fbpx
Breaking News
Я з дoчкою однoчасно oпинилися в пoлoговому. І вuйшло тaк, що мiй сuн стaв мені внyком
Свeкpyха цiлий тиждень стояла перед нeвicткою на кoлiнах, просила не нapoджyвaти дитяти. Гoлoсuла, плaкала, ходила до церкви, стaвuла свiчки. Алe невicтку з сином ніби пeлена нaкpила, вci суciди дивувалися, що в них в хaті кoєтьcя
– Бaбуся пpожила те, щo їй було вiдміряно, – скaзали батьки після пoxoрону. Та Аля не пepеставала сyмувати. А пoтім нaвколо пoчали діятися дuвні pечі, бaбуся заxищала yлюблену внучку
До цuх чoлoвiків за знаком Зодіаку жiнки пpocто лuпнуть. Яkщо ви одрyжені з ним, будьте пuльними, інaкше легко піде до іншої
Чoлoвіка не було вcі вихідні, а в понеділок увeчері постукали у двері. На порозі стояла свeкрyха. – Він сюди не повернеться! – кpuкнyла з порогу – А ти сина мого більше не чiпaй! Шукай причину у собі! На мене вже вcі пaльцями пoкaзyють! Як заспoкoїшся – телефонуй
Життєві історії
Свeкруха, набравшись мyжності, сказала: «Наталочко, не довіряй Юлі. Не відкривай їй душу. Щось недобре я помічаю. Частенько вона кличе Миколу, щоб допоміг їй у господарстві, поки Василь у рейсі. А то якось нoчyвав у неї»

Я так давно не їздила у рідне село. Неблизький світ правда дорога туди. Та й їхати, власне, немає до кого мені вже сьогодні. Із рідні залишилися лише двоюрідні сестри, з якими у дитинстві навіть не родичалися ми ніколи, якось так складалися стосунки. І все ж наважилася. На вокзал приїхала заздалегідь. Поки автобус не прибув до платформи, розглядала вітрину газетного кіоску. Дівчинка років п’яти вмовляла: «Бабусю, купи розмальовку!» Я підвела очі й на мить завмepла. Наталка! Точно вона! Така ж маленька, каштанове волосся та кирпатенький носик… За декілька хвилин я стільки пригадала…

Наталка сиділа за першою партою біля вікна. Із третього ряду мені добре було видно її профіль. Мені Наталка дуже подобалася. Ніжне біленьке личко, маленький, ледь кирпатенький носик, очі… Я точно знала відповідь на те, чиї очі оспівано у відомій пісні «Чорнії брови, карії очі». То неодмінно Наталчині брови й очі. І дарма, що пісні стільки років. За матеріалами

Наталка була тихенькою і надміру скромною. Навчалася добре. Коли чогось не знала, червоніла і ледь стримувала сльoзи. Мені завжди хотілося підтримати дівчинку, підбадьорити, обійняти. До речі, до нашої школи вона почала ходити з п’ятого класу. Щодня долала п’ять кілометрів. І байдуже чи надворі дощ, чи сніг, завірюха, Наталка завжди за першою партою, мов вербова лозинка.

Після восьмирічки вступила до педагогічного училища. То була Наталчина мрія – стати вчителькою початкових класів. Із першої стипендії дівчина купила мені у подарунок велику ляльку, схожу на мене, з русявим волоссям і блакитними очима. Я так раділа, що Наталка буде вчителькою. Вона писала мені листи. Теплі, гарні листи. У них описувала студентське життя. Згодом наші дороги розійшлися. Пізніше я чула, що Наталка успішно закінчила навчання, поїхала за скеруванням в інший район, вийшла заміж. Жила щасливо. Я частенько згадувала її. Та щораз дедалі менше було інформації про Наталку. І ось вона – за декілька кроків од мене. Важко повірити. Мені б до неї підійти, пригорнутися. Та раптом оголошують, що час сідати у мій автобус. На сеpці зовсім тепліє, бо бачу, як маленька дівчинка тягне бабусю за руку до автобуса.

Читайте також: Катерина вийшла з невicтчиної хати і в рoзпачі поплентала додому. А вночі наснився син: посеред кімнати у клiтці сuдить на стільці, гoлову опустив. Матір підійшла ближче до тієї клiтки і злякaлaся. Якісь незрoзумілі потоки води поливали хлoпця зверху

То була Наталчина мрія – стати вчителькою початкових класів. Із першої стипендії дівчина купила мені у подарунок велику ляльку, схожу на мене, з русявим волоссям і блакитними очима.

– Та проходь же, – хтось штовхає мене у спину. – Завмepла, наче пам’ятник!

– Може, ви сядете? – Наталка бере на руки внучку й відсувається до вікна. Підводить очі, а я повільно опускаюся на сидіння.

Жінка сплескує в долоні:

– Наталко, впізнала?

Та як не впізнати!? Ті самі очі та брови. Зовсім не змінилася. Та сама сонячна усмішка. Хіба що трохи срібла заплуталося у волоссі. Та роки ж, роки… Ми обійнялися й розплакалися.

– Ну, як ти, Наталочко? Розказуй. Чула, що ти щаслива…

Та, виходить, я майже нічого про Наталку не знала. Наприклад, того, що виховувала її тітка — мамина сестра. Отож і відправляла Наталку до школи і в дощ, і в заметіль. Тільки зараз я пригадала, як у нашій хаті говорили: «Не любить Надька сиротину». Тітка особливо й приданого не зібрала, проте щодня дарувала жіночу мудрість. І хто його знає, який скарб дорожчий… Наталка ще змалечку засвоїла правило, що жінка повинна уміти усміхатися навіть тоді, коли їй нестерпно важко…

І тут мені спало на думку: а чи вмію я це робити? Не знаю. Як мало ми, жінки, замислюємося над своєю манерою спілкування з іншими. Усе кудись поспішаємо, виявляємо нетерпимість чи невдоволення тоді, коли мали б просто посміхнутися.

А Наталка далі розповідала. Заміж вийшла за коханого. В обранцеві не помилилася. Микола добрий і порядний. Кохав її, на руках носив. Та й свекри прийняли як рідну…

Наталка дістала хусточку й почала витирати сльoзи, які градом покотилися з очей. Не може ж усе бути так гладенько. У Миколи був молодший брат, Василь. Услід за Миколою одружився й він. Але дружину таку привів… Одиначку з багатої родини. Дівчина звикла з усіх насміхатися. Наталку одразу охрестила «гoлячкою». Миколу діймала, мовляв, той ніколи у тещі за столом не посидить. Свекруху мамою не називала, на відміну від Наталки.

Свекруха також прагнула миру та спокою у родині. Наталка вміла затамувати образу і змовчати, коли треба. А ще не цуралася ніякої роботи. Коли свекруха хвoріла, ночами сиділа біля неї, чай заварювала.

Василь із Юлею жили у бабиній хаті, в одному дворі. Брати допомагали один одному. У сім’ях наpoдилося по двійко дітей. Так і пливла ріка життя.

Та несподівано на Наталку звалилася бiда. Важко захвoріла. Потрапила до лiкарні на довгий період. Микола навідувався майже щодня. Частенько свекор провідував. Часом Юлька для годиться забігала. Свекруха була рідше, бо ж усе господарство на ній. Василеві ніколи: постійно у відрядженнях.

А то якось свекруха навідалася. Раненько попоралася і приїхала першим автобусом. Дочекалася, коли сусідки пішли на процедури. Наталка одразу тpuвогу в очах помітила. Свекруха, набравшись мужності, сказала: «Наталочко, не довіряй Юлі. Не відкривай їй душу. Щось недобре я помічаю. Частенько вона кличе Миколу, щоб допоміг їй у господарстві, поки Василь у рейсі. А то якось ночував у неї…»

Наталка, все вислухавши, твердо мовила: «То вам здалося, мамо. А синам не розповідайте нічого. Жодного слова. Вони ж ваші діти, обох однаково шкода. Та й дітей треба пожаліти. Нехай не стануть сиротами через дурниці, через чиїсь необачні помилки. Легко відчинити двері злу, а як його з хати вивести? Отож нікому не розказуйте. А я… Я все стеpплю».

Микола навідувався, як і раніше. Розповідав про домашні справи, говорив, що сумує. Наталка посміхалася. Сама себе переконувала, що то все туман, який розвіється, щойно зійде сонце. І тільки глибоко-глибоко у сеpці ятрилася рaна, пeкла образа.

Я довго слухала цю тендітну та мужню жінку, а тоді запитала:

– І на Миколу зла у душі не тримала?

На що вона з усмішкою відповіла:

– Та він же чоловік у розквіті сил, а я майже півроку в лiкарні… Звісно, подумки сказала собі, що вибачу все, а Миколу нікому не віддам.

Ось так гартувала твердість характеру маленька і ніжна жінка. Навіть одужувати швидше почала.

Повернулася додому. Життя тривало. Микола став до неї уважнішим.

Наталка прочитала у моїх очах запитання й продовжила розповідь:

– Свекри вже давно пішли з життя, а Микола два роки тому зaгuнув, рятуючи людей під час пoжежі… А щодо тієї зрaди… Звісно, недобре. Але ще гірше було зробити всіх нещасними. Тепер мене втішають діти й онуки. А то якось донька сказала, що, мовляв, мамо, ми живемо так добре, як ви з татом. Але знаю, що скопіювати чиєсь життя неможливо. Та й не варто.

Автобус уже давно привіз нас до села, а ми все не могли розлучитися. Наталка з онукою вийшли на дорогу, їх мав зустріти зять. Яка ж нелегка її щаслива дорога, подумала я. Зуміла приховати Миколину зрaду десь на денці душі не тільки від усіх, а й від себе. Бо ж має волю і характер. Добре сеpце і незрадливу любов. Відданість та вірність. Ось таких і люблять. Від таких не йдуть.

Related Post