Юлю! Ти мене чуєш? — голос матері був гучним. — Я вже домовилася з тамадою. Він бере недорого, але програма в нього — вогонь! Наші родичі з села будуть просто в захваті! Юля повільно повернулася. Мати сиділа за кухонним столом, заваленим списками гостей та чеками. — Мамо, — голос Юлі тремтів. — Сто тисяч тільки за ресторан. Ми ці гроші три роки відкладали зі Степаном. Ми хотіли змінити вікна, бо взимку з них свистить так, що ковдра не рятує. Ми хотіли перекласти плитку у ванній, яка вже відвалюється. Ви хочете, щоб ми один вечір погуляли, а потім ще три роки сиділи в боргах і їли саму крупу? Галина Петрівна навіть не підняла погляду від свого списку. — Вікна почекають, Юлечко. І плитка твоя нікуди не втече. А весілля у доньки буває раз у житті. Я не допущу, щоб моя єдина дитина розписувалася в джинсах, як якась сирота при живих батьках. Що я родичам скажу? Що у нас грошей на пристойну гостину немає? Щоб тітка Марія з Чернівців потім все літо по сусідах шепотіла, як ми на тобі зекономили? Ти хочеш, щоб над нами всі Заліщики сміялися. Ні, я гроші з-під землі дістану, але весілля тобі шикарне зроблю
Заліщики навесні виглядають як ілюстрація до старої казки. Коли Дністер огортає місто своїм синім кільцем, а сади на схилах вибухають білопінним цвітом, здається, що тут не може статися
Степанчику! Синку! — мама ледь не плакала. — Лікарі кажуть, що далі тягнути не можна. Справи не прості, ноги не слухаються. Якщо не зробити операцію до Великодня, я можу взагалі не встати. Сума велика, ти ж знаєш наші реалії. Він знав. Шістдесят тисяч гривень за все. У Степана була рівно половина. Він твердо пообіцяв матері, що другу частину принесе через тиждень, якраз перед тим, як вона буде йти в стаціонар, щоб на свята вона вже могла хоча б потроху ходити. Його дружина, Олена, була в курсі справи. Вони детально обговорювали це. — Олено! — гукнув Степан, проходячи у вітальню. — Степане! Закрий очі і простягни руку! — мало не заверещала вона від радості. — Олено, що це таке? Звідки стільки пакунків? — Не питай нічого! Просто закрий очі! У мене для тебе такий сюрприз! Вона дала йому якусь річ. У руках він тримав вишиванку ручної роботи, вишиту дорогими нитками на найтоншому льоні. — Подобається? Це тобі на Великдень! Будеш найгарнішим у церкві! А це, це мені! Дивись, це сукня — італійський бренд, я його тільки приміряла в магазині, і всі продавчині просто ахнули! А туфлі? Бачиш, який підбор! А ще сумочка з натуральної шкіри, італійська косметичка. Степан дивився на гору дорогих речей, і його обличчя повільно кам’яніло. — Скільки ти всього витратила грошей? Я ж мамі на операцію обіцяв
Над стародавнім Збаражем уже кілька днів панувала особлива атмосфера. Місто, що дрімає під охороною свого величного замку, готувалося до найбільшого свята — Великодня. Повітря було просякнуте ароматом свіжої
Мама моя житиме з нами! — випалила Мар’яна, щойно чоловік переступив поріг. За роки подружнього життя Тарас так і не зумів знайти спільної мови з тещею, Стефанією Петрівною. Тарас завмер. — Що значить — «житиме з нами»? Ти взагалі усвідомлюєш, що кажеш, Мар’яно? — Усвідомлюю. Мамі потрібен догляд. Їй у її віці вже важко самій, та й забувати вона стала, то газ не вимкне, то двері не зачинить, — Мар’яна намагалася тримати голос рівним, хоча всередині все тремтіло. — Ми це вже обговорювали! Є доглядальниці, є спеціальні заклади під Тернополем, де за людьми дивляться професіонали! — Тарасе, це моя мати! — очі Мар’яни спалахнули. — Яка доглядальниця? Який пансіонат? Ти уявляєш, як вона там почуватиметься? Вона все життя в Чорткові прожила, у своїй квартирі була повноправною господинею. А тепер я маю її здати, як стару тумбочку в комісійку? — А тут вона ким буде? — Тарас перейшов на крик. — Це наш дім! Я не збираюся ділити свій особистий простір із жінкою, яка мене терпіти не може. Ми ж одне одного, м’яко кажучи, не переварюємо
Над Чортковом уже западали густі березневі сутінки. Старе місто на Тернопіллі, розсічене навпіл річкою Серет, поволі запалювало вогні в іржавих ліхтарях. У квартирі Мар’яни пахло свіжою випічкою, але
Ти при своєму розумі, Андрію? — я почала сваритися, щойно за нами зачинилися двері нашої квартири. — Що ти наробив? Андрій навіть не здригнувся. — Оксанко, ну чого ти знову починаєш на порожньому місці? — відповів він, не піднімаючи голови. Його голос був спокійним, аж занадто спокійним. — Що я починаю? — я відчула, як усередині все закипає. Образу, яку я проковтнула годину тому перед усією родиною, тепер виривалося назовні гарячою лавою. — Ти зараз серйозно питаєш? — Прекрасний був вечір, — Андрій випрямився. — Мама була така щаслива. Ти бачила її очі? Вона ледь не розплакалася від радості. Я зробила крок до нього. Мої руки тремтіли. — «Ми з Оксаною вирішили подарити мамі цю квартиру на її старість», — процитувала я його слова, сказані перед тридцятьма гостями під дзвін келихів. — Ти це сказав. Ти. Не ми. Андрій кивнув. — Ну так. Красиво ж вийшло, правда? Ефектно. Усі родичі просто оніміли. Нарешті вони побачили, що я справжній син, який дбає про матір
Теребовля дихала вечірньою прохолодою. Сонце повільно ховалося за замкову гору, розфарбовуючи небо у відтінки стиглої вишні. У квартирі Оксани та Андрія панувала дивна, майже липка тиша, яку буває
Усе, діти! Прийшов мій кінець, — видихнула свекруха. — Я вже не знаю, до кого йти. Тільки на вас надія, на рідних людей. Юрій миттю схопився з дивана. Його обличчя одразу набуло того особливого виразу тривоги, який з’являвся щоразу, коли мати починала свої вистави. — Мамо, що сталося? Серце? Тиск? — він підхопив її під лікоть і повів до кухні. Оля мовчки пішла слідом, відчуваючи, як усередині починає рости глухе роздратування. Вона знала: зараз почнеться чергова серія «рятування мами». — Гірше, Юрчику. Гірше за будь-який тиск, — Алла Іванівна сіла на стілець і почала тремтячими руками діставати якісь квитанції. — Подивіться на це. Ви бачили такі цифри? У мене за комуналку за цей місяць — вісім тисяч гривень! У кухні на мить запала така тиша, що було чути, як на плиті остигає чайник. Оля першою порушила мовчанку. — Скільки? — перепитала вона. — Алла Іванівна, у кого комуналка вісім тисяч? Може, ви щось переплутали? — У мене, мила! У мене! — свекруха гірко зітхнула, і з її очей витиснулася скупа сльоза. — Ось, подивися сама, якщо не віриш. Водоканал, газ, світло. Усе разом. Я як побачила ці папірці в скриньці, ледь не зомліла прямо в під’їзді. Тому я по допомогу й прийшла. Сама я не витягну
Над старовинним Чортковом, що на Тернопіллі, западав вечір. Місто, розкинуте в глибокій долині річки Серет, дихало вологою весняною прохолодою. У старій частині міста, де кам’яні стіни костелу святого
Ой, не починай, Оксано, — в порозі бурчала мати. — У нас новини. Радісні новини! Наш Василько нарешті вирішив взятися за голову. Він одружується! — Вітаю. І хто ця героїня? — Дівчина чудова. Наталочка. Працює в салоні, манікюри, вії — зараз це золоте дно. Дівчина хватка, розумна, з характером. Вона знає, як дім тримати, не те що деякі, — мати кинула промовистий погляд на порожню кухню Оксани. — Дуже рада за нього. Але при чому тут я і ця синя валіза? Стефанія Марківна зітхнула і нарешті пройшла на кухню. — Розумієш, Оксанко, молодим треба простір. Наталя — дівчина сучасна. Вона прямо сказала: «Стефаніє Марківно, ви жінка золота, але дві господині на одній кухні — це шлях до розлучення». Їй треба свободу. Оксана притулилася до одвірка, схрестивши руки. — І? Квартира в центрі має три кімнати. Зала — двадцять метрів. Дві окремі спальні. Де там тісно? — Тісно! — вигукнула мати. — Наталя хоче бути повноправною господаркою. Ну я ж не можу дитині щастя псувати. Коли ж йому ще сім’ю будувати, як не зараз? — То ви вирішили що? Зняти квартиру? — Яку квартиру, Оксано? Ти ціни в Чорткові бачила? На мою пенсію? Та й навіщо гроші чужим людям віддавати, коли в тебе ціла вітальня порожня стоїть? Ти ж одна живеш. Ні чоловіка, ні дітей. Я в тебе собі чудово влаштуюся
Над Чортковом розливався важкий квітневий вечір. Місто, що причаїлося між скелястих берегів Серету, дихало вологою весняною прохолодою. Стара ратуша відбивала кожну годину своїм стомленим дзвоном, а вузькі вулички,
Мамо! Я маю тобі дещо сказати, — голос Софії здригнувся, порушуючи тишу кухні. Катерина Петрівна не підняла голови. — Якщо це про той новий рецепт пляцка, то я вже казала: краще за мій ніхто не спече. — Ні, мамо. Це про квартиру. Батько, він подарував мені ключі. Від нової «двушки» в тому будинку біля річки. Рука Катерини Петрівни застигла над фотографією, де маленька Софія сиділа на руках у чоловіка, чиє обличчя було майже стерте часом і образою. Петро, чоловік, який залишив їх п’ятнадцять років тому, раптово вирішив «повернутися» у такий спосіб. — Подарував? — нарешті вимовила мати. — Після того, як він кинув нас напризволяще? Після того, як я спину гнула на трьох роботах, щоб ти в Івано-Франківську вчилася? Тепер він грає у благородство? — Мамо, він каже, що хоче загладити провину. Документи вже на мені. Це мій шанс нарешті мати власний простір. Катерина Петрівна повільно підвелася. Вона підійшла до вікна, за яким виднілися руїни старого замку на горі. — Власний простір, кажеш? А про мій простір ти подумала? Про те, як я в цій «хрущовці» все життя з тобою ділила кожну крихту хліба і кожну хвилину спокою? Я з тобою тепер жити буду в тій квартирі і ти мені не забороняй
Над сивим Дністром, у самому серці стародавнього Галича, повільно піднімався туман. Місто, що колись було столицею могутнього князівства, тепер дихало спокоєм провінції, де кожен крок по бруківці віддавався
Слухайте мене! — крикнула невістка. — Або обох, пані Алло, або жодного. Робіть свій вибір зараз, бо я більше до цієї розмови повертатися не збираюся. Навіть не просіть. Марина стояла в коридорі. Вона нервово поправляла капюшон на синьому комбінезоні малого Андрійка, який мирно сопів у візочку. Поруч, притиснувшись до стіни, стояв семирічний Михайлик. Син Марини від першого шлюбу затамував подих, тримаючи в руках пошарпану книжку про пригоди козаків. Алла Трохимівна, жінка статної виправки, яка все життя пропрацювала вчителькою математики і звикла, що світ ділиться на чіткі формули, повільно піднялася з крісла. — Марино, ти мені тут ультиматумів не став. Я вже не в тому віці, щоб приймати чужі правила гри. Я не державна няня і не благодійна установа. Андрійко — мій онук, у ньому тече кров мого рідного сина Тараса. Я за ним сумую, я хочу його бачити. А Михайло — вона холодно глянула на хлопчика, — у нього є свої бабусі в іншому місті, чи де вони там. Чому я маю витрачати свій єдиний спокійний вихідний на чужу дитину? — Він не чужий! Він мій син! — голос Марини здригнувся. — І він — рідний брат Андрійка. Ви хоч на хвилину замислювалися, як це виглядає? Ви хочете, щоб дитина змалечку відчула себе другим сортом
Над величним і древнім Чортковом, що на Тернопіллі, розливався м’який квітневий вечір. Сонце повільно ховалося за гостроверхими шпилями костелу святого Станіслава, кидаючи довгі тіні на бруковані вулички. У
Мамо! А ти що тут робиш? Ти ж мала бути зараз у Трускавці, у санаторії, на процедурах, — я застигла на порозі власної кухні, впустивши ключі на тумбочку. Побачити маму посеред моєї оселі було останньою річчю, на яку я очікувала. — Ну мала бути, і що з того? Передумала. Мені вдома спокійніше, ніж по тих казенних ліжках валятися, — буркнула вона, навіть не повернувши голови від плити, де вже щось шкварчало. — Мамо, але це взагалі-то мій дім, — невпевнено пробурмотіла я, відчуваючи, як здіймається хвиля розгубленості. — Ми ж домовлялися. — О, почалося! Ти що, вже шматка хліба чи кутка для рідної матері пошкодувала? — вона різко розвернулася, тримаючи в руці ополоник. — Я до неї з усією душею, прийшла вечерю приготувати, а вона мені про “свій дім”. Оце виростила вдячну доньку на свою голову! — Мамо, зачекай, — перебила я її черговий закид. — Ти відмовилася від лікування, це я зрозуміла. А гроші? Де гроші за путівку? — Що “гроші”? — мама невдоволено примружилася, дивлячись на мене так, ніби я спитала щось недобре. — Тобі що важливіше: здоров’я матері чи папірці
Над стародавнім Галичем повільно спускався густий весняний туман, огортаючи береги Дністра сріблястою пеленою. У цьому місті, де кожна вулиця дихає княжою історією, життя зазвичай тече розмірено, але в
Катрусю, доню, нарешті! — щебетала мати. — Я вже думала, що не дочекаюся! — Пані Марія сплеснула руками, намагаючись обійняти доньку, але Катря завмерла на порозі. — Мамо, ти дзвонила п’ять разів. Казала, що справа невідкладна. Що сталося? Здоров’я? — Голос Катерини був сухим. Марія Іванівна опустила руки, її обличчя на мить здригнулося. — Проходь, дитино. Чай уже закипає. Я пиріжків напекла, твоїх улюблених, з маком та вишнею. Посидимо, погомонимо по-людськи. Катя увійшла до помешкання, де не була вже майже три роки. Тут ніби зупинився час: ті самі вишиті рушники на іконах, той самий запах лаванди та ліків. Але стіни розповідали іншу історію. На головному місці в залі — величезний портрет Стаса. Стас у першому класі, Стас на футбольному полі, Стас зі своєю першою машиною. Фотографій самої Катрі майже не було видно. — Сідай, рідна, — Марія метушилася біля плити. — Як дорога з Тернополя? Як твій Андрій? — Мамо, давай ближче до діла. У мене обмаль часу, Андрій чекає на вокзалі. — Катю, я хочу, щоб ти помирилася зі Стасом. Досить уже цієї ворожнечі. Катерина мало не впустила чашку. — Що? Мамо, ти мене заради цього витягла з іншого міста? Ти серйозно
Над старовинною Теребовлею повільно сходив блідий місяць, освітлюючи величні руїни замку на горі. У цьому місті, де кожен камінь дихає історією, новини розлітаються швидше за вітер, але за

You cannot copy content of this page