— Вони всі дивляться на мене так, ніби я їм щось винна, наче я заборгувала їм власне майбутнє, — зітхає п’ятдесятирічна Ніна Петрівна, відверто скаржачись мені під час нашої розмови. — Це і мій син, і його наречена, і, що найдивовижніше, її численні родичі.

Навіть мій чоловік, Віктор, вважає, що ми зобов’язані негайно підтримати Романа та його майбутню дружину Марину у вирішенні житлового питання.

Але я категорично проти того, щоб просити наших квартирантів залишити орендовану квартиру і пускати туди молоду пару. Зрештою, я їх не змушувала одружуватися.

Вони самі ухвалили рішення створити сім’ю. Тепер нехай самі вирішують проблему з житлом, або нехай батьки Марини допоможуть їм! Я переконана, що в цьому я маю повне право.

Літо цього року мало стати переломним для родини Ніни Петрівни, оскільки її єдиний син, Роман, планував гучне весілля.

Це була довгоочікувана подія, але вона, як виявилося, принесла не лише радість, а й величезний смуток.

Зараз Ніна Петрівна, її чоловік Віктор і син Роман мешкають у комфортній двокімнатній квартирі в центрі міста. Але це не єдине їхнє майно.

Сім’я також володіє невеликою однокімнатною квартирою на околиці, за яку Ніна з Віктором лише нещодавно виплатили чималий кредит, що висів над ними цілих десять років.

Саме цю однокімнатну квартиру Ніна Петрівна придбала, розглядаючи її як свою «пенсійну надбавку» і фінансову подушку безпеки на старість.

Поки що ця квартира здається надійним квартирантам, приносячи стабільний, хоча й не захмарний, додатковий дохід у сімейний бюджет.

Завдяки цим коштам подружжя живе досить спокійно, а враховуючи, що потреба в щомісячному погашенні кредиту зникла, родина нарешті зітхнула з полегшенням.

Незважаючи на те, що зараз і Ніна, і Віктор успішно працюють і непогано заробляють, гроші від здачі житла часто дуже допомагають у непередбачуваних ситуаціях: чи то раптовий ремонт автомобіля, чи дорога путівка на відпочинок, чи допомога родичам.

Хоча, за великим рахунком, зараз без цих орендних грошей цілком можна обійтися, це питання було принциповим.

Ніна Петрівна наполягала: це їхній капітал, їхній захист на той час, коли робота стане неможливою.

Вона розраховувала на цю квартиру і на ці гроші як на гарантію гідної старості, коли дохід різко впаде.

Але тепер з’ясовується, що на цю ж саму квартиру в глибині душі розраховує не лише Ніна.

Син із молодою дружиною повинні десь жити, а власного житла у них немає.

У свідомості всієї родини, ця однокімнатна квартира, про яку всі знають, стала єдиним і найочевиднішим варіантом для початку їхнього спільного життя.

Молоді, як виявилося, навіть не розглядали інших варіантів, повністю покладаючись на батьківську допомогу.

Родичі нареченої, Марини, не мають можливості допомогти зовсім.

Марина сама родом із провінційного містечка, але переїхала до столиці, де її родина проживає у дуже стиснутих умовах: маленька квартира, сестра-школярка і літня бабуся, яка потребує постійного догляду.

Вся родина Марини, по суті, чекає, коли старша донька, їхня надія, переїде жити до чоловіка. Тоді їм усім стане хоч трохи легше і просторіше.

Ні, відкрито Роман і Марина не просять звільнити квартиру.

Але Ніна Петрівна бачить, як вони дуже сподіваються на допомогу.

Роман постійно згадує про цю квартиру у розмовах, обережно натякаючи на її «простій» та «ідеальне розташування» для їхньої майбутньої сім’ї.

Але Ніні Петрівні зовсім не хочеться пускати сина з дружиною у свою квартиру, яка приносить їй стабільний і важливий дохід. Вона бачить у цьому неминучу пастку.

— Ну, бо пустити молоду сім’ю у свою квартиру дуже легко, — розмірковує Ніна. — Це лише один підпис, одне рішення. А от як потім попросити їх залишити її? Ну, коли ця квартира знадобиться нам із Віктором? Це ж нереально. Це буде дуже важко. Тим більше, якщо там дитина народиться, а вона у них буде рано чи пізно. Як вигнати власних онуків?

Ніна Петрівна мала перед собою яскравий і дуже гіркий приклад своєї доброї подруги, Оксани, яка потрапила у майже ідентичну ситуацію кілька років тому.

Оксана так само, як і Ніна, мала невелику квартиру, яку готувала собі до пенсії.

Вона, піддавшись емоціям та вмовлянням, пустила туди свою доньку з чоловіком. І що вийшло?

Вони там народили двох дітей, і тепер не просто не планують з’їжджати, а й відверто ігнорують будь-які натяки на переїзд.

Вони живуть там уже сім років, так і не купивши нічого свого.

Подруга Оксана тепер у відчаї. Їй до пенсії залишилося всього два роки, і вона вже зараз відчуває фінансову незахищеність.

Дочка майже не працює, у молодшого онука проблеми зі здоров’ям, він не ходить до садочка.

Гроші, які могла б приносити квартира, були б дуже доречними, але Оксана не наважується вимагати їх.

— Ну не вижену ж я рідну доньку з онуками на вулицю! — зітхає Оксана. — І брати з них орендну плату теж якось негідно. Дочка просить гроші на лікування онука, нехай краще ці кошти підуть на те, щоб вивезти дітей на літо до моря. Що поробиш, не жили заможно, годі й починати. Попрацюю, поки мене не попросять піти з роботи, а там видно буде.

Цей приклад став для Ніни Петрівни холодним душем.

Вона зрозуміла: пускати дітей у свою квартиру — це як давати безстрокову позику, яку ніхто не збирається повертати.

Спочатку домовленість була чітка: «живіть недовго, відкладайте на своє житло, а ця квартира — матері на старість».

Але з часом домовленість була просто забута, а натомість з’явилися нові обставини: діти, недуги, складнощі.

Ніна Петрівна зрозуміла, що якщо вона зараз пустить Романа і Марину, то через кілька років, коли квартира буде їй потрібна, вони образяться, і попросити їх піти буде неможливо без скандалу і руйнування стосунків.

Вона не хотіла повторити сумну долю Оксани.

Вона мала право на свій спокій і фінансову стабільність.

Ніна Петрівна прийняла тверде рішення: квартиранти залишаються.

Проте це рішення викликало справжній бунт у родині.

На Ніну Петрівну косо дивляться усі: невістка, син, а тепер і власний чоловік Віктор.

Ніхто не розуміє жінку. Для них це виглядає як жорстокість або надмірна жадібність.

— Мамо, ну ви ж не бідні! — обережно, але наполегливо каже Роман. — Ці гроші від квартири — це лише десята частина нашого бюджету. Ми зараз витрачаємо на оренду стільки, що за рік могли б відкласти на перший внесок! Навіщо платити чужим людям, якщо у нас є своя квартира?

— Це наша квартира, а не ваша, — чітко відповідає Ніна. — І ці гроші — це наш страховий поліс. Якщо ви почнете жити в ній, ви не будете відкладати. Ви звикнете до комфорту і забудете про необхідність купувати власне житло. У вас є зарплати. Відкладайте, як це роблять усі молоді сім’ї.

Віктор, чоловік Ніни, теж намагається її переконати.

Він чоловік м’який і піддається вмовлянням сина.

— Ніно, ну це ж наш син. Ми повинні його підтримати, — каже він увечері. — Вони ж одружуються. Це ж їхній початок. Я не хочу, щоб на нас дивилися як на жадібних батьків. Ми ж можемо без цих грошей обійтися зараз.

— Можемо, але недовго. А потім, коли настане старість, ти будеш просити милостиню? — емоційно відповідає Ніна. — Ти бачив приклад Оксани? Я не хочу стати такою! Я віддала своє найкраще життя на виховання сина, на виплату кредиту. Я маю право на свій спокій!

Сусіди, які чули про ситуацію, діляться на два табори.

Одні вважають Ніну жінкою далекоглядною:

«Молоді мають самі добиватися свого».

Інші — суворо засуджують:

«Дітям треба допомогти. Яка мати не допоможе своїй дитині?»

Цей конфлікт засмучував Ніну Петрівну зсередини.

Вона розуміла, що, відмовляючи синові, вона виступає в ролі «поганої матері» в очах суспільства, але вона також знала, що, погоджуючись, вона ризикує перетворитися на «злиденну матір» у майбутньому, яка втратила останню фінансову незалежність.

Справжня причина її відмови полягала не лише у грошах, а й у глибокому хвилюванні втрати контролю над своїм життям.

Ніна Петрівна десятиліттями важко працювала, економлячи кожну копійку, щоб забезпечити цей «запасний аеродром» на старість. Ця квартира була її символом незалежності.

Вона боялася, що, впустивши туди молодь, вона втратить не лише орендну плату, а й право власності над майном.

Вона боялася, що житло, виплачене її потом, перетвориться на «їхню квартиру», з якої її не зможе вигнати навіть власний чоловік, який схильний до сентиментальності.

Крім того, вона глибоко вірила в принцип самостійності. Вона вважала, що, даруючи синові готове житло, вона робить йому ведмежу послугу, позбавляючи його стимулу до фінансових досягнень.

Роман і Марина мали б орендувати, працювати вдвічі більше і мріяти про власний кут.

Цей шлях був би важким, але він виховав би в них справжню відповідальність.

Дилема Ніни Петрівни полягала в зіткненні традиційних очікувань (батьки зобов’язані забезпечити житлом) та сучасних реалій (кожна людина відповідальна за свою фінансову незалежність).

Вона вирішила залишатися твердою.

Її фінансова незалежність була її останньою лінією захисту.

Вона готова була прийняти осуд і косі погляди родичів, аби не стати такою, як її подруга Оксана.

Ніна Петрівна вирішила дати синові іншу, більш фінансово зважену допомогу: запропонувати їм частину суми, яку вони отримували б від оренди, як допомогу на оплату оренди.

Це дозволило б їм мати власне, орендоване житло і водночас зберегти її «пенсійну надбавку» у вигляді квартири.

Вона готувалася до чергової, дуже складної розмови з чоловіком і сином.

Вона мала намір переконати їх у своїй правоті, посилаючись на досвід Оксани та на важливість фінансової безпеки у старості.

Ніна Петрівна знала: якщо вона зараз поступиться, то може назавжди втратити спокій, який вона вибудовувала все життя.

Чи вірно мати робить, що відмовляє дітям в житлі? Чи хороша вона мати, коли відвертається від сина у такий складний час?

Хіба батьки не мають своїм дітям допомагати?

Фото ілюстративне.