Того вечора у квартирі пані Галини було незвично людно.

За столом зібралися всі: старший син Андрій, успішний бізнесмен у дорогому костюмі; молодший Олег, який у свої тридцять п’ять усе ще шукав себе, перебиваючись випадковими заробітками; і Світлана, середня донька, втомлена медсестра, яка останні роки була тінню своєї матері.

— Світлано, завтра йдемо до нотаріуса. Оформлю на тебе дарчу! — Галина Петрівна поставила тарілку з борщем перед донькою так рішуче, що ложка дзвінко вдарилася об кераміку.

Виделка в руці Андрія завмерла на півдорозі.

Олег поперхнувся компотом і почав кашляти, шукаючи серветку.

— Мамо, ти що таке кажеш? — Андрій повільно відклав прибори, наче боявся, що будь-який різкий звук зруйнує цю абсурдну реальність.

— Те, що чули. Рішення остаточне, — Галина витерла руки об фартух і сіла навпроти дітей. — Світланка заслужила. Це моя подяка за все.

— Заслужила?! — Олег нарешті прокашлявся, його обличчя почервоніло від обурення. — А ми що, чужі люди? Я твій син, людина рідна, Андрій теж, у тебе, мамо, троє дітей!

— Не чужі, Олежику. Просто кожному своє, — старенька спокійно почала мішати страву. — Ти ось скільки років тут живеш у своїй кімнаті? П’ять? Сім?

— До чого тут це? Я маю право на частку!

— Маєш. Тільки от останній рік ти навіть хліба до хати не купив. А Світлана щодня після зміни мчить, ліки купує, по лікарях мене тягає, хоч сама ледь на ногах стоїть.

Світлана зблідла, її руки затремтіли під столом:

— Мамо, не треба цього. Ми ж не через квартиру поруч.

— А через що тоді? — прокричав Андрій, підриваючись з місця. — Світлано, ти хоч розумієш, що коїш? Ти ж матір проти нас налаштовуєш! Хочеш одноосібно володіти трикімнатною в центрі?

— Я нікого не налаштовую! — вигукнула донька. — Ви самі себе «налаштували», коли востаннє до мами пів року тому заїжджали «на п’ять хвилин»!

— У мене бізнес! У мене тендери, сім’я, діти! Я не можу тут цілодобово «чергувати», як ти!

— «Чергувати»? — Галина Петрівна повільно підвелася, спираючись на стіл. — Значить, по-твоєму, Світланка тут просто «чергувала» останні роки? Коли в мене були проблеми зі здоров’ям, хто ночами не спав? Хто судна виносив і не скривився жодного разу? Хто за свої гроші ремонт у ванній зробив, щоб мені зручно було?

— Мамо, ну досить драми! — Олег махнув рукою. — Ми всі тебе любимо! Але квартира — це капітал. Це мільйони! Ти хочеш усе віддати одній дитині?

— Ах, мільйони? — старенька гірко посміхнулася. — Ось що вас хвилює. А коли я лежала пластом після лікарні, ці мільйони когось із вас хвилювали? Хтось запитав, чи є в хаті крупа?

— Не перекручуй! — Андрій стукнув кулаком по дубовому столу. — Світлана ск5ільки жила тут безкоштовно, не платила за оренду. Це вже величезна економія для неї!

— Безкоштовно? — Світлана схопилася, її очі заблищали від сліз. — Андрію, ти хоч знаєш, скільки коштують пелюшки для дорослих? Спеціальне харчування? Консультації приватних лікарів?

— У нас є державна поліклініка! Навіщо ці витрати?

— У тій поліклініці черга на УЗД — три місяці! — голос Світлани зірвався. — А коли в мами проблеми, що мені казати? «Почекай, мамо, три місяці, Андрій каже, що так дешевше»?

Олег нервово почав м’яти край скатертини:

— Світко, ну ми ж не проти допомогти. Але дарча. Це ж назавжди! А якщо ти заміж вийдеш? Завтра з’явиться якийсь чужий чоловік і виселить маму!

— Яке заміжжя? — гірко розсміялася жінка. — Мені сорок два. Моє життя — це робота в лікарні та догляд за мамою. Хто мене таку візьме, вічно втомлену і з вантажем проблем?

— Ну не кажи дурниць! — Андрій спробував пом’якшити тон. — Ти гарна жінка, ще влаштуєш долю.

— Гарна, але в одній куртці четвертий рік! Гарна, але без манікюру, бо гроші йдуть на мамині вітаміни!

Галина Петрівна мовчки слухала перепалку, зрідка киваючи своїм думкам.

Потім тихо, але вагомо промовила:

— Олежику, а пам’ятаєш, як ти три роки тому просив у мене велику суму «в борг»? На якусь «справу життя»?

Олег миттєво почервонів:

— Мамо, ну до чого тут старі борги.

— До того, що я дала. Останнє вигребла. А Андрійко, коли офіс відкривав, хто перший внесок оплатив? Я продала дачу батькову, щоб синочок став «директором».

— Це була інвестиція в майбутнє сім’ї! — вигукнув Андрій.

— Інвестиція? — Галина примружилася. — А те, що донька віддала мені сім років своєї молодості, — це не інвестиція? Це не вважається?

— Мамо, будь ласка, не кажи так, — прошепотіла Світлана. — Я робила це, бо люблю тебе. Не заради квадратних метрів.

— Я знаю, сонечко. Тому й хочу, щоб ти була захищена. Бо коли мене не стане, ці двоє виставлять тебе за поріг наступного ж дня.

Андрій різко встав, застібаючи піджак:

— Мамо, ти робиш фатальну помилку! Ти руйнуєш родину!

— Родину? — Галина Петрівна обвела синів довгим, пронизливим поглядом. — Яку родину? Ту, що згадала про моє існування лише тоді, коли запах мільйонів залоскотав ніздрі?

Галина згадала вечір пів року тому.

Світлана тоді відмовилася від побачення з чудовим чоловіком — Віктором, хірургом з обласної лікарні.

Він давно за нею впадав, дарував квіти.

— Мамі сьогодні гірше, я не можу її лишити, — казала донька в слухавку, стоячи біля вікна. — Вибачте, Вікторе, іншим разом.

Того «іншого разу» так і не сталося.

Чоловік, втомлений постійними відмовами та турботами Світлани про маму, більше не дзвонив.

А Світлана просто пішла гріти чай для матері, навіть не поскаржившись.

Андрій востаннє заїжджав на Новий рік.

Привіз величезний кошик екзотичних фруктів.

Пробув рівно сорок хвилин, постійно перевіряючи повідомлення на телефоні.

Навіть не роздягнувся.

Його дружина Наталя взагалі не вийшла з машини, чекаючи на нього з працюючим кондиціонером.

А Олег. Молодший син учора знову притягнув додому пакет брудного одягу.

— Мам, хай Світлана випере, бо в мене машинка «глючить». І дай пару сотень на бензин, завтра на співбесіду їду.

Машинка в нього «глючила» вже третій місяць, а співбесіди закінчувалися посиденьками з друзями в кафе.

— А пам’ятаєш, — несподівано звернулася Галина до Андрія, — як ти в інституті захворів? Я три доби не спала, міняла компреси. А потім йшла на зміну, бо треба було гроші відробляти за твої ліки.

Андрій невпевнено знизав плечима:

— Мамо, це ж було майже тридцять років тому. До чого цей спогад?

— Тридцять років тому ти пам’ятаєш, а мої страждання останні п’ять років — забув? — у голосі старої жінки з’явилися металеві нотки. — Ти бачиш лише стіни, Андрію. Ти не бачиш людини, яка в цих стінах доживає віку щодня від самотності.

Світлана взяла матір за руку:

— Мамо, заспокойся. Тобі не можна нервувати.

— Можна, доню. Треба розставити крапки.

— Світлано, — Олег фиркнув, — ти хоч розумієш, який тягар на себе береш? Податки, комуналка за таку площу. Ти ж за свою зарплату медсестри не стягнеш!

— Я вже п’ять років за все це плачу, — тихо відповіла сестра. — Поки ти купував нові навушники, а Андрій — путівки на лижі. Я оплачую рахунки з маминої пенсії та своєї зарплати.

За столом запала тиша.

Навіть Андрій не знайшов, що заперечити.

— Ось бачите, — кивнула Галина. — А ви думали, що комфорт береться з повітря? Хто оплатив заміну труб минулого місяця? Хто викликав майстра, коли замкнуло проводку?

— Але дарча, — знову почав Андрій.

— Дарча — це справедливість. Пізня, болюча, але єдина можлива, — відрізала мати.

Наступного дня до Галини Петрівни завітав Андрій.

Але не один — з дружиною Наталею.

Та ввійшла в квартиру з таким виглядом, ніби оцінювала антикваріат перед аукціоном.

— Галина Петрівно, ми маємо серйозно поговорити, — Наталя зняла дорогі сонцезахисні окуляри. — Те, що ви вчора навигадували, — це імпульсивне рішення. Ви не в стані адекватно оцінювати ситуацію.

— А тебе хто питав? — різко обірвала її Світлана, виходячи з кухні. — Це внутрішні справи нашої родини.

— Родини? — Наталя тонко посміхнулася. — Андрій — мій чоловік. Спадщина чоловіка — це майбутнє моїх дітей. Тому я маю повне право голосу.

Галина Петрівна мовчки поставила чайник.

Її обличчя було наче з каменю.

— Галина Петрівно, — продовжувала Наталя, всідаючись у крісло, — ви ж мудра жінка. Невже ви не бачите, як Світлана вами маніпулює? Вона ж просто користується вашою добротою. Живе тут, економить на оренді, а тепер ще й хоче загарбати всю нерухомість!

— Маніпулює? — насупилася старенька.

— Ну звісно! Будь-яка нормальна донька вже давно б влаштувала маму в хороший приватний пансіонат. Там догляд, харчування, коло спілкування. Ось, я навіть роздруківки принесла. «Золота осінь» — там чудово! Медсестри 24/7.

— Пансіонат? — Галина Петрівна повільно повернулася до невістки. — Ти хочеш мене в притулок здати?

— Це не притулок! Це сучасний європейський заклад! — підхопив Андрій. — Мамо, там масажі, процедури, розваги. Тобі буде краще.

— І ніяких сварок за квартиру, — додала Наталя. — Світлана нарешті почне жити своїм життям, може, чоловіка знайде. А квартиру ми продамо, гроші чесно поділимо.

— Зрозуміло, — кивнула Галина. — Поділимо. Це ключове слово.

Запала незручна пауза.

— Мамо, — раптом подав голос Олег, який тихо сидів у кутку, — а може, вони праві? Ну справді, навіщо тобі ці турботи? В пансіонаті тобі буде спокійніше.

Світлана подивилася на брата з жахом:

— Олеже! Ти хоч чуєш, що кажеш? Ти ж сам тут живеш, їси мамині супи! Куди ти її виряджаєш?

— А що? — він знизав плечима. — Мама вже не молода. Їй потрібен професійний догляд, а не постійні стреси від наших сварок.

— Догляд вона отримує від мене! — крикнула Світлана. — Я професійна медсестра!

— Ти — звичайна маніпуляторка! — втрутилася Наталя. — Ти тримаєш маму собі на користь вдома, щоб мати дах над головою!

Галина Петрівна повільно підійшла до столу і взяла роздруківки пансіонату.

Повільно розірвала їх на дрібні шматочки.

— А тепер слухайте мене уважно, «турботливі» мої. Світлана — єдина, хто бачить у мені людину, а не квадратні метри. Ви прийшли сюди ділити шкуру ще живого медведя. Соромно.

— Мамо, послухай, — Андрій знову спробував змінити тактику. — Ми не проти, щоб Світлана тут жила. Але дарча на всю квартиру — це перебір. Це не за законом совісті.

— Про яку совість ти кажеш, синку? — голос Галини став тихим і небезпечним. — Може, про ту, яка дозволила тобі три роки тому взяти у мене довіреність на квартиру «для оформлення субсидій»?

Андрій миттєво зблід.

Наталя здивовано глянула на чоловіка.

— Мамо, ну це було для справи.

— Для якої справи? — Галина дістала з шафи теку. — Ось довідка з банку. Я випадково її отримала, коли пішла переоформлювати пенсійну картку.

Світлана взяла папірець, очі її округлилися:

— Кредит під заставу квартири? Андрію, ти заклав мамине житло?!

— Це було тимчасово! Мені треба було врятувати бізнес! — закричав він. — Я все виплачую, ніхто б нічого не дізнався!

— Тимчасово? — Наталя підскочила. — Андрію, ти ж казав, що взяв гроші у партнерів! Ти підставив нас усіх!

— Коли б банк прийшов виселяти маму, ти б теж казав «тимчасово»? — Світлана ледь не плакала від люті. — Ти — егоїст! Ти ризикував дахом над маминою головою заради своїх амбіцій!

— Я хотів як краще! — виправдовувався Андрій.

— Як три роки тому? — Наталя дивилася на чоловіка з огидою. — Коли ми ледь не втратили машину через твої борги?

Повисла важка, гнітюча тиша.

Олег, який намагався бути непомітним, знову втупився в телефон.

— Олежику, — покликала матір, — а ти чого мовчиш? У тебе совість чиста?

Син не піднімав голови. Його вуха палали.

— Мамо, я хотів сказати.

— Кажи вже все, — зітхнула Галина.

— Твої сережки золоті, з рубінами, що батько на річницю дарував, — він важко зітхнув. — Я їх продав.

— Що?! — Світлана закрила. — Це ж була мамина улюблена пам’ять!

— Мені потрібно було повернути борг! — виправдася Олег.

— Скільки? — запитала Галина.

— Шість тисяч. Але продав, бо потрібно було терміново віддати ті гроші.

Світлана опустилася на стілець.

— Ви неймовірні. Один заклав стіни, інший продав спогади. І ви ще маєте нахабство звинувачувати мене в користі? Ви прийшли сюди як стерв’ятники!

— Досить, — Галина Петрівна піднялася. — Завтра я йду до нотаріуса. І це буде дарча не просто на квартиру. Це буде мій підпис під тим, що в мене є лише одна дитина. Світлана.

— Мамо, ти робиш помилку! — закричав Андрій.

— Помилку я зробила тридцять років тому, коли вирішила, що виростила гідних синів. Тепер я просто виправляю наслідки. Геть з моєї хати! Усі, крім Світлани.

Минуло два тижні.

Галина Петрівна сиділа у своєму улюбленому кріслі, тримаючи в руках документ у синій папці.

Дарча була оформлена.

— Мамо, може, сховаємо? — обережно запитала Світлана, протираючи пил на полиці. — Раптом хлопці знову прийдуть.

— Не прийдуть, — спокійно відповіла мати. — Я вчора викликала майстра. Ми змінили замки. Повністю.

— Навіщо? Це ж їхній дім теж був, — завагалася донька.

— Ні, Світланко. Дім там, де тебе люблять, а не там, де тебе грабують.

Тепер це твій дім. І мій спокій.

Дзвінок у двері розірвав тишу.

Наполегливий, грубий.

Світлана подивилася у вічко.

— Це Олег.

— Не відчиняй, — відрізала Галина.

— Мамо! Я знаю, що ви там! — кричав син через двері. — Відкрий, мені нікуди йти! Мене виселили з гуртожитку!

— Шукай роботу, Олеже! — крикнула Галина через зачинені двері. — Вчися жити за власний кошт, а не за кошт старих батьків!

Стукіт продовжувався ще хвилин десять, потім почулися прокляття і кроки вниз сходами.

— Шкода його, — тихо промовила Світлана.

— Мені теж шкода. Але жалість без уроку — це зло. Якщо він зараз не зрозуміє, що таке відповідальність, то пропаде остаточно.

Наступного дня зателефонував Андрій.

Голос його був сухим і офіційним:

— Мамо, я виплатив той кредит. Квартира чиста. Більше застав немає.

— Це гарна новина, Андрію. Хоч один гідний вчинок.

— Ти пробачиш мене?

— Пробачити — це одне. А повернути довіру — зовсім інше. Живи своїм життям, синку. Виховуй дітей так, щоб вони не прийшли до тебе з адресою пансіонату.

Увечері Світлана прийшла з роботи не одна.

Її супроводжував Віктор — той самий лікар.

Він тримав величезний букет лілій.

— Галина Петрівно, я вирішив, що вистачить відкладати життя на потім, — посміхнувся чоловік. — Прийшов просити дозволу запросити вашу доньку на вечерю. І не приймаю жодних «мамі зле».

Старенька посміхнулася — вперше за довгий час щиро і світло.

— Йдіть, діти. Ідіть і будьте щасливі. А я тут сама впораюся, у мене тепер серце на місці.

Коли двері зачинилися, Галина Петрівна подивилася на фотографію покійного чоловіка.

— Бачиш, Петре, — прошепотіла вона, — ми таки виховали людину. Одну, але справжню.

Ця історія вчить нас, що справедливість не завжди приходить у вигляді закону, іноді вона приходить через тверде материнське «ні».

Не бійтеся захищати тих, хто захищає вас.

І пам’ятайте: сім’я — це не ті, з ким у вас спільна нерухомість, а ті, хто тримає вашу руку в найтемнішу ніч.

Як би ви вчинили на місці Галини Петрівни?

Чи справедливо обділяти синів, якщо вони вчинили підло, чи все ж треба було поділити все порівну?

Поділіться своєю думкою в коментарях, адже такі ситуації трапляються в кожному другому домі.

Фото ілюстративне.