Головна

Oks

Тітко Ганно, давайте будемо дорослими людьми, — Остап відсунув від себе тарілкуа. — Вам уже сімдесят три. Ця ваша квартира стара — це суцільна морока, а не задоволення. Труби гнилі, ліфта немає, опалення щомісяця коштує як крило літака. Навіщо вам ці сто квадратних метрів пилу? Ганна Йосипівна відчула якусь важкість. Вона подивилася на племінника, якого виховувала багато років. — Це не просто метри, Остапе. Це мій дім. Тут жив ваш дядько, тут ви виросли. — Ой, Ганно Йосипівно, не починайте про ностальгію, зараз не ті часи. Ми ж про вас дбаємо, про ваш комфорт. Є чудовий приватний пансіонат під Брюховичами. Сосни, свіже повітря, медичний персонал цілодобово поруч. Там вам буде набагато краще, ніж тут самій кувати в чотирьох стінах. А квартиру ми виставимо на продаж. Зараз ціни в самому центрі Львова злетіли до небес
Життєві історії 0
Надвечір’я у Львові видалося вогким і туманним. Ганна Йосипівна стояла біля вікна своєї трикімнатної квартири на вулиці Коновальця, розтираючи натруджені суглоби. Це помешкання з високими стелями та ліпниною
Мамо, слухай уважно, — буркнув син по телефону, навіть не привітавшись. — Тут таке діло. Батьки Оксани наполягли, щоб ми святкували Новий рік у них за містом. Там велика компанія, камін, вони вже все замовили в ресторані, аби не обтяжувати жінок кухнею. Обставини такі, розумієш? Не ображайся, але ми не приїдемо. Ганна Степанівна відчула важкість. Вона машинально подивилася на накриту серветкою качку, яку маринувала добу за особливим рецептом, що передавався в їхньому роду від бабусі-волинянки. — Андрію, як це — обставини? Ми ж ще місяць тому домовлялися. Я ялинку дістала, ту велику, яку ще тато твій купував. І подарунки вже під нею, — її голос здригнувся, але син не дав їй договорити. — Мамо, ну не починай цю драму, я тебе прошу. Тобі ж не вісім років, щоб плакати через Новий рік. Знайди собі якесь заняття. Сходи до сусідки, Людмили, потеревените про своє, жіноче. Або ввімкни телевізор, там будуть святкові концерти чи ще щось. Не роби з цього трагедію всесвітнього масштабу. Наступного року обов’язково завітаємо, обіцяю. Син пішов до тещі, а про матір забув
Життєві історії 0
Вечірнє сонце ліниво сідало за верхівки київських багатоповерхівок, залишаючи на підвіконні Ганни Степанівни довгі бурштинові тіні. Вона стояла на кухні, де повітря було густим від ароматів домашньої випічки
Михайле, а ти нічого не забув? — Тетяна підійшла до вітальні, де її чоловік розвалився у кріслі перед телевізором. — Га? Що? — Михайло навіть не повернув голови. — Таню, не заважай, зараз найцікавіше буде. — Михайле, я серйозно. Сьогодні Новий рік. Ми прожили разом тридцять шість років. Хіба ми не маємо привітати одне одного? Він нарешті зволив глянути на неї. — Таню, ну які подарунки? Ми ж не підлітки. Тобі що, п’ятнадцять років, щоб за брязкальцями ганятися? Тобі треба щось — піди й купи. У тебе ж є картка. Тетяна відчула, як у душі стало важко. На столі в кухні стояли її фірмові страви — вона два дні не виходила з кухні, щоб свято було справжнім. — Я купила тобі телефон. Той самий, про який ти натякав три місяці. Я збирала на нього пів року. — Ну, купила то й купила. Дякую. Але я теж про тебе подбав. Ти бачила в коридорі пакунок? Я купив набір нових каструль. Дорогих! Тепер твій борщ буде ще смачнішим. — Каструлі? Ти купив кухонне начиння для дому і вважаєш це подарунком мені
Життєві історії 0
На кухні типової львівської багатоповерхівки панував аромат свіжої хвої та домашніх пампухів. Тетяна Степанівна, жінка з лагідними очима, в яких затаїлася вікова втома, обережно дістала з-під ялинки коробку.
Мамо, все, я від нього йду! — крикнула донька ще з порогу. Наталя, старша донька Лідії Степанівни, з двома дітьми прийшли без попередження. Вона виглядала так, наче щойно пережила шторм: розкуйовджене волосся, розмазана туш і величезна сумка в руках. — Олег знову почав свої претензії, каже, що я погана господиня. Не можу більше з ним під одним дахом! Ми у тебе на вихідні побудемо, добре? Діти, біжіть до бабусі! Малюки з криком кинулися в кімнату, збиваючи по дорозі вазу з сухоцвітом, яку Лідія Степанівна так любила. — Наталко, почекай, — Лідія Степанівна схопилася за голову. — З чоловіком вирішуй все сама
Життєві історії 0
Вечірнє сонце повільно сідало за верхівки сосен десь на околиці передмістя Києва, забарвлюючи кухню Лідії Степанівни в багряні тони. Вона якраз закінчувала розливати ароматний гречаний суп по тарілках,
Знову ти по гроші прийшла, Мар’яно? — Ганна нарешті відклала все і сумно поглянула на сестру. — Скільки можна? Я ж не державна скарбниця і не банк. Моє терпіння має межі, як і мій гаманець. Мар’яна, молодша на вісім років, пройшла до столу з виразом глибокої скорботи на обличчі. — Ганнусю, ну навіщо ти так різко? Хіба я прийшла б, якби не крайня потреба? — вона присіла на краєчок табурета, картинно зітхнувши. — Нам зараз неймовірно важко. Ціни на опалення злетіли, у Михайла на роботі знову якісь затримки, а дітям треба купувати зимове взуття. Мені всього лише вісім тисяч потрібно. До наступного вівторка, чесне слово! — До вівторка якого року? Ти пам’ятаєш, як у березні брала п’ять тисяч «на ліки»? А в травні — три тисячі на ремонт пральної машини, яка, як виявилося, чудово працювала? Мар’яно, ти хоч раз замислювалася, звідки я беру ці гроші? У мене пенсія, яку я заслужила 35-річним стажем у школі, та невелика підробка репетиторством. Я не маю нафтової свердловини в підвалі
Життєві історії 0
На невеликій кухні однієї з типових багатоповерхівок спального району Івано-Франківська панувала напружена тиша, яку порушувало лише мірне булькотіння каструлі на плиті. Ганна Петрівна, жінка з втомленими, але добрими
Родино люба! Все, — промовив Михайло, стаючи посеред кімнати. — Збирайте речі. — Куди це ми маємо збиратися? — здивувалася мати. — Додому. У свої квартири. Всі. Негайно. Анна Степанівна зблідла: — Ти що, синку? Як ти можеш рідну матір виганяти? Ти що, не бачиш, як мені погано? — Тобі погано? — Михайло дістав з кишені чеки, які знайшов у сумці матері. — Це чеки з ювелірного магазину і з магазину делікатесів, які ти купувала на свою пенсію, поки моя дружина брала кредити на твої ліки. Я все знаю, мамо. Про твої «схованки» на чорний день і про твою гру в недужу. Мати стала збирати речі, поглядаючи на сина. Вона не розуміла, що таке могло статися, адже багато років він їй в усьому допомагав і постійно давав гроші
Життєві історії 0
Весняний вечір у затишному мікрорайоні Івано-Франківська дихав ароматом квітучих каштанів, але всередині квартири на п’ятому поверсі панувала задуха, від якої не рятувало навіть відчинене вікно. Олена здригнулася, коли
Маріє, а з чого ти взяла, що мені взагалі потрібен чоловік? — спокійно запитала Олена. — Я прекрасно даю собі раду. У мене є сад, книги, мої квіти. Мені не сумно. — Ой, та що ти таке кажеш! — Марія сплеснула руками. — У твоєму віці за 60 саме час знайти надійну опору. Денис такий дбайливий, він би і кран полагодив, і від усяких пройдисвітів тебе захистив. Зараз же стільки недобрих людей розвелося, тільки й чекають на самотню жінку з таким статком. — Від яких пройдисвітів? — Олена підняла брову. — Ну, мало хто на твою доброту зазіхне, — Марія багатозначно озирнула антикварні меблі та дорогі картини на стінах. — У тебе ж і дім чудовий, і збереження, мабуть, лишилися після Григорія. Одинокі жінки — це ж перша ціль для ласих на гроші. Олена мовчки налила собі ще чаю. Останні вісім місяців, відколи Григорія не стало, родичі активізувалися неймовірно
Життєві історії 0
Надвечір’я в затишному передмісті Вінниці видалося напрочуд лагідним. Золоте сонце повільно сідало за верхівки старих яблунь, зазираючи у вікна великого двоповерхового будинку, який місцеві звикли називати «садибою». Пані
Скажи мені, Олексію, — почала сердито мати. — Твоя дружина взагалі знає, з якого боку до плити підходити? Пиріжки з кулінарії, салат із супермаркету. А де ж домашня їжа, якою пахне в хаті доброї господині? Олексій розгубився: — Мамо, Катя вчора допізна працювала, у неї зараз дуже багато замовлень, вона просто не встигла. Але свекруха не дала йому договорити. — Не встигла? А раніше жінки і в полі працювали, і п’ятеро дітей на ноги ставили, і чоловіків годували так, що ложка в борщі стояла! І сестра Ольга підтримала матір. — Пам’ятаєш, брате, як я після зміни на заводі приходила, ноги гули, а я ще й вареники ліпила на всю родину? Бо сім’я — це святе! Катерина мовчки діставала з пакета хліб, намагаючись не дивитися на зовицю. За чотири роки шлюбу вона вивчила це золоте правило: краще проковтнути образу, ніж дати розгорітися новій пожежі. Проте сьогодні тиша не рятувала
Життєві історії 0
Ранок у невеликому, але затишному містечку на Київщині починався з густого туману, що огортав старі яблуні в садку. Катерина стояла біля вікна, стискаючи в руках горнятко кави. Це
Тітко Маріє, ви вже завершуйте своє рукоділля, — Ірина енергійно зайшла до кімнати. — Ось, принесла вам свіжого сиру, безлактозного молока та тієї шинки, що ви минулого разу хвалили. Олег каже, треба краще харчуватися, щоб сили були. Марія Степанівна не поспішала відкладати в’язання. — Дякую, Ірочко. Але я ж казала — не варто так витрачатися. У мене пенсія є, та й запасів вистачає. Навіщо мені стільки? — Ну як це навіщо? — у вітальню зайшов Олег. — Ми ж про вас турбуємося. До речі, Маріє Степанівно, я сьогодні знову розмовляв із тим лікарем із приватного пансіонату під Борисполем. Пам’ятаєте, я розповідав? Там територія — як у ботанічному саду, п’ятиразове харчування, і щохвилини медсестра поруч. Там, таким, як ви, дуже добре жичеться. Старенька на мить застигла. — Олеже, ми ж ніби вже все вияснили. Який пансіонат? Я в цьому домі з покійним Петром тридцять років прожила. Тут кожна тріщинка на стелі мені рідна. Я нікуди не поїду. Та родичі вже не чули її
Життєві історії 0
Вечірнє сонце повільно сідало за верхівки старих каштанів у затишному дворику на столичній Солом’янці. У квартирі на третьому поверсі, де час, здавалося, зупинився ще у дев’яностих, пахло сушеною
Наталіє Сергіївно, ви впевнені? — запитав нотаріус, поправляючи окуляри. — Квартира в центрі Києва, Печерськ. Ви ж розумієте, що назад дороги не буде? Гроші вже на рахунку, покупці чекають на ключі. — Так, я впевнена, — голос Наталії здригнувся, але вона вчасно схаменулася. — Мамі погано. Вона в Кленівці зовсім одна. Я маю бути поруч. — Ваша самопожертва заслуговує на повагу, — сухо відповів юрист, простягаючи ручку. — Ставте підпис тут і тут. Коли Наталя вийшла на вулицю, Київ зустрів її звичним шумом: автівки сигналили, люди кудись поспішали, а каштани на Хрещатику вже почали скидати перше жовте листя. Наталія сіла в метро, але їхати додому було страшно
Життєві історії 0
Холодне світло люмінесцентних ламп у кабінеті нотаріуса здавалося Наталії Сергіївні занадто яскравим. Вона відчувала, як піт проступає на долонях, а папка з документами, яку вона притискала до себе,

You cannot copy content of this page