Ой, приїхала матуся! Як ти себе почуваєш, після лікарні, Аллочко? — сказала незнайомка на порозі її квартири, коли Алла повернулася додому. — З поверненням вас, дорогенька. Проходьте швидше, не стійте на протязі. Алла заклякла, кліпаючи віями. Вона перевела погляд на чоловіка. Той стояв, переминаючись з ноги на ногу. — Дімо, а хто це? — ледь мовила дружина. — І де Олена Іванівна? Де твоя мама? Чому вона не сидить з нашою дитиною? Дмитро зітхнув, заносячи сумки в коридор. — Заходь, Аню, роздягайся. Мама, мама не змогла. — Що значить «не змогла»? Вона захворіла? Тиск? Серце? — Та ні, — Дмитро почухав потилицю, виглядаючи максимально незручно. — Вона приїхала, як і обіцяла. Пробула тут години три. Потім Михайлик почав вередувати — ну, знаєш, коліки ці кляті. Він розплакався, розчервонівся, а вона подзвонила мені на роботу, кричала, що в неї піднявся тиск, що діти зараз «не такі», як ми були. Мовляв, ми лежали тихенько, а цей — як вогник. Сказала, що не може за ним доглядати. Коротше, зібрала речі й поїхала до себе додому
Ця історія бере свій початок у сонячному Херсоні. Місто вже почало вмиватися першими весняними променями, але вітер з Дніпра все ще залишався колючим і непривітним. Старенький автобус, натужно
Віро! Ти вдома? — Олена, сестра, як завжди, не віталася. — Вдома, Оленко. Щось сталося? — Сталося! Ми з Ігорем вирішили. Коротше, я чекаю дитину! Вісім тижнів! Віра відчула, як серце підстрибнуло. Радість була такою гострою, що на очах виступили сльози. — Оленко! Боже мій, яке щастя! Вітаю вас! Це ж, це ж найкраща новина! — Ой, почекай з вітаннями, — перебила сестра. — Ти ж знаєш, яка зараз ситуація. Ігоря на роботі скоротили. Грошей — кіт наплакав. — Оленко, слухай. — Я тут якраз антресолі розбираю. У мене тут цілий скарб. Все Дем’янове. Ліжечко з натурального дерева, польське, воно як нове! Ванночка, столик для сповивання, і одягу — гора. Все фірмове, я тоді не шкодувала грошей. Все чистеньке, я прала дитячим милом, прасувала. Це все твоє, якщо захочеш. У слухавці повисла пауза. Віра чула, як сестра про щось шепочеться з Ігорем. — Ну. Воно ж, мабуть, старе? Зараз же мода інша, Віро. — Оленко, яка мода? Це ж натуральні тканини! Ви зекономите купу грошей. — Ну добре, — зітхнула Олена. — Ігор каже, що ми справді не потягнемо все нове. Завтра приїдемо на машині, заберемо. Просто складай у мішки, ми завантажимо й поїдемо
Осінь в Умані того року була надзвичайно лагідною. Золоте листя в парку «Софіївка» ще трималося на гілках, а повітря пахло димом від спаленого листя та стиглими яблуками. Віра
Мамо! Що ж ти щойно накоїла? — голос Галини був важким. Ніна Василівна навіть не повернула голови. — Ти переписала квартиру на Сергія. Повністю. Все майно, — Галина поклала листок на край кухонного столу. — Переписала, — нарешті Ніна Василівна повернулася. — Він мій син, Галю. Рідна людина, між іншим. — А я? Я, виходить, сусідка з третього під’їзду? Я теж твоя донька! — Ну і що з того? — мати знизала плечима. — Ти заміжня. У тебе Вадим — голова, руки золоті. Квартиру знімаєте, але ж заробляєте. У вас усе є. А Сергійко, він один. Зовсім один у цьому жорстокому світі. Галина відчула, як до горла підступає клубок гарячої люті. — Сергійко один, тому що його третя дружина ледь ноги забрала з того пекла, яке він їй влаштував! Мамо, схаменися! Це і мій дім теж. Я тут виросла, я допомагала тобі з ремонтом! — Ти тут лише прописана, Галю. Прописка — це не право власності. Не плутай грішне з праведним. Галина повільно відсунула стілець і сіла навпроти матері. Вона заглянула їй в очі, намагаючись знайти там хоча б тінь сумніву. — Добре. Давай по суті. Коли ти це встигла? Як це взагалі відбулося за моєю спиною
Ця історія бере свій початок у затишному та дещо гомінкому Житомирі. Місто, де за кожним поворотом старі каштани ховають таємниці родинних драм, а ранкова кава на Михайлівській іноді
Ну що, Оксано. Дочекалася? — запитав старий свекор на похованні свекрухи. — Не стало свекрухи твоєї. Пішла у засвіти Ніна. Тепер ти — головна жінка в нашій сім’ї. Оксана промовчала, лише міцніше стиснула руку сина. Свекор кашлянув і продовжив із тією особливою старечою байдужістю: — А мені тобі одне хочеться сказати. Соромно має бути. Не стала ти матір чоловікову доглядати. Не по-людськи це. Треба було переступити через себе, пробачити. Вона ж мати, яка б вона не була. Оксана повільно перевела погляд на батька чоловіка. Ці слова були очікуваними, але все одно дуже важкими для неї. — Вікторе Петровичу, — сказала невістка спокійно. — Я вам щиро співчуваю. Але ви знаєте правду не гірше за мене. Ваша дружина не хотіла моєї допомоги. Вона хотіла мене ображати. Вона хотіла бачити мене на колінах біля свого ліжка, щоб мати змогу вилити на мене свою злість. Я не стала цього робити. Я обрала свій душевний спокій і свою гідність. І я не соромлюся цього вибору і ніколи не пошкодую, що зробила саме його
Зимовий Івано-Франківськ зустрів Оксану колючим вітром, що забирався під комір старого пальта. Вона вийшла з воріт. Поховання свекрухи скінчилося і залишилося якесь дивне відчуття, яке завжди приходить після
Чому на чужій дитині одяг мого сина? — ледь чутно промовила стривожена Ганна. Біля гойдалок, стояла Мартуся, сусідська дівчинка. На ній був синій зимовий комбінезон зі світловідбивними смужками. Той самий, який Ганна шукала вже два тижні. І та сама шапка з великим помпоном, яку мама Ганни привезла онукові з Фінляндії. Ганна відчула, як земля під ногами на мить стала хиткою. Вона не вірила власним очам. Як таке могло статися, що на чужій дитині їх одяг? Вона підійшла ближче, серце калатало десь у скронях. — Який чудовий комбінезон у вашої донечки, — ледь чутно промовила вона, зупиняючись поруч із Оксаною. Оксана здригнулася й миттєво почервоніла. — Ой, так. Це нам Валентина Петрівна принесла. Сказала, що її онук уже виріс, а речі майже нові, тільки місце в шафі займають. Ви не подумайте нічого, ми дуже вдячні. Нам зараз так важко, а зима попереду. Ганна заціпила зуби. Сумнівів бути не могло. Свекруха просто винесла речі з їхньої квартири, скориставшись своїми ключами, поки вони з Іваном були на роботі, а малий у садочку
Івано-Франківськ наприкінці жовтня зазвичай огортається густими туманами, що приходять з боку Бистриці. Старі кам’яниці на вулиці Мазепи, пофарбовані у колір паленої охри та ніжної оливи, виглядають у таку
Знову ти в цьому лахмітті? Перед людьми соромно,— буркнув чоловік. Віра здригнулася. — Це гарна сукня, Ігорю, — тихо відповіла. — Вона стримана і цілком доречна для гостей. — «Доречна»? Віро, у Сергія та Олега дружини виглядають так, ніби щойно з обкладинки журналу зійшли. А ти, як бідна родичка, яку покликали з милості. Невже так важко бодай раз привести себе до ладу? Ти б хоч обличчя намалювала, чи що. Там же косметика якась у тебе валяється в шухляді. — У тієї косметики термін придатності вийшов ще тоді, коли ми востаннє були у відпустці в Карпатах, — зауважила Віра. — То піди і купи нову! Хто тобі забороняє? — На що мені її купити, Ігорю? — Ти отримуєш зарплату. Де вона дівається? — Моя зарплата йде на оплату комунальних послуг, на кредит за твій автомобіль і на продукти, які ти звик бачити на столі щовечора. — Тільки не починай знову ці свої претензії! Я просто прошу, щоб мені не було соромно вийти з тобою в люди. Щоб я міг тобою пишатися, а не ховати очі! У тебе двадцять хвилин. Чекаю внизу. Якщо не встигнеш — поїду сам
Ранок у Чернівцях видався вогким. Квітневий туман обволікав шпилі Резиденції митрополитів, осідав дрібною росою на бруківці вулиці Кобилянської та просочувався крізь шпарини старих дерев’яних вікон у квартирі на
О, Дениску! — вигукнула теща. — Якраз про тебе згадували. Слухай, соколе, виручай. У дядька Степана, мого брата, біда справжня. Купив він собі той «комп’ютер», щоб новини читати, а він тепер тільки синім світить і якісь букви незрозумілі пише. Степан у розпачі, ледь не плаче. Не міг би ти завтра до нього заскочити? Він на Старому місті живе, знаєш же. Він тобі і обід накриє, і наливки своєї фірмової дасть. Він же тебе так поважає! Денис зробив глибокий вдих, намагаючись не видати свого роздратування. Дядько Степан був хорошою людиною, але в цифровому світі він поводився як слон у посудній лавці. Минулого разу Денис витратив шість годин, щоб почитити йому комп’ютер. — Галино Степанівно, я б із радістю, але я цей тиждень працював по дванадцять годин. Мені справді треба просто виспатися. Може, нехай Степан віднесе його в сервіс на Соборній? Там за пару сотень гривень усе зроблять. — Та який сервіс, синку! — сплеснула руками теща. — Там же здеруть три шкури, ще й деталі поміняють на старі. Ми ж знаємо, які там майстри. А ти свій, рідний. Допоможи людині, він же одинокий, йому той комп’ютер — як вікно у світ. Денис відмовити тещі не міг
П’ятничний вечір у Вінниці зазвичай дихає спокоєм. На вулиці Пирогова тягнулися вервечки автівок, люди поспішали додому, передчуваючи два дні відпочинку. У квартирі на Вишенці Денис втомлено відкинувся на
Аліночко! Прости мені і я тобі прощаю! — Сказала Тамара Петрівна, свекруха, своїй невістці у Прощену неділю. Тоді, в їхню першу спільну весну, підійшла до неї в темно-вишневій сукні, з молитовно складеними руками. — Прости мені, Христа ради. Аліна розгублено кліпала очима. — Тамаро Петрівно, за що? Ви ж нічого мені не зробили. Ми вчора бачилися, все було добре. — Не в тому суть, за що саме, — втрутився тоді Дмитро, чоловік, заспокійливо стиснувши плече дружини. — Така традиція. Треба просто відповісти: «Бог простить, і я прощаю». Це як пароль, розумієш? — Але я не розумію в це, Діма, — нагадала Аліна пошепки, хоча її почули всі. — Для мене ці слова — порожнеча. Якщо я їх скажу, це буде брехня. А брехня — це гірше, ніж не дотриматися традиції. Я вибачаю тоді, коли на душі немає образи. Тоді в кімнаті запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Тамара Петрівна повільно опустила руки, і в її очах, зазвичай лагідних, на мить спалахнула гостра образа, яку вона одразу ж прикрила маскою спокою
Кінець лютого в Тернополі видався сизим і вогким. Став ще був затягнутий крихкою, сірою кригою, яка щодня підтавала під підступним сонячним промінням, що світило яскраво, але зовсім не
Що там знову трапилося? — запитала Оксана чоловіка. — Мама дзвонила, — голос Андрія був глухим. — Каже, що на веранді в селі стеля почала сипатися. Потрібен профнастил, щоб перекрити дах. Загадала тридцять п’ять тисяч. Оксана повільно поклала рушник на край столу. — Андрію, — почала вона, намагаючись тримати голос рівним. — Ти пам’ятаєш про наш кредит за машину? Про те, що Олексію наступного року вступати до університету, і репетитори вже зараз «з’їдають» третину моєї зарплати? Ти ж казав їй минулого разу, коли ми купували той шифер, що це було востаннє. — Казав, — коротко кинув він. — Вона каже, що пенсії ледь на ліки вистачає. А ціни на будматеріали ти сама бачила. — А Наталка? Твоя сестра живе в тому будинку з квітня по листопад. Вона користується всім: городом, садом, тією самою верандою. Хіба вона не може хоч трохи докластися? Напиши їй. Нехай хоч тисячі три-чотири перекаже. Хоча б для вигляду. Вона ж твоя сестра, а ви всі кажете, що вона бідна
Березень в Івано-Франківську завжди був примхливим. Холодний вітер з гір змішувався з вологою Бистриці, створюючи ту саму неприємну сирість, що пробирає до кісток. Андрій, сорокавосьмирічний чоловік із передчасною
Алло, мамо? — у ситна тремтів голос. — Як ти там? Ноги не крутить на зміну погоди? Голос Надії Петрівни у слухавці звучав рівно. — Ой, синку, та потроху. Тиск зранку підскочив. Ви як? Ірочка не хворіє? Як там мій майбутній онук? Олег ніяк не міг підійти до головного. Нарешті він зібрався з духом. — Мам, слухай. У нас тут справа така. Машину знайшли. Дуже хорошу, безпечну, якраз для двох дітей. Але нам не вистачає трохи. Сто тисяч. Ми хотіли попросити в тебе, ну, якби в борг. На тому кінці дроту запала така важка мовчанка. — Мамо? Ти тут? — Тут я, синку, — голос Надії Петрівни раптом став сухим. — Машина — це, звісно, добре. Молодим треба їздити. Але грошей у мене немає. Олег завмер. — Як немає, мамо? Ти ж сама казала минулого місяця, що вони лежать, що ти їх не чіпаєш, щоб була копійка на чорний день. — Були, та спливли. Я Оксані віддала. Тиждень тому. Їй терміново треба було. Вона ж донька, їй важко. А ти в мене завжди такий міцний, самостійний. — Тобто ти віддала все Оксані? Всі гроші з хати? Навіть не запитавши, чи не потрібні вони мені? — А навіщо питати, раз ти не кажеш? Вона просила, плакала, казала, що з дітьми на вулиці залишиться. А ти мовчав. Значить, тобі не треба було
Березневе небо над Вінницею того дня було низьким і важким, наче випрана і погано викручена ковдра. Сріблястий «Ніссан» стояв на майданчику вживаних авто поблизу Хмельницького шосе, виділяючись серед

You cannot copy content of this page