Катерино, ти що, геть розум втратила на старості літ? — Роман, брат, з розмаху жбурнув папку з документами на старий дубовий стіл, застелений вишиваною скатертиною. — Хата гниє, дах тече, фундамент уже в землю пішов, а ти над цим мотлохом тремтиш, як над скарбом! Катерина не піднімала очей, але її довгі, звиклі до важкої праці пальці ледь помітно тремтіли. — Романе, це ж татова хата. Мама перед тим, як піти у засвіти, просила. Благала не продавати її. Ти ж знаєш, як вони її будували, як кожну цеглину руками перебрали. — Мама просила! — Брат не вгавав. Хто за цю комуналку, за ремонт самого елементарного платитиме, га? Ти на свою мінімалку в бібліотеці? Чи я маю зі свого бізнесу відривати, щоб утримувати цей музей старовини. — Може, почекаємо з продажем? Я ж тут живу, хазяйную потроху. Кому я заважаю? — тихо запитала вона. — Ти тут не живеш, Катрю, ти тут просто втрачаєш роки свого життя
Осінній ранок у передмісті Житомира видався сирим та незатишним. Над річкою Тетерів стояв густий, як кисіль, туман, що обволікав старі хати й притискав до землі золотаве листя дикого
Віко, сонечко, ти не повіриш, який жах! — Надія, зовиця, вже скидала свою куртку, безцеремонно вішаючи її поверх дорогого пальта Вікторії. — У нас вдома відключили воду, а діти голодні, як вовки. Я подумала: ну куди нам ще йти, як не до рідного брата? Ти ж не проти, якщо ми трохи підкріпимося? Ой, а чим це так смачно пахне? Невже ти знову запекла качку? Юра казав, що ти справжня майстриня, хоча, як на мене, забагато спецій кладеш. Вікторія не знала, що робити. — Надіє, ми не домовлялися про візит. Юрій зараз на складному чергуванні, він повернеться втомленим. Я готувала вечерю для нас двох. — Ой, та облиш ці церемонії! Ми ж сім’я! Що за офіційність? Хлопці, мийте руки, хоча ні, сідайте так, потім помиєте! Віко, де у тебе тарілки? І, до речі, Михайлові потрібно на завтра підготувати проект з географії, а наш ноутбук знову завис. Я згадала, що у тебе є той новий планшет. Позичиш на вечір
Холодний березневий вітер несамовито бився у вікна старої кам’яниці в центрі Тернополя, але в квартирі Вікторії було ще незатишніше. Вона стояла біля вхідних дверей, відчуваючи, як метал ручки
Мамо! Артем мені зраджує! З Оксаною, моєю найкращою подругою, — голос Соломії здригнувся, вона кинула сумку на підлогу і втупилася в матір, шукаючи хоча б тінь підтримки. Пані Марта навіть не підняла очей від миски з тістом, яке вона енергійно вимішувала для суботніх пирогів. Її руки рухалися ритмічно, впевнено, наче донька повідомила не про розпад сім’ї, а про прогноз погоди на завтра. — Ну то й що з того? Розлучатися зібралася? У твоєму віці, дитино, порядні чоловіки на дорозі не валяються. Треба бути розумнішою. — Мамо, що ти таке кажеш?! Він зрадив! Із жінкою, якій я довіряла як собі! Яка хрестила нашого сина! — А ти впевнена? Може, тобі просто здалося? Чоловіки іноді просто забагато розмовляють із жінками, це ще не означає великої біди. — Я бачила їх, мамо! У тому маленькому готелі біля траси. Вони виходили з номера, він тримав її так, як мене не тримав уже років п’ять! — Може, в неї була біда? Чоловіки втішають по-різному. Не роби з мухи слона. Сім’я — це терпіння, а не твої дівочі фантазії про вічне кохання. Соломія відчула, як ноги стають ватяними
Вечірня злива нещадно била у вікна старої київської квартири, наповнюючи кухню сірим, пригніченим світлом. Соломія стояла посеред кімнати, відчуваючи, як під ногами хитається земля. Її дихання було уривчастим,
Мар’яно! Я не зрозуміла, чому в моїй кімнаті досі не протертий пил? — голос Стефанії Богданівни, свекрухи, розрізав ранкову тишу. Вона стояла в дверях кухні, тримаючи в руках стару вовняну ганчірку. — Я ж казала: щодня, о восьмій ранку, вологе прибирання! Це питання гігієни і мого здоров’я! Мар’яна повільно відставила горнятко з чаєм. Вона відчувала, як усередині все натягується, наче струна, що ось-ось лусне. Вона подивилася на жінку, яка вже четвертий місяць живе в її домі. — Стефаніє Богданівно, — голос невістки був тихим, але напруженим, — це не ваша кімната. Це наша з Олегом вітальня. Ви тут живете тимчасово, поки у вашій квартирі на не закінчать міняти труби. — Тимчасово чи ні, а я старша в домі! У нормальних родинах поважають вік і досвід. А ти, мила моя, мабуть, у своїй сім’ї такій культурі не вчилася
Ранок у Львові зазвичай починався з аромату свіжої кави, що просочувався крізь шпарини старих кам’яниць, але в квартирі на Сихові цей ранок пахнув конфліктом. Сонячне проміння, що пробивалося
Знову підгоріло! Галко, ну скільки можна? Навіть просту картоплю нормально підсмажити не вмієш! Віктор жбурнув виделку на тарілку. Галина стояла біля плити, повільно помішуючи в сковорідці залишки вечері. — Вибач, напевно, вогонь був занадто сильний. — Та що ти взагалі вмієш? Готуєш так не смачно, і виглядаєш так само. Подивися на себе в дзеркало хоч раз! Волосся висить, як бурульки, сукня мішком бовтається. На кого ти схожа? Галина мовчала, продовжуючи шкребти пательню лопаткою. Тридцять років шлюбу навчили її головному правилу виживання: не відповідати в такі моменти. Краще перечекати грозу, а потім усе якось саме вляжеться. — Ти мене чуєш взагалі? Чи знову у своїх хмарах літаєш? Хто тобі життя добре подарував, га? Хто тебе в люди вивів, коли ти нічого собою не представляла? — Вікторе, не треба. — Не треба? А мені що, терпіти це щодня? Приходиш з роботи, а вдома — занедбана жінка, яка навіть обід зварити не може без пригод
Над старими двориками столичних Позняків панував задушливий липневий вечір. Повітря було настільки густим від розпеченого асфальту та пилу, що його, здавалося, можна було його відчути. У маленькій кухні
Нінулю! Рідненька, відчиняй! Це ж я, твій Віктор! — Цей голос. 23 роки тому він обіцяв їй «гори золоті та небо в діамантах», а потім просто зник, прихопивши з собою сусідку з п’ятого поверху та всі заощадження з їхнього спільного рахунку. — Що тобі потрібно, Вікторе? — голос Ніни звучав сухо. — Душенько моя, та як же так можна! Через двері розмовляти. Відчини, поговоримо по-людськи. Я ж з миром прийшов. Ніна повільно повернула ключ. На порозі стояв постарілий колишній чоловік у зім’ятій сорочці, з букетом напівзав’ялих троянд. — Ось, приніс тобі квіти. Як же ти розквітла, Ніночко! Час тебе зовсім не торкнувся. — Проходь, тільки ноги витри добре. У мене прибрано. Віктор пройшов до вітальні, озираючись навколо. — Чув, що ти квартиру продаєш, — сказав він, вмощуючись у крісло так впевнено, ніби й не було цих 23 років прірви
Над старими двориками столичних Позняків панував задушливий липневий вечір. Повітря було густим від спеки, запаху розпеченого асфальту та петуній на балконах. Ніна Петрівна, жінка з тонкими рисами обличчя
Дачу ти мені перепишеш назад, Ларисо! — Голос Світлани Борисівни, свекрухи, пролунав як грім у тиші дачного будиночка. Вона з розмаху грюкнула долонею по старій стільниці, від чого ложки в склянці злякано задзвеніли. — Це моє остаточне рішення, і обговоренню воно не підлягає! Лариса заніміла з чашкою у руці. — Як це — перепишу? Ви ж самі знаєте, Світлано Борисівно, що ділянка оформлена на мене. Ми ж тоді разом до нотаріуса їздили. — А хто її купував? Хто гроші давав, я тебе питаю? Мій покійний чоловік, Микола Степанович, усе життя на неї збирав! Кожну копійку в землю вкладав! Отже, за всіма законами совісті, ця дача — наша родинна власність, а не твоє особисте майно! — Але ж документи кажуть інше. — Документи! Ти справді вважаєш, що якісь папірці з печатками важливіші за родинні зв’язки та повагу до старших? Андрію, сину! Ану йди сюди! Поясни своїй дружині все
Над старим дачним масивом поблизу київських Вишгородських пагорбів панував душний, липкий серпневий вечір. У повітрі стояв густий аромат перестиглих антонівок та прив’яленої скошеної трави. Лариса, тендітна жінка з
Надіє, ти хоч усвідомлюєш, що без твоїх старань і моєї «копійки» це весілля перетвориться на посміховисько? — Стефанія влетіла до вітальні, не знімаючи своїх високих підборів, які залишали брудні сліди на світлому килимі. — Триста тисяч гривень! Для тебе це лише цифри на папері, а для нас — порятунок! Надія Павлівна застигла біля вікна. — Які триста тисяч? — тихо запитала вона. — Ну як же! Ми вже домовилися з «Замком Лева». Сорок п’ять гостей, жива музика, ікра на столах. Весь район уже обговорює, що ти, як найстарша і найуспішніша в роду, береш витрати на себе. Це ж твій єдиний племінник Данило одружується! Надія Павлівна нарешті повернулася. Її обличчя, вкрите зморшками втоми, здавалося висіченим з холодного каменю. — Хто саме розпускає ці чутки? Хто вирішив розпорядитися моїми грошима без моєї згоди? — Ой, не починай цей театр! У тебе трикімнатна квартира в центрі, пенсія від наукового інституту і ті збереження, що ти роками складала «на чорний день». Хто, як не ти
Над старим подвір’ям київської «сталінки», де кремезні каштани вже почали вкриватися першою іржею осінньої позолоти, панував тривожний спокій. Повітря було густим від запаху дощу та вихлопних газів з
Подруго! Ти що, зовсім совість втратила?! — Марія кинула пакет із кефіром прямо в руки Надії, своєї найкращої подруги, з якою вони ділили радощі й біди ще з часів студентського гуртожитку. — Сорок років ми з тобою хліб-сіль ділимо, а ти за моєю спиною таке мелеш, що вуха в’януть! Надія відсахнулася. — Маріє, ти що, зовсім вже на старість? Про що ти взагалі кажеш? — Не прикидайся святою! — голос Марії здригнувся, у ньому прорізалися сльози образи. — Степанівна з п’ятого поверху мені все виклала! Як ти про мою Оксану пліткувала, що вона, мовляв, чоловіка покинула, бо той проміняв сімейне життя на пляшку! — Та я ж не. — Мовчи! А ще про онуку мою, Софійку, розпускала чутки, ніби вона в школі вчителів не слухає! Брехала, що Оксана гроші в мене з пенсії бере! Надія зблідла. — Марійко, люба, ну послухай. Я ж просто за тебе хвилювалася! Хотіла як краще, пораду шукала! — Пораду?! Ти мені сім’ю мало не розвалила! Оксана тепер на мене вовком дивиться, думає, що це я її життя з сусідками перемиваю! — Я не хотіла такого лиха
Над старим київським подвір’ям, де розлогі каштани вже почали скидати перше пожовкле листя, панувала глевке осіннє надвечір’я. У повітрі пахло вогкою землею та димом від спаленого листя, що
Тарасе, де гроші? — дружина ледве не плакала. Чоловік навіть не здригнувся. Він напівлежав на дивані у вітальні, повністю поглинутий футбольною трансляцією. — Які ще гроші, Ксюш? — кинув він, не повертаючи голови. — Дай додивитися, там вирішальний момент. — П’ятдесят тисяч гривень! — Оксана увійшла до кімнати, тримаючи порожній конверт перед собою. — Ті самі, що я відкладала пів року, беручи додаткові години. Ті, що мали піти на ремонт нашої ванної, бо там уже грибок по стінах лізе! Де вони? Тарас нарешті сів рівно. Його погляд був порожнім, наче він заздалегідь підготував броню проти її гніву. — А, ти про ці. Я їх взяв. Треба було терміново. — Ти взяв? Просто прийшов, відкрив мою схованку, забрав усі мої накопичення і навіть не вважав за потрібне написати коротке повідомлення? — Оксано, ну що ти починаєш? Ми ж сім’я. Яка різниця, чиї вони? Сьогодні — твої, завтра — мої. Гроші мають працювати, а не лежати в ганчірках. — Різниця в тому, що ці гроші — результат моєї праці! Це мої недоспані ночі, мої відмови собі в елементарних речах! Я пів року не купувала собі навіть нової косметики, ходила в старій куртці, аби ми нарешті привели квартиру в лад! Куди ти їх подів? — Матері треба було допомогти. Вона зателефонувала вся в сльозах: на дачі дах протік, треба терміново перекривати, бо все заллє. Ти ж знаєш, вона там одна, пенсія копійчана. Хто їй допоможе, як не я. Оксана відчула, як підкрадаються сльози
Сірий березневий вечір зазирав у вікна київської багатоповерхівки, розмиваючи обриси предметів у кімнаті. Оксана стояла посеред кухні, відчуваючи, як під ногами розвертається холодна безодня. Вона щойно перевірила схованку

You cannot copy content of this page