Сергій витер піт із лоба засмаглою, порепаною від важкої праці рукою.

Повітря навколо було густим і нерухомим, наповненим солодким ароматом жасмину та ледь відчутним духом старої деревини.

Він щойно закінчив забивати останній цвях у нову сходинку ґанку, який роками благав про ремонт.

Ця дача під Києвом, у невеликому селищі поблизу озер, була його місцем сили, хоча кожна вільна хвилина тут перетворювалася на боротьбу з руйнацією.

— Сергію, ти ж дорослий чоловік, маєш зрозуміти. Софійці ця дача зараз просто життєво необхідна.

Голос матері, Олени Василівни, пролунав раптово, розбиваючи тишу літнього дня.

Вона стояла в затінку старої яблуні, нервово поправляючи хустку.

Сергій повільно випрямився.

Ледь розігнув спину.

Він глянув на свої долоні — у мозолях, із чорною облямівкою під нігтями від садової землі та мастила.

А потім перевів погляд на свою молодшу сестру.

Софія сиділа в шезлонгу трохи далі, гортаючи стрічку в телефоні.

Її манікюр був ідеальним, а біла сукня здавалася справжньою розкішшю серед цього сільського пейзажу.

— Необхідна? — переспитав Сергій, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Для чого? Для чергових селфі на фоні природи?

— Не починай, — суворо відказала мати. — Софія — тонка натура, вона бачить світ інакше. Їй потрібен простір для творчості, для самопізнання. Вона хоче тут відкрити свою арт-резиденцію. А ти що? Ти все життя в цифрах, у моніторах. Тобі все одно, де сидіти за своїм комп’ютером — у київській квартирі чи тут.

Софія нарешті відірвалася від екрана і, прийнявши вираз обличчя невинної жертви, лагідно промовила:

— Сержику, ну справді. Я вже все розпланувала. На терасі зроблю скляну стіну, поставлю мольберти. Буду проводити майстер-класи з йоги та малювання. Це ж так сучасно! Я відчуваю, що це моє покликання.

Сергій відчув, як усередині щось обірвалося.

Ця дача дісталася їм у спадок від діда на двох. Дід завжди казав: «Це вам, онуки, щоб трималися купи».

Але зараз «купи» не виходило.

— Майстер-класи? Софіє, ти останній раз тримала олівець, коли ми малювали стінгазету в школі, і то я за тебе доробляв. Яка резиденція? Тут дах протікає, скважина забилася, а паркан тримається лише на моєму чесному слові та малярному скотчі.

— Ну от бачиш! — підхопила мати. — Ти сам кажеш, що тут багато роботи. А Софійка принесе сюди красу і гармонію. Вона зробить цей дім «інстаграмним».

— Мамо, давайте чесно, — Сергій зробив крок до матері, і вона мимоволі відступила. — Ви хочете віддати їй дачу, бо її вкотре виставили з орендованої квартири за борги. Бо її черговий «майбутній мільйонер» виявився звичайним неробою. Так?

Софія почервоніла, її кроткість миттєво зникла.

— Ти просто черствий! Ти ніколи не розумів моїх поривань! Тобі б тільки дошки тесати та гроші рахувати!

Це була давня історія. У їхній родині завжди діяло негласне правило: Сергій — сильний, він впорається, а Софія — квіточка, її треба поливати.

Сергій пам’ятав, як у сімнадцять він мріяв про курси дизайну, але мати сказала:

«Синку, ти ж у нас розумний, вступиш на бюджет на інженерний. А Софійці треба репетитор з англійської, вона у нас гуманітарна дитина».

Він вступив. Вчився ночами, а вдень розвантажував фури на залізничному вокзалі, щоб купити собі перший вживаний ноутбук.

Софія ж змінила три університети, жодного не закінчивши, бо «викладачі пригнічували її особистість».

Він пам’ятав, як на своє двадцятип’ятиріччя отримав від батьків набір інструментів, а сестра на своє двадцятиріччя — новеньке авто, яке розбила за місяць.

Батько тоді сказав: «Ну, вона ж дівчинка, розгубилася».

А ремонт авто оплачував Сергій, бо «у батьків зараз скрутно».

— Ви забули, хто тут господарював останні роки? — запитав Сергій, дивлячись матері просто в очі. — Хто возив бабусю до лікарні, поки ви з Софією були в Карпатах «на ретриті»? Хто перекривав цей клятий дах за власні кошти, коли пішли дощі? Хто платить податки за цю землю?

— Ой, почалося! — вигукнула Софія, підводячись із шезлонга. — Ти тепер кожен цвях нам рахуватимеш? Бабуся мене більше за всіх любила, вона б точно хотіла, щоб я тут була щасливою!

— Бабуся хотіла, щоб тут був порядок, — відрізав Сергій. — А ти за своє життя навіть кактус не змогла виростити, він у тебе засох.

У цей момент з городу підійшов батько, Ігор Миколайович.

Він виглядав втомленим, старість уже почала брати своє, але очі залишалися такими ж лагідними, як і тридцять років тому.

Проте в цій лагідності Сергій тепер бачив лише слабкість.

— Сергію, синку, ну чого ви галасуєте на все село? Сусіди ж дивляться. Мати права, Софії зараз важче. У тебе кар’єра, квартира в центрі, ти міцно стоїш на ногах. А вона шукає себе.

— Тато, вона шукає себе вже дванадцять років! І завжди знаходить у моїй кишені або у вашому гаманці. Ця дача — це не просто ділянка. Це моє дитинство, це мої сили. Я тут кожен метр промацав власними руками.

— Ти егоїст, — холодно сказала мати. — Просто черствий егоїст. Ми думали, ти станеш опорою для сестри, а ти рахуєш копійки.

Сергій замовк.

Він дивився на своїх рідних і раптом відчув себе абсолютно чужим.

Наче він був не сином і братом, а сервісним центром, до якого звертаються, коли щось ламається, але забувають подякувати, коли все працює.

— Добре, — сказав він тихим, але напрочуд твердим голосом. — Ви хочете, щоб Софія володіла цим місцем? Немає питань. Але давайте порахуємо «копійки», про які ви згадали.

Він дістав телефон і відкрив нотатки.

— Останні п’ять років. Новий котел — сорок тисяч гривень. Паркан — тридцять. Ремонт тераси — п’ятнадцять. Насосна станція — вісім. Я вже не рахую бензин, добрива для дерев та мій власний час, який коштує значно дорожче. Загалом за ці роки я вклав сюди близько двохсот п’ятдесяти тисяч гривень. Це лише те, що підтверджено чеками.

— І що ти хочеш сказати? — примружилася Софія.

— Я хочу свою частку. Якщо ви наполягаєте, щоб я відмовився від своєї половини спадку на твою користь, Софіє, — заплати мені. Триста тисяч гривень. Це менше ринкової вартості моєї частки, але я готовий на цю поступку заради «сімейного миру».

— Триста тисяч?! — ахнула мати. — Та де ми візьмемо такі гроші? Це ж так не по-людськи! Рідну сестру грабуєш!

— Ні, мамо. Це ви мене грабуєте. Ви хочете забрати мій час, мою працю і мою пам’ять, щоб віддати їх тому, хто це все зруйнує за один сезон. Софія не буде тут нічого малювати. Вона влаштує тут посиденьки для своїх «творчих друзів», а коли закінчаться гроші на ігристе та піцу, вона просто виставить дачу на продаж. Я знаю цей сценарій.

— Як ти смієш так про мене говорити! — заверещала сестра. — Тату, зроби щось! Він мене ображає!

Ігор Миколайович тяжко зітхнув:

— Сергію, це не по-чоловічому. Ти ж знаєш, що у нас немає таких грошей. Ми ж родина.

— «Ми ж родина» — це фраза, якою ви прикриваєте своє бажання виїхати на моїй спині, — Сергій почав складати інструменти в ящик. — Тоді в мене є друга пропозиція. Я зараз їду. І більше не приїжджаю. Ніколи. Софіє, тримай молоток. Там на даху кут відійшов, треба підбити, бо під час першої ж зливи твоя «студія» попливе. Мамо, треба побілити дерева, бо шкідники з’їдять сад. Тату, скважина знову піщить, треба чистити фільтри. Робіть усе самі. Своїми «творчими» руками.

Він розвернувся і пішов до виходу.

— Ти не підеш! — крикнула мати йому в спину. — Ти не маєш права нас кидати в такому стані! Ти зобов’язаний допомогти батькам!

Сергій зупинився біля хвіртки.

Він повільно обернувся.

— Знаєте, що найсумніше? Я не проти був віддати цю дачу. Якби я бачив, що Софія хоча б раз підмела тут підлогу. Якби я бачив, що вона поважає мою працю. Але ви ставитеся до мене як до безкоштовного додатка до цієї нерухомості. Ви любите Софію за те, що вона є, а мене — за те, що я можу дати.

Він сів у машину. Двигун загарчав, порушуючи сільську ідилію.

В дзеркалі заднього виду він бачив, як мати опустилася на лавку, закривши обличчя руками, як Софія щось роздратовано вигукує, розмахуючи руками, і як батько безпорадно стоїть посеред подвір’я.

Весь шлях до міста Сергій мовчав.

Його серце стискалося від болю, але водночас він відчував дивну легкість.

Наче він нарешті скинув зі своїх плечей величезний рюкзак, набитий чужим камінням.

Минув тиждень. Сергій не телефонував.

На другий тиждень почалися дзвінки від батька.

— Синку, тут насос зламався. Води немає. Мати не може посуд помити. Приїдь, глянь, ти ж знаєш, де там що підкрутити.

— Тату, виклич майстра. В інтернеті повно оголошень.

— Та вони ж гроші за виклик беруть! І за ремонт. А у нас пенсія.

— Ви ж хотіли дачу для Софії. Нехай вона викличе. Або нехай її друзі-художники допоможуть. Вони ж люди світу, мають усе знати.

На третій тиждень зателефонувала мати. Її голос був слабким і тремтливим.

— Сергійку, я захворіла. Тиск підскочив. Софія поїхала до подруги в Одесу, каже, їй треба змінити обстановку, бо вона тут впадає в смуток. Батько сам не справляється. Привези ліків і хоч хліба.

Сергій зупинився посеред офісу. Його рука здригнулася.

Але він згадав очі матері, коли вона називала його егоїстом за бажання зберегти власну працю.

— Мамо, я замовлю доставку ліків і продуктів через кур’єра. Картка у мене прив’язана. Але я не приїду.

— Чому? Ти ж наш син!

— Тому що я більше не хочу бути «сильним сином», який зручний лише тоді, коли треба щось тягнути. Одужуй, мамо. Гроші на продукти я скину татові на карту. Це буде моя остання допомога.

Пройшло два місяці.

Сергій дізнався від спільних знайомих, що дачу таки виставили на продаж.

Софія не витримала і тижня без міських розваг, а батьки не змогли підтримувати будинок у порядку.

Без догляду Сергія ділянка швидко почала заростати бур’янами, а після сильної бурі стара яблуня впала прямо на новий ґанок, який він так старанно латав у свій останній приїзд.

Йому було боляче? Так. Але це був біль очищення.

Одного вечора він сидів на балконі своєї квартири, дивлячись на вогні вечірнього Києва.

Телефон знову засвітився — дзвонила Софія.

Він знав, що вона хоче попросити грошей «на новий проєкт» або поскаржитися на несправедливість покупців, які збивають ціну на дачу.

Сергій не підняв слухавку. Він просто заблокував номер.

А потім заблокував і номери батьків.

Не тому, що ненавидів їх. А тому, що нарешті зрозумів: неможливо наповнити чашу того, хто постійно її перевертає.

Він взяв у руки олівець і чистий аркуш паперу.

Він не був інженером у душі — він був творцем. І тепер, коли ніхто не вимагав від нього «бути сильнішим за інших», він почав малювати.

Це був проєкт його власного будинку.

Маленького, сучасного, де не буде місця для маніпуляцій, де на ґанку ніхто не скаже йому, що він «зобов’язаний».

Він будував свій світ з нуля. І цього разу фундамент був справді міцним, бо він був закладений на самоповазі.

Минув рік. Сергій стояв на ділянці, яку купив сам.

Це було пусте поле, але для нього воно було прекрасним.

Тут не було тіні старої яблуні, що належала дідові, але було сонце, яке світило тільки для нього.

Якось на пошту прийшов лист. Паперовий. Від батька. «Синку, ми продали дачу. Грошей вистачило лише на те, щоб закрити борги Софії та купити їй невеличку кімнатку в передмісті. Вона знову не працює. Ми з мамою дуже сумуємо. Мати часто плаче ночами, дивлячись на твої дитячі фото. Ми були неправі. Ми думали, що твоя сила — це щось належне нам, а не твій дар. Пробач нас, якщо зможеш. Ми не просимо грошей. Просто хочемо знати, що ти живий».

Сергій довго тримав цей лист у руках.

Потім підійшов до каміна, який щойно встановили в його новому домі, і кинув папір у вогонь.

Він пробачив. Давно пробачив.

Але повертатися в те минуле, де він був лише інструментом, він не збирався.

Він вийшов на терасу свого нового будинку. Вітер приніс запах свіжої трави та дощу.

Він був вільним. Можливо, це була найдорожча ціна, яку він колись платив, але результат вартував кожного витраченого нерва.

Його життя нарешті належало йому. І більше ніхто не міг сказати, що «Алісочці, чи Софійці, чи будь-кому іншому — нужніше».

Тепер нужніше було йому. Жити, дихати і бути щасливим без почуття провини.

Але чи вірно вчинив син зі старенькими недужими батьками?

Як би там не було, але вони виростили і виховали його. Невже так можна?

Чи батьки самі зробили свій вибір?

Фото ілюстративне.