– Несподівано чоловік мені тут заявив – ти, каже, чому матері не дзвониш, складно тобі, чи що? – розповідає 37-річна Світлана. – Вона ображається, мовляв, взагалі про неї забули!

Я спочатку навіть оторопіла, начебто з мамою ми днями зустрічалися тільки. А він, виявляється, Ірину Петрівну, свекруху, має на увазі.

Я кажу, ну так своїй мамі ти сам і дзвони. А він – я на роботі цілий день, мені ніколи, ти вдома сидиш, невже тобі складно набрати їй хоч через день? Вона ж нам допомагала завжди. Я мало не впала! Кажу, щось я не пам’ятаю, в чому полягала її допомога?

Зі своєю свекрухою, Іриною Петрівною, Світлана знайома вже років дванадцять, і щодо заявки «допомагала завжди» могла б посперечатися. У чому вона, допомога? Чоловік Світлани, Ігор, пішов з материної двокімнатної квартири ще в студентські роки, грошей у Ірини Петрівни не брав, навпаки – час від часу їй підкидає якісь суми, на пенсію прожити складно.

Квартиру і машину Світлана з Ігорем купували собі самі, виплачували кредит. З дитиною, восьмирічною внучкою Маринкою, Ірина Петрівна теж не сиділа, хоча цілком би могла.

Проте свекруха щиро впевнена сама і всім каже, що молодій сім’ї допомагає все життя, і синові цю саму думку вселила.

– Коли ми тільки одружилися, – розповідає Світлана, – Ірина Петрівна придумала традицію недільних обідів в своєму будинку – ми з Ігорем повинні були приїжджати до неї в вихідний. Вона готувала перше, друге і компот, і чекала нас до столу. Ну, готує вона, якщо чесно, так собі. Але справа навіть не в цьому.

Якби вона була знаменитим шеф-кухарем кращого ресторану столиці, тягнутися в свій вихідний день через все місто за їжею до мами, в наш час достатку… ну, так собі ідейка для молодого подружжя.

– Ну, якщо чесно, так, не дуже-то весело…

– Ось ось. Машини у нас тоді не було, жили в спальному районі, добиратися треба було з трьома пересадками, ще й пробки… Я щотижня вмовляла чоловіка відмовитися, не їздити в цей раз, провести день як-небудь інакше. А він, навпаки, просив мене потерпіти – мовляв, мама ж образиться, вона нас чекає, продукти купувала, готувала. Як же ми не приїдемо, ти що! Я і їй говорила – не треба перш за все, але хто б мене слухав…

– Цікаво, а чим закінчилося це все?

– Тягали ми так на обіди до свекрухи місяці чотири, напевно! А потім був якийсь сімейне свято, і сестра Ігоря двоюрідна нам з ним потихеньку повідомила, що ми мати, виявляється, заїздили вже! Вона світу не бачить, всю суботу миє квартиру, всю неділю смажить-парить, потім ще і посуд миє, ввечері без ніг, без рук.

А грошей скільки на всі ці обіди йде! Ми обоє проковтнули, їмо, вибачте, ніби не в собі, а вона пенсіонерка, кінці зводить, викроює, весь тиждень сидить на хлібі і воді, щоб до неділі купити шматок нормального м’яса дорослим діткам- дармоїдів…

– Та вже, цікавий поворот!

– Чоловіка треба було бачити! Він просто отямитися не міг від маминого віроломства. Виявляється, всі чотири місяці вона на всі лади скаржилася на нас рідні, що ми її об’їли і заїздили, уявляєш?

Через кілька років після весілля у Світлани з чоловіком народилася дочка Маринка, якій зараз вже вісім років, і Ірина Петрівна знову з ентузіазмом кинулася «допомагати».

– Я їй чітко сказала відразу – ніякої допомоги мені не потрібно! – розповідає Світлана. – Впораюся, кажу, сама. Хочете – приходьте просто так, подивитися на внучку… Ну ось вона і ходила! Місяців вісім, напевно, кожен день.

– Допомагала?

– Та яке там! Просто сиділа. Готувати вона не хотіла, дитини брати боялася, прибирати – ну теж не горіла. Ходила за мною хвостиком. Я на кухню – і вона туди, я в кімнату – і вона встає і йде. Дитину одягаю, кажу, Ірино Петрівно, можливо, ви вийдете з коляскою, я вам все зберу, винесу, походьте в скверик неподалік. А вона – ти що, Світланко, я боюся, раптом я не впораюся. Ні, підемо разом…

– І що, ходили удвох?

– Ну звичайно! Ось потрібна вона, така допомога? Я вже їй в відкриту говорила – може, у вас якісь справи є, так ви завтра не приходьте, відпочиньте від нас. Яке там! Їздила кожен день, як штик. У підсумку я вже не витримала! Висловила їй, що від її «допомоги» втомилася більше, ніж від дитини. І що ти думаєш, я багато про себе почула! Що я невдячна, вона всі справи закинула, а я вічно незадоволена.

Ірина Петрівна досі, за словами Світлани, веде себе подібним чином. То притягне раптом сумку делікатесів, отримавши пенсію – фрукти, м’ясо, хороші шоколадні цукерки, ще який-небудь делікатес. А потім скаржиться родичам, що на їжі економить, тому що всі гроші витратила на їжу для сім’ї сина – їм, мовляв, потрібніше… Ігорю доводиться збирати таку ж сумку їжі і везти матері, щоб не відчувати себе нехорошою людиною.

– Я вам все життя допомагаю, а ви невдячні! – час від часу ображається Ірина Петрівна.

От як з нею нормально ладити?

Фото ілюстративне – hilfetelfon.