fbpx
Життєві історії
Свекруха, не соромлячись невістки, часто усамітнювалася з Степаном. Холодно ставало у Поліни під сеpцем, коли з сусідньої кімнати вона чула її свистячий шепіт і невиразне бурмотіння Степана. Здогадувалася, про що йшли ці довгі розмови сина з матір’ю. А коли стало несила, вона якось вночі сказала Степану: – Їдь, я тобі не перешкода

Не подобається свекрусі невістка, і все бурчить на неї.

Мати Степана приїхала, коли онучці – Тані було два рочки і Поліна знову ходила вaгiтна. Степан познайомив тоді Поліну з гострозорою, ще міцною старою і велів називати її мамою. За матеріалами

Поліна хоч і бачила свекруху вперше, та не була проти – мамою так мамою. Степан останнім часом став згадувати про будинок, про те, що ось, мовляв, непогано було б з’їздити з рідними побачитися.

– Їдь, – щоразу говорила Поліна, але він чомусь зволікав.

І ось приїхала Серафима, Степанова мати. Вона поплакала раз і другий, пошкодувавши сина, знудьгувався на «чужині».

Похапцем приголубила Танюшу. Поліну свекруха якось не помічала, але та не раз ловила на собі допитливий, недовірливий її погляд.

Степан з приїздом матері і зовсім засвяткувався. Поки Поліна на ферму та з ферми обернеться, він встигне напuтиcя, проспатися і знову напuтиcя.

– Бач, тужить, – в перший же день сказала з докором Поліні свекруха. – Дома-то його від одного запаху цієї зарaзи вивертало …

– Приїхав сюди – вже міцно вuпuвав, – простодушно заперечила Поліна. – Боялася і заміж тому за нього йти, та умовив …

– Якби не хотілося йти, то б не заставив, – їдко помітила стара. – Він сумує за домівкою …

Свекруха, не соромлячись невістки, часто усамітнювалася з Степаном. Холодно ставало у Поліни під сеpцем, коли з сусідньої кімнати вона чула її свистячий шепіт і невиразне бурмотіння Степана. Здогадувалася, про що йшли ці довгі розмови сина з матір’ю. А коли стало несила, вона якось вночі сказала Степану:

– Їдь, я тобі не перешкода. Бачу, що нудишся. Потрібні будемо – приїдеш, а ні-і одна проживу. Хіба мало баб без мужиків з дітьми колотяться …

І одного разу поїхав Степан з матір’ю в рідні краї.

Відвезли Поліну наpoджувати в лікарню. Повернулася додому з сином на руках через два тижні.

По-весняному пригрівало сонце, а від Степана не було ніяких звісток – як в воду канув. З’явився він у селі, коли сніг з пагорбів скотився. Одягнений був на ті часи багато. Привіз із собою валізу з різними припасами, від яких пахло небаченим ситим краєм. Щедро Степан нагріб на стіл гору продуктів. Маленька Танюшка не знала, за що і хапатися: то м’якого пряника відкусить, то шматок  домашньої ковбаси, то наб’є рот курагою.

До появи сина Андрія Степан поставився спокійно.

– Я чув, що хлопець буде, – тільки й сказав він, намагаючись не зустрічатися поглядом з Поліною.

Коли сіли за стіл, Степан глянув уважно на Поліну і сказав:

– Висохла ти, що та тріска.

– Чи не від хорошого життя, – зітхнула вона. – Думала, зовсім не приїдеш. На що ми йому така орава потрібні …

– Ну, ти це кинь, – насупився Степан. – Я не нелюд, від своїх дітей бігати. На мою батьківщину поїдемо, а тут і без нас гнилу картоплю доїдять …

– Як це ззбиратися ?! – заметушилася Поліна.

– А ось так – пов’яжемо вузлики з пелюшками – і на станцію, – розреготався Степан.

А ще через тиждень у Хохлових все було готове до від’їзду.

Поліна в останній раз глянула на рідне бідне подвір’я і подалася на станцію.

Вперше в житті Поліна їхала так далеко. Вона дивувалася простору, дивлячись у вікно вагона.

– Тепер уже близько, – сказав Степан.

Будинок чоловіка здивував Поліну. Він нагадував їй колгоспну комору – такий же довгий і високий.

Свекруха зустріла Поліну стримано, навіть холодно, також не проявивши особливої ​​ласки до онука і внучки. Довго і уважно вдивлялася в обличчя сплячого Андрійка. Хоч і сумно було на душі у Поліни, але виду вона не подавала. Вже на другий день стара вказала їй на яму для замісу глини. Ця справа Поліні було знайома. Вона тепер з ранку до вечора місила глину з половою, мазала облуплені стіни будинку і сараїв, білила.

Двічі навідувався Степанів старший брат Кирило з дружиною.

– Згадай моє слово, – шепнула Поліні Кирилова жінка. – зживе тебе стара відьма…. – вона не договорила і невизначено махнула рукою.

Степан загуляв відчайдушно, і добре, якщо з піснями повертався до вечора, а то приходив вранці. І приймався грuмати на Поліну, але і тут мовчала вона. І діти, немов відчуваючи мамину печаль, тулилися до неї, злякано витріщаючи оченята на неласкаву бабку і хмiльного батька.

Одного разу Поліна, затримавшись в комірчині, почула розмову свекрухи з Степаном на кухні.

– Ой, дивлюся, дивлюся я, Степанушка, на твою старшеньку і сумніваюся. Істинний Бог, не твоя!

– Та ти чого, мамо, жартуєш? – здивовано скинувся Степан. – Полінка дiвка була …

– Ох, горе, – зітхнула стара. – Мабуть з чаpкою козaкував – могло і привидітися …

Поліна не знала, чи то здатися їй, чи то зачаїтися. Поки вона роздумувала, Степан там, на кухні, гаркнув:

– Та ну тебе, мати! Бачу, не по нутру тобі з самого початку Полінка, ось і верзеш всяке … – Хряпнули в сінях двері за Степаном, а стара, щось бурмочучи, пройшла повз комори в світлицю.

І все ж Степан не втримався, запитав, коли спати лягали:

– Здається мені, що Танька на Захара схожа стала. Чи не мною ти його пустощі покрила?

– Дурень ти, – відповіла йому спокійно Поліна. – А там думай як хочеш.

Поліна і Степан обидва прийшли в контору радгоспу.

Директор ще не старий мужик, не гнеться безпалою лівою рукою вказав обом на стільці біля столу.

– нагулявся, Степан, – несхвально глянув директор. – Згадав, що є ще і робота на світі …

– Ну, це моя справа, – буркнув у відповідь той.

З Поліною питання вирішилося без зволікання. Доярки на фермі потрібні були конче. А ось з Степаном було гірше.

– скотарем на ферму підеш? – запропонував директор.

– Та який же я скотар ?! Нога не гнеться – ні верхи, ні пішки … Ти, Петро Кузьмич, легше що-небудь – важко мені вже.

– Ну об’їждчиком підеш в третю бригаду, – нарешті вирішив директор.

З радістю входила Поліна в корівник – великий, з безліччю вікон і високою покрівлею. Доярки тут мало чим відрізнялися від колишніх подруг.

Дали їй групу корів. Спочатку придивлялися до новенької товаришки, і завідувачка – крута на язик молодичка.

Якось «налетів» на ферму на конику хмiльний Степан. Зістрибнув на землю та підвернув покaлiчену ногу і з двору поніс великим мaтюкoм.

– Де Полінка-стеpва? – не спитав, а гаркнув він на якусь доярку.

Хотіла Поліна вийти назустріч, почувши голос чоловіка, але баби не дали. Заштовхали вони її в мийку за порожніми бідонами.

– Де вона? – лютував уже в корівнику Степан. – Все знаю …

Зблідла Поліна, не здогадуючись, чуючи його голос.

– Чого ти розходився? – першою накинулася на Степана сусідка Марія Ласкіна. – Розійшовся бач, клишоногий …

– З ким вона у вас тут … Все знаю…

Баби підступили до Хохлова.

– Ну, ну, тихше у мене, – насторожився Степан.

– Вже вдома твоя Полінка, – сказав хтось із баб примирливо. -Та таку бабу, як у тебе, на руках носити треба. До того їй …

Степан ще побyшував, побyшував і поїхав на своєму конику.

– Це все свекруха твоя, – говорила Поліні Марія, коли обидві поверталися з ферми. – Ух і відьма! Чи не люба ти їй. У неї давно для Степана наречена була, та й зараз, мабуть, він з нею погулює …

– Здогадуюся я, – зітхнула Поліна. – Якби не діти … безбатченків і без того повно.

– Ось і думає свекруха твоя, що якби не ти так діти, то у них би склалося. Ти сьогодні додому не ходи …

– Та ти що?! – заметушилася Поліна.- Андрюшку хто ж без мене погодує, та й Таню …

– Ну постривай у мене поки, – наполягала Марія. – Піду сама спершу, хоч і не ходила я до Серафими, подивлюся …

Марія жила удвох з підростаючим сином. Повернулася Марія скоро.

– Менший надривається, і дочка, мабуть, налякана, – розповідала вона. – Сам удома – спить за столом. А Серафима так і підскочила, мене побачивши: «Ось бачиш: невинна була б – додому прийшла, а то ходить десь!»

Поліна зробила крок за поріг.

– Та не ходи. Перечекай трохи, – кинулася слідом Марія.

Але Поліна була вже за хвірткою.

Вона увійшла в кухню і тут же підійшла до ліжечка, в якій плакав Андрійко. Таня кинулася до матері і вчепилася їй у поділ. Стара, яка поралася біля печі, так і застигла від несподіванки з рогачем у руках.

Чоловік, що сидів за столом Степан, піднявши голову, глянув солов’їними очима на дружину.

– A-а, прийшла, – Ану розкажи … – він важко підвівся, взяв у руки гіллячку.

Читайте також:МАТИ OХНУЛA, ОЧІ ЇЇ ОКРУГЛИЛИСЯ. ПОХИТУЮЧИ ГОЛОВОЮ, ВОНА СЛУХАЛА СПОВІДЬ ДРУЖИНИ ЇЇ СИНА, ЯКИЙ ПІШОВ ДО ІНШОЇ ЖІНКИ, ВОНА МОЛОДША ЗА НЬОГО НА ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ. СИВИНА В БОРОДУ – БIС В РEБРО. ПРЯМО ЗА НАРОДНОЮ ПРИКАЗКОЮ ТРАПИЛАСЯ ТАКА ОКАЗІЯ

Стара, дрібно хрестячись, заспішила геть з кухні, бурмочучи:

– Навчи, навчи … Нас так вчили, а її і Бог велить …

Степан, припадаючи на хвoру ногу більше звичайного, підійшов до Поліни і змахнув гіллячкою. Поліна пішла на чоловіка:

– Це за що ж при дітях ти мене? – майже пошепки запитала Поліна.

Степан, що мав намір знову розмахнутися, позадкував.

– Це за що ж ти мене ?! – повторила Поліна і кинулася на чоловіка.

Він різко подався назад і, оступившись, впав, вдaрившuсь потилицею об відполіровану до блиску масивну лавку.

Поліна вихопила з ліжечка Андрійка і, взявши за руку Таню, вибігла за хвіртку на вулицю.

Марія чекала біля воріт. Вона, ні про що не розпитуючи Поліну, пропустила її в хвіртку і спішно попрямувала до свого будинку. На виття Степаниди поспішали жінки з інших будинків.

Марія повернулася скоро.

– Ось таку гулю ти йому на голові зробила … – і вона, сміючись, показала Поліні свій чималий кулак.

– Та не я це, – зі сльозами промовила Поліна. – Сам він …

На ранок Марія не веліла Поліні йти на ферму:

Впораємося самі, не вперше. Ти диви тут, щоб дітей не злякав.

Степана побачила Поліна з вікна. Він прямував через вулицю до садиби Марії. Його голова була широко обв’язана чи рушником, то чи ганчіркою. Йшов не бадьоро, похнюпившись.

Поліна вийшла йому назустріч на ганок, залишивши дітей в будинку. Степан зайшов у двір, глянув спідлоба на дружину і присів біля криниці на стирчачий камінь.

– Дому немає, чи що? – глухо запитав він. – З дітьми по людях тягaєшся …

– У мене і у моїх дітей немає дому. Ситі по горло і білим хлібом, і абрикосами. Їду я назад … – сказала Поліна і тут же стиснула затремтілі від образи губи.

– Ти чого? – насторожився Степан. – Ти мені кинь сім’ю розривати.

– Іди, тобі мати нову сколотить …

– Поль, ну навіщо так, – Степан підвівся і підійшов до ганку. – Ну, n’янuй послухав стару … Ось і ти ж мене… – Степан обережно помацав свою забинтовану голову, подивився жалібно від низу до верху на дружину.

– Не піду. Ти мужик, ти і вирішуй, як бути. Поїду, гірше не буде, – непримиренно сказала Поліна, але вже відчула в серці жалість.

– Гаразд,  будуватися почнемо. Завтра ж.

Стара зустріла невістку ненависним поглядом, але мовчала, бачачи сурове обличчя сина.

– Ось що, мати, – сказав Степан, сідаючи до столу. – Будуватися ми з Полінкою вирішили. Дивлюся, вам удвох місця мало в будинку.

– Як будуватися, коли вирішили? – здивувалася Серафима. –  Одні штани, та й ті в латках, а він будуватися …

– Ну, вже це не твого розуму справа, – пристукнув кулаком по стільниці син. – Сказав – будуватися – значить, буду будуватися.

– Якщо не мого розуму, – розлютувалася стара. – Так вимітайся сьогодні ж! – затупала ногами Серафима на невістку.

У той же день Степан і Поліна перетягнули до Марії свої нехитрі пожитки.

facebook