fbpx

Свою квартиру Марія Петрівна віддала не онукам, а невістці. – Ти одна до мене ставишся з душею, – сказала вона Олені. – От і допоможу я тобі, а їх всіх залишу без нічого

Марія Петрівна водночас і раділа, і була дуже здивованою, коли у себе на порозі побачила Тетяну. Відразу почала метушитися:

– Проходьте швидше, не стійте в дверях. Попередили б, я б щось смачненького приготувала, – зраділа бабуся.

– Бабусю, ми у справі. Олена з чоловіком тебе в будинок для людей похилого віку здати хочуть, як тільки ти квартиру на них перепишеш, – з сумом в голосі сказала Тетяна, двоюрідна сестра мого чоловіка. Я відразу набрала чоловікові повідомлення про те, що прийшла Тетяна.

– Як – здати? – бабуся чоловіка повернулася до мене.

– Олено, поясни…

Я зітхнула:

– Я не знаю, – знизала плечима я. – Я чула, чоловік дзвонив комусь, про Вас розмовляв. Я думаю, на лікування прилаштувати.

– На лікування? Поговорити треба нам з тобою, – подумавши, сказала бабуся.

– Тетяно, йдіть, погуляйте трохи, а ми тут поговоримо.

– Ми нікуди не підемо! – наполягала Тетяна.

– Ми за поріг – вона відразу тебе обробить. Вона нас посварити хоче! Ось побачиш!

– Тетяно, я ще в здоровому глузді, і сама буду вирішувати, хто мені бреше, а хто ні. Ідіть.

Марія Петрівна закрила двері за онукою і її чоловіком.

– Пішли на кухню, поговоримо.

– Маріє Петрівно, чесне слово, я не розумію, про що вона, – на очі аж сльози навернулися.

Бабусю чоловіка я любила. Я виросла в дитячому будинку і не знала, хто моя мати. А як це – мати турботливу бабусю, я дізналася тільки познайомившись з жінкою, що сиділа навпроти мене на маленькій кухоньці.

– Та знаю я, що ти ні до чого. А ось чоловік твій дуже навіть при справах. Дарчу на квартиру у мене випрошує, а як напишу – впевнена, що відправить мене до чужих людей, – зітхнула бабуся.

– З Тетяною та ж історія. Всім їм тільки квартиру треба. Як захворіла, відразу всім знадобилася, всі про мене згадали. Сплять і бачать, як моя квартира їм дістанеться. Чоловік твій, з тобою на пару, без мого відома сюди вселився, поки я в лікарні була.

– Як – без Вашого відома? Я не знала, – розгубилася я.

– Твоя квартира де? Тобі ж, як сироті, щось давали?

– Давали, – важко зітхнула я. – Чоловік грошей винен був, от продати і довелося.

– Він тебе попросив?

– Ні, сама йому допомогти хотіла, адже він мій чоловік.

– Ти думаєш, раз я стара, то глуха і сліпа? Нічого у себе під носом не бачу? Рятувати тебе треба. Ти одна до мене ставишся з душею. І онукові моєму ти поки потрібна, щоб за мною ходила. А як мене не стане, або надії на житло позбавлю, викине тебе, без зайвих докорів сумління на вулицю.

– Бабусю, що Ви таке кажете, не викине, він любить мене! – встала я на захист чоловіка.

Марія Петрівна трохи помовчала, а потім і каже:

– А знаєш що – врятую я тебе. Хоч щось добре в житті зроблю. Онука вижену, ти тут, зі мною, залишишся. І квартиру тобі подарую. Ти чесна, мене на вулицю не виженеш. Ти за ці три роки ти мені ріднішою за власних онуків стала, немає в тобі лукавства.

– Він якщо дізнається… Я боюся, Маріє Петрівно. Дуже боюсь.

– Тому я вас з ним обох вижену. А ти потім повернешся, як він тебе кине.

– Не кине! – сказала я, але впевненості в цьому у мене не було. Повернулася Тетяна з чоловіком. Слідом за ними прийшов мій чоловік. Марія Петрівна показово всіх вигнала, сказавши що свою квартиру вона заповіла місцевій церкві:

– Нічого вам не дістанеться! Жодного метра квадратного, все на добру справу піде! Чоловік і його сестра образилися на бабусю страшно, наговорили їй всього і пішли, а чоловік почав збирати речі, голосячи:

– Скільки часу псу під хвіст! Четвертий рік бабку обходили, а вона – все церкві. Нехай церква їй і допомагає!

– І куди ми підемо? – тихо запитала я у чоловіка.

– Ми? Я – до мами, а куди ти – мені байдуже. Немає більше ніяких «ми»! – сказав мені чоловік.

– Ну як же… А квартира моя, я ж заради тебе на вулиці тепер буду, – по щоках котилися сльози.

– А ти хіба ще не зрозуміла – я через квартиру з тобою і одружився. Розлучитися хотів – бабка злягла, ось ти і стала в нагоді. А я дивитися на тебе не можу. Йди куди хочеш!

Чоловік пішов, зібравши речі. Марія Петрівна підійшла до мене, обняла і почала гладити по голові:

– Нічого, нехай йде. Навіщо нам такий? Ми тобі кращого знайдемо. Добре ще, що діток не нажили. Гріх так говорити, але добре. Не падай духом – будеш завидною нареченою – при квартирі.

Ось так неочікувано я знайшла і бабусю, і дім.

Фото ілюстративне, спеціально для ukrainians.today.

You cannot copy content of this page