись приховати сумніви, що вже почали зароджуватися. — Ми давно хотіли кудись вибиратися на вихідні, десь за місто. — Олено, невістко, а ти що мовчиш? — голос свекрухи став холоднішим на кілька градусів, прорізаючи тишу кімнати. — Чи тобі не подобається мій подарунок? Ти очікувала чогось іншого
Повітря у Вінниці того вечора було дивно спокійним, просякнутим солодким ароматом вишневого цвіту, що змішувався з ледь помітним запахом літнього дощу. У квартирі пані Галини було душно, хоча
Марино, ти впевнена, що яловичина не буде занадто жорсткою? — хвилювався чоловік. — Степан Петрович має дуже чутливі зуби. — І ці свічки, вони не надто дешеві на вигляд? Марина зупинилася посеред вітальні, витираючи руки об фартух. У неї в очах було стільки спокою, скільки він не міг збагнути. — Олексію, заспокойся. Це не вистава в опері, це дім. Якщо ми будемо поводитися як актори, вони це відчують. Давай просто будемо собою. — «Бути собою» — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити в присутності голови банку, ти ще не знаєш мого начальника. Боюся нам сьогодні перепаде. Дзвінок у двері пролунав о 19:00, як грім. Марина відчинила двері. Перед нею постала пара, яка наче щойно зійшла зі сторінок глянцевого журналу про успішне життя
Трускавець — це місто, яке знає ціну здоров’ю, але геть забуває про ціну людської гідності, коли справа доходить до “потрібних” знайомств. Марина завжди відчувала цю межу, але сьогодні
Нінусю, поглянь, що я приніс! — вигукнув чоловік. — Це тобі! Справжні діаманти, чисті, як сльоза. Примір негайно! Я їх спеціально для тебе купив. Ніна навіть не підняла погляду. — Знову? — голос її був сухим і безвиразним. — І скільки ти викинув грошей цього разу? — Ну що ти починаєш? — Валерій підійшов ближче. — Хіба гроші мають значення, коли я хочу зробити приємне своїй коханій дружині? Поглянь, як вони грають на сонці! — Валерко, досить. Зупинись. Ти справді віриш, що кожну свою підлість можна заклеїти блискучим камінцем? Валерій знітився, але швидко взяв себе в руки. Він начепив свою звичну маску ображеної невинності. — Я не розумію твого тону, Ніно. Я намагаюся, заробляю, хочу, щоб у тебе було все найкраще. А ти зустрічаєш мене зі скандалом. — Не розумієш? — Ніна гірко засміялася. — А вчорашня розмова з твоєю новою секретаркою, Ілоною? Теж не розумієш? Чи ти забув, що Коломия — місто маленьке, і люди мають очі та з нею тебе бачили не раз
У Коломиї весна завжди пахне особливим чином: сумішшю квітучих садів, свіжої випічки та вологого асфальту після короткої зливи. Ніна стояла на кухні свого просторого будинку, механічно нарізаючи цибулю.
Дружино! Ти скоро там?! — голос Ігоря був незадоволений. — Де мої чисті шкарпетки? Я вже обнишпорив усю шафу, ні чорта не знайшов! Ти що, взагалі нічого не прала?! Оксана заплющила очі на мить. — Ігорю, твої шкарпетки на другій полиці, справа, під светрами! — крикнула Оксана у відповідь. — Я їх туди поклала ще в неділю! — Немає їх там! Ти як завжди. Понапихаєш кудись, а я потім маю шукати. Вечеряти скоро будемо? Я зголоднів як собака. Він сів за стіл, навіть не глянувши на дружину, і одразу втупився в телефон, гортаючи стрічку новин. — Я прийшла з роботи годину тому, Ігорю. Я ще нічого не встигла, крім того, щоб поставити воду на макарони. Ігор відірвав погляд від екрана. — Макарони? Знову? Слухай, ну ти ж господарка чи хто? Я цілий день на будівництві гарував, мені нормальна їжа потрібна, м’ясо якесь, борщ. Хіба це так важко — приготувати вечерю чоловікові
Вечір у Бучі видався сирим та досить таки похмурим. Сонце вже давно сховалося за верхівками сосен, а дрібний дощ сіяв на підвіконня, створюючи монотонний ритм, від якого ставало
Ну і розвалюха ця стара хата! — Мар’яна скривилася, коли переступила поріг бабусиного дому. — Соломіє, ти тільки поглянь на цей мотлох. Що ми з цим усім робитимемо? Це ж просто купа сміття, загорнута в плісняву. Соломія, молодша сестра зупинилася біля вікна, за яким старезна, покручена часом яблуня простягала свої гілки до скла, наче хотіла привітатися. — Це не мотлох, Мар’яно. Це пам’ять. Бабуся Ганна дуже любила це місце. Сестри приїхали до Богуслава вперше після поховання бабусі. Вони не були тут разом років десять. Мар’яна, старша, вийшла заміж за успішного юриста Артема. Соломія ж залишилася в їхньому рідному містечку неподалік, працювала вчителькою, часто навідувала бабусю, допомагала їй на городі й була поруч до останнього подиху. — Пам’ять, пам’ять, — перекривила Мар’яна. — Пам’яттю ситий не будеш, сестричко. Сподіваюся, у заповіті все чітко прописано. Ця ділянка зараз коштує шалених грошей, забудовники готові відвалити мільйони за такий краєвид на річку. Мій Артем уже все прорахував, навів довідки. Тут можна звести такий готельний комплекс — гроші рікою
Над Богуславом завис густий весняний туман, огортаючи сріблястою димкою круті береги річки Рось. У повітрі пахло вологою землею та молодою зеленню. На старій вулиці, де будинки вросли в

You cannot copy content of this page