Господи, ну й руїна ця хата нашої баби! — Вікторія гидливо провела пальцем по вкритій порохом поверхні старого комода. — І що ми плануємо робити з цим антикваріатом? Це ж просто купа мотлоху, Аліно! — Це не мотлох, Віко. Це пам’ять, — тихо мовила молодша сестра. — Бабуся Ганна віддала цій садибі все життя. Сестри повернулися до рідного обійстя на Черкащині вперше після поховання. Минуло вже десять років відтоді, як вони востаннє збиралися тут разом. Вікторія, старша, давно перебралася до столиці, зробила кар’єру, вийшла заміж за заможного. Аліна ж залишилася поруч — допомагала бабусі з городом і була з нею до останнього подиху. — Пам’ять у кишеню не покладеш, — відрізала Вікторія. — Сподіваюся, у заповіті немає ніяких сюрпризів. Ця ділянка біля річки зараз коштує шалених грошей. — Ми ще не читали заповіт. Пан Степан має зайти. — Який ще пан Степан? — роздратовано запитала Вікторія. — Сусід. Він все життя працював нотаріусом. Бабуся йому довіряла. Поки вони чекали, Вікторія почала порпатися в ящиках комода, сподіваючись знайти бодай щось цінне. Раптом знайшла дивну записку. Там було написано: «Моїм дорогим онучкам. Відкрити лише разом»
У кожній старій хаті, де стіни дихають спогадами, а на горищі пахне пилом і сушеними травами, живе своя душа. Ми часто тікаємо від неї у скляні офіси та
Андрійку, може, все ж таки передумаємо? — голос матері тремтів. — Ну куди я поїду? До далекої родички у Вінницьку область. Я ж її бачила востаннє років 20 тому. Син різко глянув на матір. В його погляді не було жалю. — Мамо, ми ж це пройшли. Світлана сказала чітко: або спокій у домі, або вона забирає дітей і йде. Ти ж сама бачиш — ви не вживаєтеся. Дві господарки на одній кухні — то пекло. — Я ж і слова не кажу, синку, — тихо промовила Ганна. — Я й на кухню не заходжу, поки вона там. У своїй кімнатці сиджу, як мишка. — Мамо, досить! Квиток уже в кишені. Там, у селі, повітря чисте, город є. Тітка Марія чекає. Тобі корисно буде змінити обстановку. Я гроші буду слати. Кожного місяця, обіцяю. Поїзд «Київ — Одеса», що мав висадити Ганну на невеличкій станції поблизу Жмеринки, підкотив до платформи. — Твій вагон восьмий, — Андрій тицьнув пальцем у бік хвоста потяга. — Йди швидше, бо за три хвилини рушить. — Андрійку, ти хоч до вагона піднесеш сумку? Важка вона. — Мамо, в мене нарада через двадцять хвилин на іншому кінці міста! Я й так запізнююся! — він поспіхом витягнув із портмоне двісті гривень і запхав матері в кишеню пальта. — На, візьми на чай. Все, біжи. Дзвони, як доберешся
Над пероном київського вокзалу завис густий, мов кисіль, туман, змішаний із запахом перепаленого дизеля та дешевої кави. Гуркіт залізниці тиснув на вуха, заважаючи думати. Ганна Іванівна стояла, вчепившись
Тетяно, то що, виходить, у неділю на тебе не розраховувати? — свекруха вимовила це так, ніби йшлося про серйозну зраду, а не про звичайну відсутність на обіді. — Доброго вечора, Софіє Марківно. Так, не чекайте. У мене на ці вихідні є свої плани. Я не приїду до вас. У неділю я йду на відкриття виставки, на яку чекала три місяці. У слухавці запала тиша. Така важка й густа, що Тетяні здалося, ніби свекруха не може дібрати слів. — Яка ще виставка? — нарешті прохрипіла вона. — Тетяно, ти забула? У нас родинна неділя. Кожного тижня. Ця традиція в нашому домі існує тридцять п’ять років. Мій батько її започаткував, ми з покійним чоловіком її берегли, тепер Андрій. — А тепер Андрій має власну родину, — спокійно, але непохитно перебила Тетяна. І в його дружини теж можуть бути свої інтереси, власні традиції. Ця подія буває раз на рік. А ваші обіди щотижня. — Ти взагалі себе чуєш? Тобі тридцять років! Ні дитини, ні ладу в господарстві, одна робота на думці та ці твої «культурні походеньки». Для сім’ї в тебе часу ніколи немає! Моя донька з чоловіком та дітьми приїдуть, а ти що — особлива
Голос у слухавці був не просто суворим — він нагадував крижаний вітер, що пробирає навіть крізь найтеплішу куртку. Тетяна на мить заплющила очі, повільно масуючи скроні, де вже
Ой, прокинулася наша господиня, невістка моя, — проспівала Ганна Степанівна з самого ранку. — А ми тут вирішили сюрприз зробити. Олексій сказав, що ви самі залишилися, то ми й подумали: треба діток підгодувати, а то ж ви в будні тільки бутербродами перебиваєтеся. Сідай, Оленко, зараз я тобі гаряченького покладу. — Ми спали, — глухо відгукнулася Олена. Олексій винувато кліпнув очима і швидко запхнув у рот решту млинця. — Ганно Степанівно, поясніть, будь ласка, як ви сюди потрапили? — Як-як? Ключами, дитино, — хмикнула свекруха. — Ми ж не чужі люди. Маємо право перевірити, як діти живуть. — Ганно Степанівно, — голос Олени був холодним, як лід. — Я вдячна за сніданок. Але я б хотіла попросити вас повернути ключі від нашої квартири. — Що ти сказала? — перепитала вона. — Ключі. Від нашої оселі. Ми з Олексієм вирішили, що тепер будемо приймати гостей тільки за запрошенням. — Льошо?! — мати перевела погляд на сина. — Ти це чуєш? Ти дозволяєш цій жінці виганяти твоїх батьків на вулицю? – крикнула свекруха, з очами повними сліз
Суботній ранок у родині Мельників почався не з лагідного сонячного променя, що лоскоче щоку, і навіть не з дитячого сміху. Олена прокинулася від нав’язливого запаху смаженого тіста. Крізь
Андрію! Це що таке, я тебе питаю? — голос Олени, дружини, тремтів від люті. — Я лізла дістати ароматизатор, який впав за бачок, а витягла оце! Тут гроші, Андрію! Величезна купа грошей! Вона розірвала пакет прямо перед його обличчям. На килим полетіли вогкі купюри. П’ятсот, тисяча, двісті. Справжній дощ із паперових сподівань. — Я відкладав, — ледь чутно промовив він, відчуваючи себе школярем, якого спіймали з чимось недобрим за школою. — Відкладав?! — Олена мало не задихнулася. — Тут майже триста тисяч! У туалеті! Ти що, щось від мене приховуєш? Чи, може, у тебе десь на лівому березі друга сім’я підростає, якій аліменти треба готувати? — Та яка сім’я, Олено, схаменися! Ти ж знаєш, де я працюю! — Все, Андрію, я набираю свою матір, ти геть палицю перегнув! — крикнула дружина і стала набирати номер тещі. Андрій зблід
Вечір у квартирі Ковальчуків починався як зазвичай: шипіння олії на пательні, монотонний гул телевізора з вітальні та звична суєта перед вечерею. Андрій, чоловік сорока років із легкою сивиною
Віко! Ти хоч трохи клепки в голові маєш?! Що ти накоїла, Господи милосердний?! — Голос матері прорізав вечірню тишу садового товариства «Пролісок». — Мамо, ну що знову не так? Я просто пофарбувала паркан. Хотіла як краще, — Віка витерла лоб тильною стороною долоні. — Просто! — Людмила Степанівна сплеснула руками так розпачливо, ніби на її очах щойно знесли пам’ятку архітектури. — Ти пофарбувала його в синій! У яскраво-синій, Віко! Ти хоч бачиш, чим ти терла ті дошки?! Це ж була олімпійка твого покійного батька! Я її двадцять років берегла, як зіницю ока! Віка розгублено подивилася на брудну ганчірку, якою вона зчищала павутиння та пил перед фарбуванням. — Вона лежала в іржавому відрі з дрантям під сараєм, мамо. Я думала, це стара шмата. — Вона лежала у відрі, бо я її туди поклала на особливе зберігання! Щоб міль не з’їла в хаті! — Людмила Степанівна задихалася від обурення і плакати почала
Бувають дні, коли повітря на старій дачі стає таким густим від спогадів, що його можна різати ножем. Саме в такий вечір Вікторія зрозуміла: іноді, щоб почути покійного батька,
Невістко! — почала свекруха ще з порогу. — Ти ж не думала, що я питатиму дозволу, аби переступити поріг рідної дитини? — Ганна Йосипівна з гуркотом поставила валізу. — Доброго ранку, Ганно Йосипівно, — ледь вичавила з себе Мар’яна. — Ви, як ви тут опинилися? — Ранок був би добрішим, якби ти не змушувала мене підпирати двері десять хвилин. Андрій мені дублікат зробив. Про всяк випадок. — Про який саме випадок? — Про такий от. Дивлюся, у вас на витяжці вже шар пилу такий, що можна картоплю садити. Хіба ж так можна, дитино? — Ганно Йосипівно, а чому ви не зателефонували? Не попередили хоча б за годину? — А навіщо ці церемонії між своїми? Я не на гостини завітала. Я приїхала сюди жити. Назавжди. Тут клімат кращий, та й аптека під боком. — Жити? З нами? У двокімнатній квартирі? — Ця квартира купувалася на заощадження батька Андрія. Царство йому небесне, він на трьох роботах спину гнув, тому я тут тепер робити буду, що хочу
Ганна Йосипівна виникла на порозі так само невідворотно, як осінні заморозки — різко, холодно і без жодних попереджень. Вона не стукала, не дзвонила і тим паче не питала
Збирай свої монатки! Негайно! Сьогодні. — Голос дружини звучав рівно, без жодної тремтіння. Це не був крик про допомогу. Це був констатований факт завершення. Віктор навіть не відразу відірвав погляд від телевізора. Там, на екрані, «Динамо» намагалося вигризти перемогу в доданий час. Для нього цей футбол був не просто грою — це була його зона комфорту, його щотижневе право на відключення від реальності. — Олено, ну ти знову за своє, — буркнув він, не випускаючи пульта. — Що на цей раз? Котлети не досолив? — Не «знову», Вітю. Це фініш. Гра закінчена. Він хмикнув. По-доброму так, по-чоловічому. Адже він чув це сотні разів. У лютому, коли він повернувся під ранок після гаражних посиденьок із кумом Михайлом. У вересні, коли забув про її день народження. Він звик, що її гнів — це короткочасна гроза: погримить, поблискає і вщухне, залишивши по собі звичний затишок, гарячу вечерю і випрані сорочки. — Ти мені це вже казала. Пам’ятаєш? — він нарешті глянув на неї. — П’ять разів казала. П’ять разів я тобі прощала, Вітю. Більше — не буду
Це не була та сварка, до яких звикають у багатоповерхівках спальних районів Києва. Не було гуркоту посуду, не було образливих епітетів чи істеричного плачу. Була лише тиша —
Сидимо? — Ганна Петрівна, свекруха, влетіла в кухню. — А Денис де? Чому вдома темно, як у склепі? — Денис на роботі, — тихо прохрипіла Віра, намагаючись стримати кашель. — У них запуск нового об’єкта, обіцяв бути пізно. — Звісно, на роботі, — свекруха брезгливо оглянула стіл: недопитий чай, розгорнуту книжку. — Поки чоловік спину гне, дружина вирішила в немічну пограти. Що, температура? Сонечко, у моєму поколінні жінки з такою температурою на заводі зміну відстоювали, а потім ще в черзі за хлібом дві години мерзли. Віра промовчала. Ганна Петрівна ніколи не кричала — вона вміла образити тихими словами, спокійно, виважено. — Я гречку зварила і тефтелі вранці зробила, — спробувала змінити тему Віра. — Гречку? Ти знову туди цибулю пересмажила? Скільки разів казати: Денис терпіти не може варену цибулю в соусі! Ти за п’ять років так і не вивчила смаки власного чоловіка. Ти взагалі його відчуваєш чи він для тебе просто спосіб жити в київській квартирі
Київський вечір за вікном здавався вицвілим і вогким. Листопадова мряка осідала на склі, перетворюючи вогні ліхтарів на розмиті жовті плями. Віра сиділа на кухні, щільно загорнувшись у старий
Щось не так? — Світлана відчула щось підозріле. — Не розумію, — Антон зблід. Ключ входив у свердловину, але не відкривався замок. — Його наче підмінили. Він смикнув ручку ще раз, потім ще сильніше, аж поки по всьому під’їзду не розійшовся металевий брязкіт. Світлана поставила сумки на бетонну підлогу. В середині неприємно стиснулося від передчуття чогось неминучого. — Може, просто механізм заїло? Спробуй сильніше, — невпевнено запропонувала вона. — Та що тут пробувати! Я цей замок заплющеними очима відкривав п’ять років поспіль! Антон відступив на крок, дістав смартфон і набрав номер. — Мамо, добрий вечір. Це я. Слухай, тут така справа, ми додому потрапити не можемо. Ключ не крутиться. Що? — Він замовк, і Світлана побачила, як його очі розширилися, а рука, що тримала телефон, помітно напружилася. — Ти зараз серйозно? Мамо, ти хоч розумієш, що ти кажеш? Він повільно відвів слухавку від вуха. — Що сталося? — Світлана підійшла ближче, вдивляючись у його бліде обличчя. Вона змінила замки. Сьогодні вранці. Сказала, що це її власність і вона має право
Листопадовий вечір у Львові видався сирим та непривітним. Дрібна мжичка, яку тут лагідно називають «м’якою», пробирала до холоду, перетворюючи тротуари на ковзанку з мокрого листя. Світлана з силою

You cannot copy content of this page