Вікторіє! Ти ще не спиш? Слухай, тут така справа, — розпочала сестра серед ночі. — Ти мене чуєш? Я заплющила очі. Я знала цей тон. Коли вона називає мене «Вікторією» замість звичного «Віка», це означає, що зараз почнеться чергова серія серіалу «Ми ж сім’я, ти мусиш помогти». Вже десять років я граю роль «зручної сестри». Після того, як п’ять років тому не стало нашого батька, ця роль перетворилася на мій довічний вирок. — Олено, що сталося? — прошепотіла я. — Слухай, Андрію терміново треба зуби робити. Ну, ти ж знаєш, він у мене красень, але передній міст полетів, соромно на люди вийти. Його ж кликали на ту фірму логістичну, пам’ятаєш? Але натякнули: вигляд має бути представницький. Коротше, треба шістдесят тисяч гривень. Терміново. Я втупилася в стелю. Там, у світлі вуличного ліхтаря, було видно тріщину, яку я ніяк не могла залатати. Ми живемо в цій «сталінці» вже три роки, відтоді як я розлучилася з чоловіком і ми розміняли спільне житло на цей куточок. — Олено, у мене немає таких грошей, — чесно відповіла я. — Та не кажи одразу «ні»! Можна ж частинами. Дай тридцять зараз, а решту — як зможеш. Ми ж віддамо
Ця історія бере свій початок у затишному та старовинному місті Бережани, що на Тернопільщині. Тут час ніби сповільнюється серед вузьких вуличок, викладених бруківкою, та величних стін старого замку.
Господи, дай тільки сили до Великодня, — прошепотіла мати. — Маю так багато роботи зробити, все встигнути. Дівчата ж їдуть. Обидві доньки. Вона повільно пішла до літньої кухні. Там уже чекало просіяне борошно — тричі просіяне, як того вимагав мамин перепис. Раптом біля паркану почувся голос сусідки Катерини. Катря була молодшою, енергійною жінкою, яка завжди все знала про всіх. — Ого, Маріє Іванівно! Ви вже з самого ранку господарюєте? — гукнула Катерина, спираючись на пліт. — Я бачу, ви яєць домашніх у баби Галі набрали цілий кошик. Невже самі все пектимете? — Сама, Катрю, сама, — усміхнулася Марія. — Мої ж дівчата обіцяли бути. Оля з Києва дзвонила, казала, що чоловік машину вже перевірив, щоб у дорозі нічого не сталося. І Наталочка зі Львова теж обіцяла. Онуків привезе! — Ой, це добре, — Катерина на мить замовкла, а потім додала з легким сумнівом: — Але ж ви дивіться, не перетрудіться. Здоров’я у вас — не залізне. Може, хай би вони самі щось привезли? Тепер у містах усе купують, навіть паски в коробках красивих. — Та що ти таке кажеш, Катю! — Марія аж руками сплеснула. — Хіба ж то паска, що з магазину? Вона ж душі не має. А мої дівчата люблять мою, домашню, щоб сирна була, щоб родзинок багато. Хай діти домашнього поїдять, бо в тих містах одна хімія. Катерина кивнула, хоча в її очах промайнув жаль. Вона знала, як часто міські діти сусідки обіцяють і як рідко дотримуються слова
Весна у Вишеньках була особливою. Сонце не просто світило, воно лагідно лоскотало землю, виманюючи першу зелень. Марія Іванівна стояла на порозі своєї старої, але дбайливо побіленої хати, прислухаючись
Ой дожилася на Великдень! — злилася невістка. — Ти мені тепер накажеш за твоєю матір’ю ще й горщики виносити? Я на таке не підписувалася, Михайле! Коли ми вирішували її перевезти, ти присягався, що вона «жвава бабуся» і сама себе обходить. А за фактом? Я сьогодні втретє за ранок витираю підлогу у ванній, бо вона знову забула, як шторку закривати! Михайло сидів, зсутулившись і сховавши обличчя в долонях. За стіною, у маленькій кімнаті, чувся мірний, човгаючий звук. Варвара Степанівна знову міряла кроками свої п’ять квадратних метрів. — Ганю, ну тихіше ти. Вона ж усе чує. У неї слух, як у кішки, хоч і ходить ледь-ледь, — Михайло підняв на дружину втомлені очі. — Їй 78. Вона впала у своїй хаті в селі, пролежала на підлозі три години, поки сусідка не почула. Ти хотіла, щоб вона там одна згасла під Тульчином? — Я хотіла, щоб ми це питання вирішили по-людськи! — Ганна уперла руки в боки. — По-людськи — це означає разом із твоєю сестрою. Де твоя Світлана? Чому вона зі свого Києва тільки повідомлення у вайбері шле? «Ой, як там матуся? Купіть їй сирка і пасочку на Великдень, я гроші скину». Прислала триста гривень і вважає, що обов’язок виконала
Події розгортаються у затишному містечку Тульчин, що на Вінниччині — місті з багатою історією, палацами та особливою атмосферою, де родинні цінності іноді стикаються з суворою буденністю. — Ти
Хто там?! Хто у моїй квартирі? — крикнула Вікторія, грюкнувши кулаком по металевій оббивці. — Відчиніть негайно! Це Вікторія, господарка квартири! Замок клацнув. Двері прочинилися лише на кілька сантиметрів — їх стримував важкий металевий ланцюжок. У вузькій щілині з’явилося обличчя Олени. Її очі, які ще тиждень тому плакали разом із Вікторією, тепер дивилися холодно й вороже. Зовиця була сердита. — Вікторія? А ти чого тут шукаєш о такій порі? — голос Олени був нахабним. — Олено, ти з глузду з’їхала? — Вікторія штовхнула двері, але ланцюжок напружився. — Це мій дім! Пусти нас негайно, дитина на порозі стоїть, ми тільки з вокзалу! — Вже не твій, дорогенька. Твій час у цій квартирі закінчився разом із дев’ятинами Артема. Ми змінили замки, щоб ти не винесла звідси те, що тобі не належить. У Вікторії в голові ніби щось змінилося. Весь біль, образа та втома зібралися в один комок люті. — У якому сенсі — не мій?! Олено, ти при тямі? Я тут прописана, тут мої речі, тут речі твоєї племінниці! — Ця квартира — родова власність. Тітка хотіла, щоб вона залишилася в нашій сім’ї, а не дісталася жінці, яка збиралася кинути мого брата в найважчий момент. Артем мені все розповів за тиждень до того, як його не стало. Він тебе ненавидів, Віко
Конотоп зустрів Вікторію звичним, майже рідним запахом — сумішшю залізничного мазуту, вогкої землі та диму з приватного сектору. Це місто завжди здавалося їй великим вузлом, де переплітаються не
Оксано! Ми тут з чоловіком порадилися, — прийшла подруга Ніна в гості. — Не знали, що Танюші подарувати, тому ось. Нехай сама собі щось купить. Вона вже дівчинка доросла, має вчитися грошима розпоряджатися. Ніна поклала на стіл червоний конверт. Там була новенька купюра у п’ятсот гривень. Для Тані це були космічні гроші. Вона вперше відчула себе важливою. — Дякую, тітко Ніно! — дівчинка притиснула конверт до серця. Щойно гості пішли, Оксана змінила вираз обличчя. — Дай сюди. — Мамо, це мені подарували. — Я сказала — дай сюди! Ти що, не чула? Я їх сховаю. Бо ти зараз підеш і купиш якусь дурницю — жуйки чи наклейки. А нам треба до школи купувати атласи та нове взуття. — Але ж. Ніна сказала, щоб я сама. — Ніна живе в іншому світі! А ми живемо в реальності! — Оксана вирвала конверт. — Отримаю зарплату — віддам частину. Тетяна більше ніколи не побачила тих грошей. Через тиждень Оксана купила собі нову сковорідку та набір чаю. — Це для нас обох, — відрізала вона, коли Таня запитала про подарунок. — Тобі що, їсти не треба? От зі сковорідки й будеш їсти. Саме тоді в душі дитини щось зламалося. Вона зрозуміла, що в цьому домі немає поняття «моє». Є лише «мамине» і «те, що мама дозволяє»
Конотоп — місто, де залізничні колії перетинають життя людей так само густо, як зморшки на чолі тих, хто все життя пропрацював у депо. Тут кожен гудок локомотива звучить
Віро, слухай сюди, — голос Олега, брата, був бадьорим, наче він пропонував їй подарувати гроші. — Ми тут з мамою все обміркували. Ти ж знаєш, яка у нас ситуація. Ніна знову чекає дитину, близнята ростуть, у квартирі дихнути ніде. Коротше, є варіант. Ти продаєш свою однушку, ми додаємо трохи і купуємо нам нормальну «двушку» в сусідньому під’їзді біля мами. А ти, ну, ти поки поживеш у гуртожитку. Там при заводі ж є вільні кімнати, я дізнавався! Це ненадовго, клянуся. Віра відчула, як у горлі став ком. Вона хотіла щось сказати, але її перебили. — Вірочко, доню, — це вже була мати. Вона, очевидно, слухала розмову на гучному зв’язку і тепер вихопила телефон. Її голос одразу став плаксивим. — Допоможи, благаю! Олег зовсім замучився. Малеча кричить, Юля не може до іспитів готуватися, у неї ж голова розколюється! Ти — наша остання надія. Більше нам нема до кого йти. Хіба ж ти забула, як батько твій казав? «Родина — це єдине, що в нас є». Після того, як Михайла Петровича не стало, ми ж як сироти. Віра розгубилася. Згадка про батька була важкою
Тростянець у травні — це місто, яке неможливо не любити. Повітря тут особливе: воно пахне не лише молодою липою та свіжою травою дендропарку, а й солодким, ледь вловимим
Олено, ну не починай. Знову за гроші? — невдоволено буркнув чоловік. — Не починай? — вона схопила ганчірку і почала витирати стіл. — Твій брат Андрій просив на операцію матері. Я тоді останнє віддала, не вагаючись. А виявилося що? На що пішли мої гроші, Вікторе? Він нарешті закрив ноутбук і повернувся до неї. Обличчя було втомленим, сірим. — На ремонт вони пішли. У них там стіна мокріла, грибок. Андрій сказав, що це теж важливо для здоров’я мами. Сорок тисяч гривень. — Сорок тисяч на ремонт у них! А в нас що? У нас донька, Катруся, в одинадцятому класі. Ти знаєш, скільки коштують репетитори для підготовки до НМТ? Я четвертий місяць відкладаю заняття з англійської, бо в нас «немає можливості». Холодильник цей, він же спати не дає! Сусіди вже делікатно питають, чи ми там трактор не завели. Оце в нас, Вітю. Наша реальність. — Андрій віддасть. Він обіцяв. Він же брат. — Обіцяв, — Олена вже кричала. — Обіцяв у вересні. Потім на Різдво — пам’ятаєш, як він за цим самим столом солодким голосом співав: «Оленочко, до весни все поверну»? Березень минув, квітень минув, травень закінчується. Де гроші
Ніжин у травні зазвичай нагадує стару поштову листівку: сонце м’яко підсвічує білі стіни соборів, а повітря пахне молодою зеленню та свіжістю. Проте в квартирі Олени та Віктора атмосфера
Павле! Скажи мені прямо: де гроші з продажу батькового гаража? — почала дружина, не обертаючись. — І то правду кажи! Нічого не приховуй! У кухні запала тиша. Павло, її чоловік, зайшов до кімнати босоніж, намагаючись ступати якомога тихіше, наче це могло врятувати його від неминучої розмови. Він підійшов до холодильника, потягнувся за пакетом кефіру, уникаючи погляду дружини. — Які саме гроші, Томо? — запитав він. — Ми ж ніби обговорювали. — Не смій, — Тамара різко розвернулася. — Не смій робити з мене дурну. Ті самі гроші. Сто двадцять тисяч гривень, які покупець передав нам у минулий четвер. Гараж, який мій тато будував власноруч, цегла за цеглою, коли я ще в школу ходила. Це була моя спадщина, Павле. То де вони? Павло почав наливати кефір у склянку. — Я їх інвестував, Томо. Це було стратегічне рішення для нашого майбутнього добробуту. — Інвестував? — Тамара гірко засміялася — У яку таку «стратегію»? Куди пішли мої гроші, Павле? Павло нарешті підняв очі. — Сашкові, братові, потрібна була допомога. У нього на СТО податкова перевірка, рахунки заблокували, постачальники кажуть, що до суду підуть. Якби я не допоміг, він би втратив справу всього життя. Я позичив йому ці гроші тимчасово. Він віддасть із першого ж прибутку. От просто за це зовсім не переживай
Конотоп у квітні — це місто контрастів. Тут запах вогкої чорної землі з навколишніх городів змішується з солодким ароматом першої акації, а старі трамваї, що деренчать на поворотах,
Ну що, батьку? Давай, кажи, — Павло підняв келих, коли офіційна частина добігла кінця, і вони залишилися вузьким колом правління на відкритій терасі. — Може, час оголосити те, на що всі чекають? Кому ти віддасиш свій бізнес? — Я передаю право вирішального голосу та управління фондом розвитку Катерині Дмитрівні. Моїй невістці, — несподівано мовив свекор. Павло завмер. Келих у його руці здригнувся. — Це якась помилка? — видавив він із себе, і його обличчя почало повільно наливатися багряним кольором. — Катя? Та вона ж, вона ж домогосподарка! Вона не знає різниці між дебетом і кредитом! Тату, ти з глузду з’їхав? Це вік твій на тебе так вплинув? — Це тверезий розрахунок, сину, — відрізав Віктор Степанович. — Катерина — єдина людина в цьому оточенні, яка за дванадцять років не втратила совісті. І єдина, хто жодного разу не збрехав мені, дивлячись прямо в очі. — Ти не маєш права! — прошипів син. — Я оскаржу це в суді. Ти недієздатний! — Не оскаржиш, — спокійно відповів батько. — Документи бездоганні. І ще одне, Павле. Ті папери про розлучення, які ти вже підготував і тримаєш у своєму сейфі в офісі, я їх бачив. Катерина відчула, як світ навколо неї почав обертатися. Розлучення, але ж вона нічого не знала про це
Київський ранок на Печерських пагорбах завжди має особливий присмак. Це запах дорогої кави, свіжої преси та ледь вловимого аромату грошей, який, здається, витає в самому повітрі престижних кварталів.
Розповідай! Скільки часу ти зраджував? — спитала я чоловіка. — Ти ж казав, що кохаєш. Мій голос був сухим, наче шелест старого паперу. Андрій сів навпроти. Склав руки на столі — великі, робочі руки інженера. — Це почалося ще до тебе, — заговорив він, не дивлячись мені в очі. — Світлана. Ми зустрічалися два роки. Розлучилися важко, зі скандалами. Я думав, що це кінець. А через пів року після нашого з тобою весілля вона написала. Сказала, що народила сина. Що він мій. Я відчула важкість на душі. — І ти відразу повірив? — Я зробив тест. Таємно. Коли йому був рік. Тест підтвердив — я батько. Та ти сама бачила, яка схожість, коли він підріс все стало й так ясно. — Тобто вісім років, — я повільно вимовляла слова. — Вісім років ти знав. Вісім років ти жив на дві сім’ї. — Ні, Марин, не на дві сім’ї! — він нарешті підняв очі. У них був відчай. — Я ніколи не жив зі Світланою. Вона не хотіла. Казала, що їй не потрібен чоловік-зрадник, як вона мене називала. Вона хотіла тільки фінансової допомоги. Я платив. Я допомагав. Я бачив Діму кілька разів на місяць, коли вдавалося вирватися. — У «відрядженнях», — додала я з гіркотою. — Твої легендарні поїздки по об’єктах
Київ у понеділок завжди нагадує розтривожений вулик. Потоки автівок на проспекті Перемоги зливаються у безкінечну металеву ріку, а метро поглинає тисячі людей, що поспішають у своїх справах. Наша

You cannot copy content of this page