Мешканці невеликого провулку на околиці міста часто зупинялися, спостерігаючи за дивним дуетом дівчаток, що мешкали у будинку поруч.

З одного боку паркану вічно здіймався пил: там панувала Яна. Цікава білявка з вічно збитими колінами, у розтягнутій футболці та старій бейсболці, вона нагадувала двигун, який неможливо втримати в долонях.

Її голос був найгучнішим на вулиці, а сміх — найзаразнішим.

З іншого боку, де панував ідеальний порядок, на лавці сиділа Марта.

Вона була схожа на порцелянову ляльку: темні коси, заплетені у тугі, бездоганні косички, сукня з накрохмаленим комірцем і погляд великих карих очей, у яких читалися водночас і сум, і цікавість.

Їхня дружба народилася з відчайдушного вчинку.

Коли родина Марти тільки-но оселилася в другій половині будинку, місцеві хлопчаки одразу часто робили їй зауваження.

Саме тоді Яна, мов розлючена фурія, влетіла в коло дітей, які докоряли Марті.

Вона не просто розігнала їх словами — вона виглядала настільки рішучою, що діти більше й слова кривого Марті не говорили.

— Не плач, — кинула Яна, простягаючи Марті брудну долоню. — Вони просто невиховані. Давай разом гуляти, мене ніхто не зачіпає.

Марта витерла сльози кулачком і вперше посміхнулася.

З того моменту вони стали нерозлучними.

У школі дівчата стали «комплектом».

Яна була двигуном і щитом. Вона очолювала всі культурні заходи, волонтерські рухи та спортивні змагання, проте ніколи не забувала про подругу.

Марті навчання давалося важко — формули розпливалися перед очима, а закони фізики здавалися незрозумілою грамотою.

Яна годинами сиділа з нею над зошитами, терпляче пояснюючи, як розв’язати рівняння чи побудувати графік.

Вона буквально «витягувала» Марту на прохідні бали, ділячись своєю енергією та знаннями.

Яні все вдавалося граючи.

Її гострий язик часто ставав причиною візитів до директора, але її поважали за чесність.

Марті ж не дозволялося навіть подумати про протест. Її мати, Інга Валеріївна, тримала доньку у гарному вихованні.

Правильний режим, ідеально відпрасовані блузки та повернення додому до першої вечірньої зорі — Марта жила за розкладом, який складали за неї.

Єдиним місцем справжньої свободи була дірка в сітці між їхніми городами.

Там, на старій розлогій яблуні, ховаючись від суворих очей Інги Валеріївни, дівчата обговорювали свої мрії.

Яна марила великими містами та складною архітектурою, а Марта просто хотіла, щоб її залишили в спокої.

Після випускного питання про роздільне навчання навіть не стояло.

Яна, завдяки своєму математичному складу розуму та вмінню бачити простір, легко вступила на архітектурний факультет.

Марта, за наполяганням матері, подала документи на педагогічний.

Вона ледь пройшла на останнє бюджетне місце, і то лише завдяки тому, що Яна фактично заново написала за неї частину вступного твору.

Опинившись у гуртожитку великого міста, дівчата зіткнулися з реальністю.

Яна миттєво стала душею компанії, обросла новими знайомствами та проектами.

Для Марти ж світ без материнського контролю та щохвилинної опіки подруги виявився ворожим.

Вона губилася в нескінченних коридорах університету, забувала імена кураторів і впадала в ступор на кожному семінарі.

Перший семестр пройшов під знаком «рятувальних операцій» Яни.

Вона встигала все: готувати власні креслення, підробляти вечорами та ще й домовлятися з викладачами Марти, привозячи їм домашні делікатеси від своєї бабусі як «знак вдячності за терпіння».

Проте навесні щось зламалося.

Марта почала все частіше залишатися в кімнаті, пропускаючи лекції.

Спочатку вона скаржилася на погане самопочуття, потім — що немає настрою.

— Я не хочу там бути, Яно! — нарешті сказала вона під час чергової розмови. — Мені не до душі ця педагогіка. Це мама хотіла диплом, а не я!

Зрештою, Марту відрахували.

Щоб не засмучувати Інгу Валеріївну (а точніше — щоб уникнути її гніву), дівчата вирішили приховати цей факт.

Марту попросили звільнити місце в гуртожитку. Яна, не вагаючись, взяла на себе відповідальність за подругу.

Яна влаштувалася на дві роботи: вдень — навчання, ввечері — молодший кресляр у проектному бюро, а вночі — репетиторство.

Вона орендувала крихітну однокімнатну квартиру на околиці, де кожна копійка була на обліку.

Марта обіцяла знайти роботу, але її пошуки швидко закінчилися фіаско.

Їй було нудно роздавати листівки, важко мити підлогу і страшно працювати офіціанткою.

Зрештою, Яна буквально за руку привела її в ресторанний гардероб.

Робота була нескладною — приймати пальта, проте Марта і там почувалася ображеною долею.

Вона з ненавистю дивилася на розкішних жінок у хутрі, які залишали їй чайові, і на успішних чоловіків, які навіть не дивилися в її бік.

Тим часом у Яни почалося нове життя.

У бюро з’явився Данило — молодий архітектор з дивовижним почуттям гумору та світлим розумом.

Між ними спалахнуло те справжнє щире почуття, яке будується на спільних інтересах та повазі.

Яна сяяла. Вона приносила додому квіти, розповідала про їхні прогулянки та спільні плани.

Марта слухала це з кривою посмішкою, кидаючи короткі фрази, від яких лише холодом віяло.

На двадцятип’ятиріччя Данила було заплановано велике свято у заміському котеджі.

Яна, бажаючи розважити подругу, яка дедалі більше занурювалася в смуток, вмовила її поїхати разом.

— Тобі треба розвіятися, Марто. Там будуть чудові люди, ліс, шашлики, спокійна і добра атмосфера. Тобі сподобається!

Місце було казковим — дерев’яний зруб на березі озера, оточений високими соснами.

Але з перших хвилин Марта поводилася дивно.

Вона, зазвичай мовчазна, раптом почала активно втручатися в розмови Данила, ставити йому якісь недобрі запитання та відверто намагатися привернути його увагу, коли Яна відходила до друзів.

Яна, у своїй щирості, не бачила в цьому загрози, списуючи все на дію гарного настрою подруги.

Вечір добігав кінця.

Компанія зібралася у вітальні біля каміна.

Яна, розмахуючи руками під час розповіді якоїсь історії, випадково перекинула тарілку з десертом, і шматок кремового торта приземлився прямо на світлу сорочку Данила.

— Ой, вибач, я зараз допоможу! — засміялася вона.

— Пусте, Яно, я сам заперу в кухні, — відповів Данило і вийшов.

Через кілька хвилин Яна згадала, що теж забруднила манжет, і попрямувала до кухні за серветками.

Кроки її були тихими на м’якому килимі.

Біля дверей вона зупинилася, почувши голос Марти.

Він був веселим, але в ньому звучала небачена раніше впевненість і якась холодність.

— Ти ж розумієш, що вона ніколи не змінить свої пріоритети? — говорила Марта, стоячи близько до Данила. — Яна — це робота, це проекти, це вічний рух. Вона навіть не помічає, що тобі потрібно тепло, а не чергове креслення. Тобі потрібна жінка, яка буде дивитися на тебе, а не в монітор комп’ютера.

Данило намагався відсторонитися:

— Марто, ти вже наговорила зайвого. Давай повернемося до всіх.

— Давай краще підемо нагору, поки вона там розважає натовп, — прошепотіла Марта, і в її очах Яна побачила такий холод та ненависть, що в неї перехопило подих.

Яна різко увійшла в кухню, клацнувши вимикачем. Яскраве світло осяяло по обличчях.

Марта зажмурилася, але не відступила.

— Чому? — лише одне слово змогла вимовити Яна.

Її голос тремтів, але не від сліз, а від люті, яка випалювала все всередині.

— Чому? — Марта раптом розреготалася, і цей сміх був страшнішим за будь-яку сварку.

— А чому все завжди тобі? Чому ти — зірка, а я — твоя тінь? Чому в тебе є кар’єра, кохання, визнання, а я маю видавати куртки в ресторані? Тобі не забагато на одну людину? Поділися хоча б чоловіком, Яно. Ти ж завжди мені допомагала, хіба ні?

Яна відчула, як її світ, що будувався на фундаменті відданості та багаторічної дружби, розсипається на дрібні друзки.

Вона повільно підійшла до столу.

— Допомога закінчилася, — тихо, але чітко промовила Яна. — Ти не заслужила навіть моєї зневаги.

Марта сказала щось недобре у відповідь, схопивши сумку, вибігла з будинку в ніч.

Яна стояла посеред кухні, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі сльози.

Данило підійшовши близько, намагаючись заспокоїти, але вона знала — щось у ній зникло назавжди.

Вона повернулася в місто наступного дня.

Квартира була порожньою — Марта забрала свої речі, навіть не залишивши записки.

Яна сіла біля вікна, дивлячись на дощ, що розмивав контури вулиць.

Вона згадала ту яблуню, ту дірку в сітці та ту маленьку дівчинку з косичками, яку вона колись захистила.

Віднині її рука буде простягнута лише тим, хто вміє цінувати добро, а не намагається вкрасти світло в того, хто його дарує.

А ви зустрічали в житті таких невдячних людей, яким ви робили багато добра, а від них, в замін, отримали лише підлість?

Фото ілюстративне.