Мені 38 років і мої подруги радять мені серйозно поговорити з батьками про спадщину. Вони не вбачають в цьому нічого поганого, адже рано чи пізно це питання виникне.
Я ж вважаю, що це некрасиво, при живих і здорових батьках говорити про спадок. Коли вони захочуть, самі піднімуть це питання.
– Вам треба зібратися всією сім’єю і поговорити серйозно, – наполягають подруги. – Батьки ж не збираються жити вічно? Та й взагалі, оформити все документально. Зараз. Поки всі в доброму здоров’ї. А що? Так роблять всі нормальні люди.
Але незручно мені якось… У мене життя, як у всіх: чоловік, двоє дітей, робота, старіючі батьки. Мама з татом завжди здавалися вічними, проте останні місяці показали, що це, на жаль, ілюзія: батько переніс досить важку хворобу, серйозно налякавши всіх. Тільки завдяки моїм енергійним діям і вчасно розпочатому лікування, ситуацію вдалося вчасно стабілізувати.
Я щиро сподіваюся, що найнеприємніше ми вже пережили, і далі буде легше. Лікарі запевняють, що так і повинно бути. В крайньому випадку, тато тепер уже вдома, не в лікарні, і відчуває себе непогано. Я по житті намагаюся йти як переможець: енергійна, пробивна, цілеспрямована. Моя рідна молодша сестра, Люся, навпаки: слабка, хвороблива і непристосована до життя. Люся розлучена, вже кілька років живе з донькою у батьків.
Батьки Люську шкодують, допомагають з дитиною: – Ой, з дитиною одній важко! – наївно розповідає моя мама. – Люся б одна не впоралася! Нас троє дорослих, і ми всі весь час зайняті дитиною! І приготувати треба, і погуляти! Як би їй одній?
Мені все це слухати трохи дивно, адже коли росли двоє моїх дітей, батьки особливо не допомагали. І взагалі, внучку, яка росте у них на руках, люблять набагато більше.
Але якщо у батьків з’являються проблеми, то з ними вони відразу до мене. З тієї ж хворобою батька, наприклад. Ні, у мене немає претензій, я робила що могла, які вже рахунки в такий момент. Шукала лікарів, домовлялася, діставала гроші. Сестра в цей час не робила абсолютно нічого. Навіть відвезти в лікарню передачу, як з’ясувалося, бідна Люся не може – у неї ж дитина…
– Зате квартиру батьківську, в якій живе, вона напевно вважає своєю! – зітхає моя близька подруга. – От не розумію я тебе! Так не можна! Тобі потрібно зібрати всіх і поговорити. Нехай кожен скаже, що думає про те, як ділити спадщину, і Люся ваша в тому числі! І батьки. А що такого-то?
Я розумію, що так буде правильніше, але у мене язик не повернеться! Батько тільки-тільки в себе приходить, адже ще місяць тому не знали, що робити, готувалися до найгіршого! А тут я… та це їх підкосить гірше, ніж хвороби! Не знаю, що робити, чесно кажучи… Залишити все так, як є, розбиратися з сестрою потім – станемо ворогами…
Просити батьків вирішити питання зараз і якось озвучити свою думку – а раптом пересваримося зараз? Не знаю… Батьки цю тему взагалі не зачіпають… Їм, здається, і в голову не приходить, що ми з сестрою можемо і будемо щось ділити…
То ж чи варто заводити з батьками розмови про спадщину? Адже ситуація неоднозначна, а батьки мовчать? Чи відпустити ситуацію, головне, нехай батьки будуть здорові і живуть довго, а потім якось розберемося самі…
Фото ілюстративне – yen.yandex.