Мені 34 роки, у мене є 14-річний син, але я неодружена. Я доволі забезпечена жінка, у мене є квартира, машина, і невеликий власний бізнес.
Життя навчило мене бути сильною, і я з усіх сил намагалася такою бути. Але зараз в моє життя несподівано повернулося моє минуле, і я розгубилася, не знаю, що тепер мені робити.
Свого сина я виростила сама. Його батько нас покинув ще до його народження. Син знає свого тата лише за кількома фотографіями, які збереглися у мене.
Ми з Анатолієм зустрічалися пів року, і навіть збиралися одружитися. Але коли він почув про дитину, то злякався і втік.
На допомогу прийшли мої батьки, які тоді дуже мене підтримали. Вони жодного разу не картали мене, навпаки, говорили, що таке буває, на то воно й життя.
Так що з їхньою допомогою син виріс, і вже майже дорослий. А я зараз успішна самодостатня жінка.
Ми з подругою в свій час відкрили невеликий квітковий бізнес, який змогли серйозно розвинути, моя власна справа приносить мені непогані прибутки, так що у фінансовому плані у мене все добре.
З особистим життям щастить не так. Але якщо чесно, то я нікого і не шукала, бо постійно зайнята. Та й Анатолій залишив неприємний слід, навіть не знаю, як після цього ще можна вірити людям?
І ось недавно минуле повернулося – мені подзвонив Анатолій, сказав, що у нього є розмова до мене і що нам потрібно зустрітися.
Мені було цікаво, що ж такого важливого він хоче сказати, тому я погодилася піти на цю зустріч.
Вигляд у Анатолія був не вельми, я заледве його впізнала. Він розповів, що був одружений, у шлюбі є донечка, але щасливим з дружиною він не став, бо зрозумів, що не любить її.
Вони розлучилися, Толик поїхав за кордон, заробив там трохи грошей, і зараз хоче виправити свої помилки, каже, що не зміг забути мене і хоче бути разом.
Вибачається, благає прийняти його – мовляв, синові краще буде в повній родині.
Я уважно вислухала його і відмовила – і на це у мене є безліч причин.
Дуже зручно з’явитися через 15 років, коли все вже позаду, і прийти вже на все готове. Я не вірю в чарівні зміни, чудеса трансформації та усвідомлення власних помилок.
Син його жодного разу не бачив, за весь цей час Анатолій не знайшов нагоди і можливості зустрітися з власною дитиною. Як після цього я можу повірити, що зараз він все усвідомив і змінився?
Але відступати Анатолій не збирався. Після моєї відмови він пішов до моїх батьків, просити, щоб вони вплинули на мене.
Після розмови з ним, мої батьки впевнені, що чоловік змінився, і просять повірити у його щирість. Кажуть, що сину потрібен батько, та й я вже стільки років одна.
Мама знову мене переконує, що це життя, і тут всяке буває.
Не знаю, що мені робити. Послухати пораду батьків і знову впустити Анатолія в своє життя, чи жити як жили, але дозволити сину спілкуватися з батьком?
А взагалі, яка ваша думка – можуть люди змінитися?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
