З заробітків я приїхала ще рік тому, але вдома спокою не відчуваю.
Мені 68 років. Хотіла їхати ще раз, але здоров’я вже не те.
Донька наполягла, що більше нікуди мене не пустить. Вона переконує мене, що я своє вже відпрацювала.
В Італію я вперше поїхала 18 років тому. Мені тоді якраз виповнилося 50.
В закордонних заробітках я бачила вихід з бідності, тоді я працювала на заводі, отримувала копійки.
Одна моя співробітниця наважилася все кинути і поїхала першою на заробітки.
Потім мені зателефонувала і почала кликати до себе, сказала, що я за рік-два в Італії зароблю більше, ніж за 10 років на заводі.
Прийшла я додому, треба було порадитися з чоловіком.
Зізнатися чесно, вже кілька років ми з ним жили як чужі люди.
Діти наші виросли – синові тоді було 25 років, доньці 23.
У кожного з них вже було своє життя.
Чоловік на мою пропозицію поїхати щось заробити відреагував сухо.
Сказав, що як я вирішу, так і буде.
Іншої відповіді я від нього і не чекала.
Хвилювалася за дітей, думала, якби вони вже мали власні сім’ї, то без вагань би вже поїхала.
А тут якраз сусідський хлопець почав свататися до моєї доньки Оксани.
Я вирішила не тягнути, хочуть – нехай одружуються, і мені легше буде.
То ж в серпні я зробила доньці весілля, а вже на початку вересня я поїхала на заробітки.
Донька пішла жити до чоловіка, в невістки, а вдома залишився чоловік і син.
За них я теж трохи хвилювалася, без жіночої руки їм буде важко, але вони мене заспокоїли, мовляв, справимося.
А через рік син, привів невістку.
Я бачила її лише по фотографіях, які син мені висилав, тоді ще телефонів з відеозв’язком не було.
Ну що ж, я далеко, а синові очі самі бачили, що брали.
Дівчина була з міста, Володя разом з нею працював.
Оселилися діти у нас вдома. Будинок у нас був невеликий, всього три кімнати і кухня.
Всі гроші, які я заробляла, я відсилала додому.
Чоловік ділив суму на дві рівні частини. Одну віддавав доньці, вона відкладала собі на квартиру, а іншу – вкладали у будівництво і ремонт нашого будинку.
І тут я припустилася помилки – ми розбудовували наш будинок, замість того, щоб будувати собі інший.
Вперше я приїхала додому через 4 роки, бо були проблеми з документами.
І треба сказати, була приємно вражена кількістю робіт, які зробили чоловік з сином.
Вони розбудували перший поверх і підняли другий.
Так, роботи ще треба зробити багато, але наш будинок вже було не впізнати.
І донька була задоволена, казала, що ще трохи, і вони придбають квартиру, бо всі гроші, які я присилаю, вони складають на купку, щоб придбати власне житло в місті.
Тоді я вдома пробула не довго, бо треба було повертатися.
Потім мені вдалося зробити документи, і я могла приїжджати додому кожного року.
Будинок мій став найкращим на все село.
Син дуже пишався цим. Та і я була рада, бо інші жінки розповідали мені, що висилали гроші дітям, а ті все пускали по вітру.
А мої таки гроші у справу пішли – он який будинок у мене на подвір’ї, справжній палац.
Донька теж купила квартиру, велику, трикімнатну.
За той час, що я була в Італії, у неї народилися дві донечки, то ж квадратні метри в її випадку зайвими не будуть.
Сім років тому не стало мого чоловіка.
Син став повноправним господарем вдома, я була і не проти, у нього теж двоє дітей, син і донька, та й невістка ніби хороша, допомагала синові, дбала про господарство, мені всі сусіди заздрили.
І от рік тому я приїхала додому. Донька відразу сказала, що в Італію я більше не повернуся.
Я можливо б, ще і поїхала, але здоров’я вже не те.
Хоча в Італії я бачила наших жінок, яким уже далеко за сімдесят, їм самим скоро догляд буде потрібний, а вони досі ще працюють для своїх дітей і внуків.
От чесне слово, за 17 років я не зустріла в Італії жодної українки, яка б сказала, що працює для себе – усі комусь допомагають, хто дітям, хто внукам.
Італійці нас не розуміють, у них все зовсім не так. Це не вони про дітей дбають, а діти про них.
А ще, вони не розуміють, навіщо ми зводимо такі великі будинки, якщо жити в них ми не маємо часу.
Так вийшло і у мене. Відколи я приїхала, відчуваю, що зайва у власному домі.
Мені, правда, виділили окрему кімнату. Невістка відверто мене недолюблює, а внуки мною не цікавляться, бо виросли без мене.
Син весь час на роботі. Але він зараз трохи злиться на мене, бо знає, що у мене є ще якісь відкладені гроші, він хоче, щоб я купила йому машину.
А я все частіше думаю, чи не купити мені квартиру, хоча б однокімнатну, в старому будинку.
Тепер дуже шкодую, що не будувала собі окремий будинок.
Ну що ж, люди вчаться на помилках…
Шкода, що я виправити вже нічого не можу.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
