Ігор, ти чув? — мати навіть не привіталася, коли її син переступив поріг її квартири. — Мені тут сорока на хвості принесла, що твоя дружина батьківську квартиру в центрі на продаж виставила. Це що ж робиться, синку? Ви що, зовсім розум втратили? Ігор, який саме розкладав інструменти, щоб полагодити змішувач у маминій ванній, на мить завмер. — Виставила, мамо. Це правда. А чому ти так дивуєшся? Ми з Оленою — дорослі люди, нам обом уже за тридцять. Хіба ми повинні питати дозволу на розпорядження власною нерухомістю? Варвара Дмитрівна сплеснула руками, наче почула про кінець світу. Вона сіла на табурет, драматично притиснувши долоню до серця. — Ой, лишенько! “Дорослі”! Дорослі люди спочатку з батьками радяться, досвіду питають! Зараз нерухомість продати — раз плюнути, а от купити. Ви про майбутнє подумали? Про дітей, яких у вас досі немає? Квартира — це ж фундамент, це стіни! Вона зайвою не буває. Ви її зараз “проїсте”, а потім куди? До мене прийдете на голову сідати
У сонячному та затишному Луцьку, де стародавні стіни замку Любарта пам’ятають сотні історій про кохання та зраду, життя тече розмірено, наче вода в річці Стир. Саме тут, серед
Мамо! Ти це серйозно? — не могла повірити донька. — Запрошення вже в усіх на руках! Ресторан вимагає закрити рахунок за банкет! До мого весілля лишилося всього два тижні! Ти не можеш мене так підставити! — голос Юлії в слухавці зривався на крик. Марія Іванівна, яка ще вчора мала операцію, слабкою рукою притиснула телефон до вуха. — Донечко, я все розумію, серце, лікарі кажуть, що операція була складною. — Нічого ти не розумієш! — вигукнула Юлія. — Ти просто не хочеш, щоб я була щасливою! Дівчина кинула слухавку. Марія Іванівна заплющила очі. Зараз їй боліло не серце, а десь глибше. Біль від слів молодшої доньки був найважчим. До палати зайшов лікар, пан Андрій. Він поглянув на показники й зітхнув. — Маріє Іванівно, вам не можна хвилюватися. У вас є ще хтось із рідних? Хтось, хто зможе за вами доглянути після виписки? — Так, старша донька, Оксана. Але вона живе у Франківську, працює там. Я не впевнена, що вона зможе кинути все й приїхати. Ми з Юлечкою завжди були ближчими, розумієте? Юля — вона така тендітна, їй самій потрібна підтримка. А Оксана, вона з дитинства була самостійною. Бойова. Лікар подивився на жінку з жалем, як на дитину, яка вірить у казки
Чернівці часто називають «Маленьким Віднем», і не дарма. Його вишукана архітектура, затишні кав’ярні на вулиці Кобилянської та велична будівля університету створюють атмосферу свята, яка, здається, ніколи не зникає.
Чула? Жанна через три дні приїжджає! — радісно мовила мати. — Вона тобі не телефонувала? Марина завмерла. Її мати, Зінаїда Петрівна, стояла у дверях кухні, навіть не знявши пальта. — Ні, не дзвонила. А що сталося? Чому такий поспіх? — Марина відчула, як всередині починає наростати напруга. — Зі Львова переїжджає. Роботу там втратила, з орендою зовсім біда стала — ціни підскочили так, що не витягують. Руслан наче тут щось знайшов, на будівництві, от і вирішили повернутися ближче до своїх. Марина знала цей тон матері — так вона починала розмови, коли їй було щось потрібно. — І де вони збираються жити? — Ось про це я й хотіла поговорити, — Зінаїда Петрівна відвела погляд, розглядаючи магнітики на холодильнику. — Будинок же порожній стоїть. Уже три місяці, як, ну, ти знаєш. Марина повільно повернулася до матері. Ось воно що. — Мамо, це будинок тата. Його дім у Великих Гаях. — Тата вже немає, Марино, — голос матері став жорсткішим. — А будинок є. Великий, цегляний, добротний. І стоїть він зачинений, нікому не потрібний. Тільки пилом припадає. Не скупись, бо я тобі не пробачу
Тернопіль завжди славилося своїм шармом, навколо якого вирує життя, та особливим спокоєм затишних вуличок. Марина любила це місто, воно було її фортецею, місцем, де кожен камінь на бруківці
Наталко, батька нашого не стало, — Ірина схлипувала в телефон. — Серце не витримало. Наталя закрила очі. Біль був, але він був якимось далеким. — Тільки ти не приїжджай, — поспішно додала сестра. — Мама тебе бачити не хоче. Категорично заборонила навіть повідомляти тобі дату поховання. — Чому? — розгублено запитала Наталя. — Що я знову зробила не так? Ірина витримала довгу, незручну паузу. — Мама вважає, що це ти його зі світу звела. Мовляв, після твого останнього приїзду з-за кордону він дуже здав, постійно нервувався і сварився. Але. Наталко, якщо ти можеш, вишли грошей. Бо ми зовсім не готувалися до такого, коштів на поховання немає, кредити так і висять. Наталя гірко посміхнулася. Її знову використовували. Але вона пообіцяла допомогти. Того ж дня вона переказала на рахунок Ірини велику суму — більше, ніж було потрібно на поховання. Ірина отримала гроші, але матері про це не сказала. Вона виставила все так, ніби сама знайшла кошти, позичивши у знайомих. Наталя так хотіла приїхати до рідних, але не змогла, бо вони заборонили
Ужгород навесні перетворюється на справжню казку. Рожева хмара сакур огортає старовинні вулички, а повітря наповнюється солодким ароматом, який змішується з гірчинкою міцної закарпатської кави. Саме в цей час,
Анжелко? Ти чому вдома? — здивувався чоловік. — З Марійкою щось? — З Марійкою все добре, Олеже. А от з нами — ні. Нам треба поговорити. Прямо зараз. Він глянув на її обличчя і, здається, все зрозумів без слів. — Ти дізналася, що в мене інша, так? Вони сіли за стіл. Без криків, без биття посуду. Голос Анжели був сухим. — Як довго це триває? — Вісім місяців, — прошепотів Олег. — Чому? Чого тобі не вистачало? Хіба я була поганою дружиною? Хіба діти тебе не радували? Олег довго мовчав. Потім почав говорити тихо, ковтаючи слова. — Я не знаю, Анжело. Все було ніби добре. Ти — ідеальна жінка, найкраща мати. Але я відчув, що життя проходить повз. Рутина. Квартира, садочок, гуртки, кредити, обговорення того, що купити на вечерю. Я відчув себе просто функцією. А з нею, з нею я ніби знову став тим двадцятирічним хлопцем, у якого немає зобов’язань. Це було як ковток кисню, я не хотів, щоб це заходило так далеко. Думав, це просто розвага. — Розвага? — Анжела гірко посміхнулася. — Тобто наша сім’я, наші діти, наші дванадцять років — це всього лише нудна рутина, від якої треба відпочивати в обіймах іншої? — Ні! Ви — моє життя. Я люблю тебе. Просто я заплутався. Анжела дивилася на чоловіка і не вірила йому
Місто Чернігів завжди вражало своєю витонченою архітектурою та особливим духом сивої давнини. Золоті бані церков, що виблискують на сонці, та затишні алеї Дитинця створюють ілюзію спокою, де час
До кінця місяця вона вилетить на вулицю. Це я тобі гарантую, — голос Олега, її коханого чоловіка, з яким вона прожила вісім років, звучав на записі цинічно і холодно. — Ти впевнений? А то я вже втомилася чекати в цій найманій квартирі. Хочу нарешті переїхати в нормальні умови, — відповів жіночий голос, молодий, капризний і неймовірно зухвалий. Олена заплющила очі, відчуваючи, як реальність навколо неї розсипається на друзки. — Обіцяю, сонечко. Все вже схвачено. Я ж казав, що ситуація під контролем, — продовжував Олег. — А якщо вона впреться? Квартира ж спільна. Разом іпотеку платили. Почнуться суди, адвокати. Мені воно треба? Я хочу комфорту, а не проблем, — не вгамовувалася незнайомка. — Та куди вона дінеться? Оброблю як слід. Скажу, що всі кредити на ній висять. У мене є знайомі, юристи підкажуть, як папери підкоригувати. Поплаче, збере свої ганчірки й піде до своєї матусі в село під Подільськом. Ще й рада буде, що легко відбулася. Олена вимкнула запис. Вона дивилася на гамірну одеську вулицю і не могла повірити, що людина, яка ще сьогодні вранці цілувала її в щоку і бажала гарного дня, планує викинути її на вулицю, наче непотрібну річ
Ранок в Одесі завжди особливий. Місто прокидається під крики чайок та гуркіт перших трамваїв, що прямують до Привозу. Олена сиділа у своєму автомобілі на парковці неподалік ринку. Вона
Сину! Скільки ми вже маємо грошей? — голос свекрухи був солодким. — Ганна з агентства дзвонила, каже, та однокімнатна біля парку — то просто знахідка. Але довго чекати не будуть, охочих багато. — Мамо, тихіше! — шикнув Юрій. — Юлька ось-от повернеться. Зібрали вже близько семисот п’ятдесяти тисяч. Ще зовсім трохи — і на перший внесок вистачить. — Молодець, синку! Справжній чоловік. Я знала, що на тебе можна покластися. А Юлія? Невже нічого не запідозрила? — у голосі свекрухи почулося задоволення. — Та ніби ні. Кажу, що об’єкт складний, техніка дорога, матеріали подорожчали. Вона вірить. Економить на всьому, навіть нові чоботи собі не купила, каже, старі ще походять. Жаль її, звісно, але ти ж маєш мати своє гніздечко, мамо. Ми ж домовлялися. — Звісно, домовлялися. Це ж моя мрія, Юрчику! Мені той будинок у селі вже в печінках сидить, важко мені там. А своя квартира в місті — то зовсім інше життя. Ти ж розумієш, я для тебе життя поклала. І Юлія нічого не дізнається, поки все не оформимо? Бо вона ж у тебе з характером
Це місто Теребовля, що на Тернопільщині, з його величними руїнами стародавнього замку та вузькими покрученими вуличками, завжди здавалося Юлії символом надійності. Вона вірила, що їхня з Юрієм родина
А що це ви вчора так пізно повернулися? — кричала теща з порога до зятя. — Де це ви були, га? — Вона вже господарювала біля столу, виставляючи на нього численні баночки та згортки. Сергій відчув, як усередині починає закипати роздратування. Йому було 34 роки. Він був успішним програмістом, який повністю утримував сім’ю та самотужки виплачував кредит за цю квартиру. Але в присутності тещі він завжди почувався підлітком, якого допитують за прогуляний урок. — Ми в торговий центр їздили. Купили нові штори, — коротко відповів він. — Штори? А старі чим були погані? Ті, що я вам на новосілля дарувала, ще б сто років висіли! — Олександра Степанівна примружила очі. — Ті вицвіли на сонці, — Сергій зробив ковток міцної кави. — Ці мають захищати від світла, щоб Оксана могла нормально виспатися. — Вицвіли. Бач які ніжні стали. І скільки ж тепер коштують ці ваші «захисні» ганчірки? Зять чудово знав, що гроші були її улюбленою темою. — Чотири з половиною тисячі за два полотна, — видав він, очікуючи на реакцію. — Скільки?! — Теща сплеснула руками так гучно, що що було на всю квартиру чути її. — Сергію, ти при своєму розумі? Чотири тисячі за шматок тканини? Та за ці гроші можна було пів міста нагодувати
Це місто Бережани, що на Тернопільщині, завжди славилося своїм спокоєм, старовинною архітектурою та особливим затишком вузьких вуличок. Але саме тут, у звичайній квартирі з видом на замок, розігралася
Ти заспокойся ти, Олено, — почула Наталя голос свого чоловіка Андрія, який розмовляв з чужою жінкою. — Ми важлива для мене! Його голос був низьким і дуже ніжним — таким він ставав лише тоді, коли Наталі було справді погано. — Пий чай. Він з ромашкою, допоможе трохи заспокоїтися. Оленко, ти ж знаєш: поки я живий, ніхто тебе не образить. Те, що я не розповідав про тебе Наталі — це моя провина. Я все чекав якогось правильного моменту. Думав: ось вона приїде з Польщі, ми сядемо, я все поясню. Але життя не чекає на правильні моменти. — А що ти їй скажеш? — запитала дівчина. — Що в тебе є людина, про яку вона нічого не знала сім років? Вона ж зненавидить нас обох. Скаже, що ти брехун. — Наталя — мудра жінка. Вона зрозуміє. Принаймні, я на це сподіваюся. Наталя відчула, як світ навколо неї перевертається. Людина? Яка людина? Вона знала про Андрія все: як він боїться висоти, як любить недосмажену яєчню, як втратив батьків десять років тому. Він завжди казав, що він один на всьому світі, що крім Наталі у нього немає жодної рідної душі
Збараж зустрічав в той день Наталю вологим квітневим туманом. Це місто, затиснуте між пагорбами Тернопільщини, має особливу ауру: тут навіть повітря здається густішим через близькість старого замку та
Доброго дня! Це Інна? — пролунав у слухавці впевнений жіночий голос. — Я з Інною розмовляю? — Так, слухаю вас. — Мене звати Ганна. Я мати Єгора, колишня дружина вашого чоловіка. Вибачте, що турбую, але не можу дописатися до Ігоря. Певно, він на нараді. Мені терміново потрібні ключі від квартири на Дружбі. Інна застигла з горнятком чаю в руках. — Пробачте. Ключі від якої квартири? Що ви маєте на увазі? На тому кінці виникла пауза. — Як це — якої? Тієї, що Ігор купив для сина. Єгору скоро вісімнадцять, він хоче почати там ремонт. Ігор казав, що зробив два комплекти ключів. Один у нього в документах, інший мав віддати мені, але закрутився. Мені треба впустити майстрів змінити замок. Інна відчула, як холодна хвиля прокотилася по хребту. — Квартира на Дружбі? Ви впевнені? Може, це якась помилка? — Послухайте, Інно, — голос Ганни став жорсткішим. — Які можуть бути помилки? Ігор підписав усі папери ще минулого місяця. Просто подивіться в його робочому столі, у чорній папці. Він казав, що вони там
Тернопіль — місто камерне, де всі успішні архітектори знають одне одного в обличчя. Коли Інна, 26-річна випускниця політехніки з амбіціями, що сягали хмарочосів, потрапила до провідного бюро міста,

You cannot copy content of this page