Головна

Oks

Оксано Іванівно, ви що, справді повірили, ніби за цю нічну зміну вам нарахують потрійний тариф? — Мар’яна, молода адміністраторка готелю, презирливо примружилася. — Я обіцяла вам «святкову надбавку», а не державну субвенцію. Будьте реалісткою. Оксана на мить заціпеніла. — Але ж ви самі казали трикратна оплата за вихід у новорічну ніч! Я через це скасувала поїздку до доньки в село, внуків місяцями не бачила! — голос Оксани затремтів. — Мало що я казала. У бізнесі, дорога моя, треба мати папери, а не вірити на слово. Вам взагалі пощастило, що в такому віці вас тримають у пристойному закладі. Пенсіонерів зараз на кожному кроці звільняють. Отримаєте звичайну ставку і невелику премію «на цукерки». Не подобається? Пишіть заяву. За дверима черга з молодих дівчат, які за ці гроші будуть ще й посміхатися кожному гостю
Життєві історії 0
— Оксано Іванівно, ви що, справді повірили, ніби за цю нічну зміну вам нарахують потрійний тариф? — Мар’яна, молода адміністраторка готелю з ідеально відшліфованим манікюром, презирливо примружилася. —
Ну що, здорова була, невісточко! Що, не чекала? А ми вирішили — чого вдома киснути, треба провідати, як ви тут у своєму Києві зажиріли! — Свекруха кинула сумку прямо під ноги Марині. За нею, переминаючись з ноги на ногу, з’явився Тарас — молодший брат Олексія, а за ним — Оксана, його дружина. — Добрий день, — Марина намагалася втримати голос рівним. — Ви б хоч попередили. Олексій ще на заводі, він пізно буде. І, будь ласка, роззуйтеся, я щойно підлогу вимила. — Підлогу вона вимила! — Ганна Йосипівна пройшла в кімнату прямо в черевиках. — Ой, Марино, не роби із себе велику пані. У нас у селі люди простіші, а чистоти більше. Тарасе, кидай баули в зал. Де тут у вас диван вільний? — Ми взагалі-то спати хочемо, — подала голос Оксана, обмацуючи поглядом новенький плазмовий телевізор. — Дорога була важка, електричка забита. Чого стоїш? Чай неси, чи у вас гостей так приймають? Марина застигла в коридорі
Життєві історії 0
Марина щойно завершила прибирання. У квартирі пахло лавандовим мийним засобом та свіжоспеченим пирогом із яблуками. Це був її рідкісний вихідний від фріланс-проєктів, і вона хотіла просто тиші. Проте
Мамо, віддай ключі, я зараз викличну ріелтора! — Голос Вікторії, її молодшої доньки, був гучним і різким. — Тобі важко тут одній. Ти постійно скаржишся на тиск, на те, що коліна турбують, а сама чіпляєшся за цей музейний експонат! Я вже знайшла брокера, він каже, що квартира в такому районі — це золота жила. Мати не оберталася. Вона дивилася на верхівки каштанів. — Віко, мила, цей «експонат» — мій дім. Тут твій батько колись вішав ці полиці, тут ти зробила перші кроки. Кожен цвях у цій стіні знає мою історію. — Історія не нагодує тебе в старості! Ми з Павлом і дітьми живемо у двокімнатній хрущівці! Наші діти сплять на одному двоярусному ліжку! Ти хоч розумієш, що продаж твоєї квартири вирішить усі наші проблеми? — Вирішить ваші проблеми, Віко. А мої? Моя проблема — це не відсутність новобудови з ліфтом. Моя проблема — це відчуття, що мене хочуть списати, як старий інвентар
Життєві історії 0
Наталія Дмитрівна стояла біля вікна своєї трикімнатної квартири на Подолі. Старовинні стіни будинку, здавалося, дихали разом із нею. Вона тримала в долоні зв’язку ключів — важку, надійну, з
Мамо, ну ти скоро? Сьоме число сьогодні! — Голос Михайла з вітальні розрізав тишу. — Мені банк уже третє нагадування прислав. Перекинь гроші на іпотеку, бо там штраф нарахують, а ми з Юлею планували на вихідні в Карпати поїхати, забронювали готель. Олена повільно повернулася. У дверях кухні з’явився Михайло — 30-річний чоловік. Він нервово крутив у руках ключі від новенького кросовера, за який мати щомісяця справно вносила кредитні платежі. — Михайле, присядь. Нам треба поговорити, — її голос звучав глухо, немов вона говорила крізь шар вати. — Ой, тільки не починай ці свої довгі розмови! Мені за годину на тренування, я і так ледь встигаю. Просто скажи, коли будуть гроші. У цей момент клацнув замок вхідних дверей. Увійшла Юля, невістка, у новому яскравому пуховику, ціну якого Олена знала точно — двадцять вісім тисяч гривень, бо сама на нього гроші дала. — Олено Степанівно, добрий вечір, — кинула Юля, навіть не глянувши на свекруху. — Ви ж не забули, що ми завтра за новим холодильником їдемо? Я вже модель обрала. Старий зовсім соромно друзям показувати. — Мене скоротили, — нарешті сказала мати. З понеділка я безробітна. У кухні запала така тиша, що стало чути, як крапає вода у мийці. — Ти жартуєш? — Михайло першим оговтався. — Мамо, ти розумієш, що в нас кредит? У нас іпотека! Дитина в приватний садок іде, це ж величезні суми! Ти що, спеціально вирішила нас підставити
Життєві історії 0
Олена Степанівна стояла біля вікна своєї невеликої квартири на Оболоні. За склом вечірній Київ розчинявся у сірій мряці листопадового дощу. В руках вона стискала офіційний конверт із синім
Ось тут постав підпис, Лідочко, і на наступному аркуші теж не забудь, — Ігор простягнув їй дорогу ручку з позолотою і розгорнув важку шкіряну папку прямо між тарілками з вечерею. Ліда завмерла. На плиті ще парував свіжозварений борщ, над яким вона чаклувала весь вечір, сподіваючись на затишне святкування їхніх заручин. — Що це за папери, Ігорю? — Шлюбний контракт, люба. Просто формальність, вимога часу, розумієш. Мій юрист наполягає, що в наші дні це єдиний спосіб уникнути зайвих клопотів у майбутньому. — У наші дні? Ми зустрічаємося вже майже рік, ти дарував мені обручку, обіцяв спільне майбутнє, а тепер пропонуєш підписати це? — Це лише документ. Якщо наші почуття щирі, то папірець нічого не змінить. — Якщо нічого не змінить, то навіщо він потрібен?! — Ліда схопила папку і почала швидко гортати сторінки. — Так, подивимося. «Роздільне володіння майном». «Сторона перша не претендує на активи сторони другої». Твоя квартира на Печерську лишається твоєю, заміський будинок — теж. А в разі розлучення я йду з тим, із чим прийшла
Життєві історії 0
— Ось тут постав підпис, Лідочко, і на наступному аркуші теж не забудь, — Ігор простягнув їй дорогу ручку з позолоченим пером і розгорнув важку шкіряну папку прямо
Галино, бери свої речі і йди до своєї мами! — сказав чоловік. — Досить! Моє терпіння скінчилося, я більше не збираюся дивитися спокійно на це! — Миколо, ти при собі? Що ти таке кажеш? — її голос був тихим, але в ньому відчувалася сталь. — Схаменися, ми ж дорослі люди! — Це ти схаменися! Три десятиліття я мовчав, мовчав на твої повчання! Ти завжди найрозумніша, ти завжди знаєш, як краще, а я — так, меблі в цій квартирі! — До чого тут це все? Ми ж просто обговорювали заміну плитки у ванній кімнаті! — Обговорювали?! Тепер не будемо обговорювати, ти все зіпсувала. Збирай свої речі і до мами їдь
Життєві історії 0
Микола стояв посеред вітальні, важко дихаючи, наче щойно пробіг марафон. Його обличчя, зазвичай спокійне і навіть дещо байдуже, зараз пашіло гнівом. Він різко смикнув дверцята шафи, і на
Сто тисяч, Оксано! Ти хоч розумієш, яка це цифра для мене? — голос Марії Степанівни здригнувся, але не від холоду, а від того гострого почуття несправедливості, що пекло під серцем уже не перший місяць. — Мамо, ну навіщо ти знову починаєш? Сьогодні ж перший день року, дай хоч видихнути, — Оксана, втомлена жінка з передчасними зморшками навколо очей, сиділа на краєчку стільця, нервово смикаючи нитку на рукаві старого светра. — Видихнути? Я вже рік не дихаю на повну, бо все чекаю, коли ж ви мені той борг повернете! Ти ж сорочку на собі рвала, казала: «Мамо, до Покрови все віддамо». Потім до Миколая. Вчора було Різдво, Оксано. Що далі? Великдень? Твій чоловік мені дуже багато грошей винен. Твоя кума Галина мені вчора в церкві таке нашептала, що в мене ледь серце не зупинилося. Каже, бачила твого благовірного в торговому центрі. Не одного. З якоюсь молодичкою під ручку ходив
Життєві історії 0
Марія Степанівна стояла посеред кухні, вдихаючи кислуватий запах вчорашнього свята. На столі, вкритому святковою скатертиною, яка ще пам’ятала кращі часи, самотньо застиг зачерствілий шматок домашнього пирога. За вікном,
Світлано! Ну чого ти знову надулася? Мама ж не для себе просить гроші, Сергію реально треба підсобити з тим ремонтом у новій квартирі! Я на мить завмерла над пательнею, де шкварчали котлети для всієї нашої великої родини. Пара від плити застеляла очі, але те, що я відчула всередині, було гарячішим за вогонь. Я повільно розвернулася до Павла. Він стояв у дверях кухні, розслаблений, упевнений у своїй правоті, і навіть не підозрював, що тонкий лід мого терпіння щойно тріснув. — Підсобити? Павле, я вчора підбила підсумки нашого сімейного бюджету. За останні пів року ми «підсобили» твоїм родичам на сто п’ятдесят тисяч гривень. Сто. П’ятдесят. Тисяч. А тепер подивися на мої чоботи — я їх латаю в майстерні вже третій сезон поспіль! Чоловік дивився на мене здивованими очима і слова сказати не міг, та на допомогу прибігла свекруха
Життєві історії 0
— Світлано! Ну чого ти знову надулася, наче миша на крупу? Мама ж не для себе просить, Сергію реально треба підсобити з тим ремонтом у новій квартирі! Я
Ні, Мар’яно. Грошей тобі я більше не дам. З сьогоднішнього дня назавжди забудь про мій гаманець, — Ганна навіть не обернулася. — Як це — ні? — голос Мар’яни став тонким і жалісливим, наче скрипка, що фальшивить. — Тітонько, ви ж знаєте, у мене малий, Тарасик, знову занедужав! Треба на приватного лікаря, бо в державній поліклініці черги, а йому недобре! — Минулого місяця Тарасик мав «унікальну ситуацію», на яку я дала три тисячі гривень. А позаминулого ви з чоловіком терміново латали дах на дачі, бо «заливало стелю», я дала гроші, а потім тебе в дорогому ресторані люди бачили. Ти просила двадцять тисяч гривень на нові вікна, бо старі «прогнили». Я віддала тобі свої заощадження на опалення. А вчора проходила повз ваш будинок — вікна старі, лише фіранки нові. Де гроші, Мар’яно? Я, знаєш, хоч і пенсіонерка, але пам’ять маю добру
Життєві історії 0
— Ні, Мар’янко. Грошей тобі я більше не дам. З сьогоднішнього дня назавжди забудь про мій гаманець, — Ганна Степанівна навіть не обернулася, продовжуючи пильно роздивлятися вечірнє небо
Мами вже у мене немає давно. Вона мені залишила свою маленьку стару хату. Багато людей, ледь не щодня, телефонують мені. Хочуть купити її. Але я не можу її продати
Життєві історії 0
Щоразу, коли колеса моєї автівки з’їжджають з рівного асфальту на путівцеву дорогу, вкриту сивим пилом українського літа, серце починає вистукувати особливий ритм. Це не просто шлях до географічної

You cannot copy content of this page