У Світлани Петрівни був син Денис. Жили вони в невеликому селищі. Чоловіка в неї не було, тому сина виховувала Світлана Петрівна сама. Після закінчення школи, Денис поїхав в місто, де вступив до медичного університету. Там він познайомився з дівчино, з якою почав зустрічатись. Якось, його запросив друг на весілля і Денис поїхав святкувати. Так сталося, що з дороги він не повернувся. Його не стало.
Світлана Петрівна довго не могла прийти до тями, він був її єдиним сином. Але час йшов і потрібно було жити далі. Вона працювала медсестрою у місцевій амбулаторії і робота стала для неї єдиною розрадою. Всю себе вона присвятила роботі.
Минуло п’ять років. За цей час з допомогою місцевого фермерського господарства збудували нову амбулаторію, відремонтували дитячий садок і школу. Голова селищної ради став підбирати в ці заклади молодих фахівців. Цього дня мав приїхати лікар для роботи в амбулаторії. Селищний голова зустрів молодого фахівця з розкритими обіймами. Ним виявилась молода жінка, років до тридцяти, звали Ірина. Голова почав їй все розказувати й показувати, яка гарна в них амбулаторія, скільки багато сюди вкладено, але ось з житлом для молодих фахівців, каже що трохи не встигли і доведеться почекати приблизно три-чотири місяці.
Ірині це не дуже сподобалось, адже їй обіцяли, що тут буде і житло, і дитячий садок, і школа. Саме тому Ірина і погодилась на переїзд до цього селища, бо вона не сама, в Ірини є син Денис якому п’ять років. Голова вибачився, сказав, що з дитячим садочком взагалі ніяких проблем, він зовсім поруч, а з житлом обов’язково щось вирішимо.
Випадково, їхню розмову почула Світлана Петрівна і запропонувала, щоб Ірина тимчасово пожила в неї. Дівчина погодилась і вже за годину розпаковувала валізи в будинку Світлани Петрівни. Поки Ірина займалась речами, Денис бігав по будинку і раптом вона почула як малюк голосно почав кричати: ” Тато, тато!”. Ірина вибігла з кімнати і побачила, що Денис стоїть перед портретом і показує на нього пальчиком.
Ірина ледь не зомліла. На фото був Денис, той з яким вона зустрічалась в університеті і який був батьком її сина. Вона не знала що робити. Ірина просто стояла, дивилася на фото і плакала. В цю хвилину в кімнату увійшла Світлана Петрівна і хлопчик знову голосно сказав показуючи на на фото: “Ось тато!”.
Коли жінки трохи оговтались, вони розповіли одна дній, кожна свою, сумну історію. Вони обидві тихо плакали. Плакали цього разу не від смутку, а від радості.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел