До Італії я вже звикла, бо працюю тут довгих 16 років, а це, повірте, не мало.
За цей час діти виросли, і хата в селі виросла, все добре, правда, чоловіка вже немає.
Не буду приховувати, подобається мені тут, в Італії, хоч і робота нелегка.
Тут я хоч трохи світу побачила. А вдома що? Жодного разу за межі своєї області не виїжджала, як то кажуть, бачила лише той світ, що в вікні.
Я рано вийшла заміж, відразу після школи. Довго не думала, коли сусідський парубок, Василь, зробив мені пропозицію, відразу погодилася.
Тоді ще на мене сильно образилася моя найкраща подруга Ірина, ми ж мріяли з нею разом їхати до славного міста Львова, в інститут поступати.
Після заміжжя, зрозуміло, що і мови про навчання бути не могло, потрібно було залишатися в селі разом з своїм чоловіком, який, до речі, був проти мого навчання в інституті.
Ірина вважала це зрадою, навіть на весілля до нас не прийшла.
Так після школи наші дороги назавжди розійшлися, не бачилися ми багато років, кожна з нас поринула у своє життя.
Ірина в село приїжджала не часто, а з часом – взагалі перестала.
Люди казали, що вона вдало вийшла заміж за якогось вченого львівського пана, працює в інституті, і сама перетворилася на справжню львівську панянку.
Та за домашніми клопотами в селі, мені було просто ніколи слідкувати за досягненнями подруги, я просто раділа за неї, що у неї все добре.
Щоправда, інколи, десь в глибині душі у мене і проскакувала думка, що якби я не вийшла заміж, а поїхала з подругою вчитися, може б і у моє життя склалося зовсім по-іншому. Та ж що ж тепер вдієш.
Моє сімейне життя легким аж ніяк назвати не можна було.
Народилося у нас з чоловіком двоє діточок: старший син Остап і молодша донечка Маринка.
Чоловік пропадав на роботі, працював в селі трактористом, то ж роботу мав постійно.
Я ж працювала в сільській раді прибиральницею, робота не складна, але платили мало.
Було мені тридцять п’ять, коли в селі поповзли чутки, що мій Василь мені зраджує, в селі таке не пропустять.
Та й грошей чоловік додому став додому приносити менше, що теж мене дуже насторожило.
А старший син, Остап якраз школу закінчував, добре вчився, мріяв, як і я колись, про університет.
Я твердо вирішила, що син буде вчитися у Львові, чого б мені це не коштувало.
Та чоловік мав іншу думку, він мене не підтримав в цьому питанні, сказав, що вони без освіти прожили, і діти якось теж проживуть.
А я не хотіла, щоб діти жили “якось”, я хотіла, щоб вони жили краще, ніж ми.
Згодом я і сама вже переконалася, що чутки про те, що чоловік мені зраджує, не безпідставні.
А тут якраз кума моя з Італії приїхала, вона перша з села вирішила спробувати долю і податися на чужину.
Розповідала, що складно, але якщо працювати, то можна і до чогось доробитися.
Я тоді дуже загорілася думкою про заробітки, в них я вбачала вихід з ситуації, що склалася в моєму житті.
Так сама собою вирішиться проблема з чоловіком, та й дітям я зможу допомогти, особливо сину з навчанням.
Виробивши необхідні документи, я виїхала в Італію.
Шістнадцять років пролетіли, як одна мить, з поставленим завданням я справилася – дітей вивчила, хату побудувала, з чоловіком розлучилася.
Він таки через рік, як я поїхала за кордон, зійшовся з вдовою.
Та через чотири роки після цього захворів і неочікувано для всіх відійшов у засвіти.
Діти після навчання залишилися жити у Львові, тому хата в селі стоїть пусткою, хоч і відбудувала я її на славу.
Марина теж закінчила університет, а п’ять років тому вийшла заміж, вже й двох внучок встигла мені подарувати.
А от Остапу моєму чомусь не щастило – сину вже за тридцять, а особисте життя у нього чомусь не складалося.
Одного разу, в неділю, а це вихідний день для багатьох українських заробітчанок, я пішла в парк на Ребібії.
Тут, в Римі, це улюблене місце для зустрічей українців, тут ми всі як одна велика родина.
Раптом в натовпі жіночок я побачила незнайому жінку з дуже знайомим поглядом.
Це була Ірина, та сама подруга, яка багато років назад поїхала до Львова.
Скільки ж років ми не бачилися – важко й порахувати! Нам обом в минулому році виповнилося по п’ятдесят.
Ми навіть розплакалися, коли так випадково доля звела нас на чужині, але мені було цікаво, звідки тут взялася моя подруга.
Ірина розповіла, що у неї і справді життя складалося чудово – у неї є прекрасна донечка, Іванка. А от чоловіка в минулому році не стало.
То ж вирішила жінка теж поїхати в Італію, трохи підзаробити, щоб доньці допомогти. Бо що за зарплата у неї в університеті.
Приїхала нещодавно, ще нікого не знає, шукає роботу.
Звичайно, я пообіцяла, що допоможу подрузі в пошуку місця праці, навіть уже мала на приміті кілька підходящих вакансій.
А потім, Ірина показала мені кілька фото своєї доньки-красуні.
Переглядаючи їх, я не повірила своїм очам, на одному з фото її Іванка стояла поруч з моїм сином Остапом.
Ірина, не розуміючи, чому в мене така дивна реакція, пояснила, що це – наречений її доньки, і вона дуже б хотіла, щоб цей юнак став її зятем.
Невдовзі я знайшла роботу подрузі, адже тепер Ірина – моя майбутня сваха, нам треба разом нашим молодятам на квартиру заробляти.
І хто б міг подумати, що все так складеться…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
