– Людмило, я коли до тебе не прийду, то ніколи у тебе порядку нема, – каже мені свекруха.
Колись я на такі зауваження злилася, ображалася, а зараз, коли у мене позаду вже майже 20 років сімейного життя, і свекруху свою я знаю як своїх п’ять пальців, я спокійно сприймаю її критику.
– Якби ви, мамо, попереджали, коли йдете в гості, то я б встигла прибратися, – кажу.
– Знову ти починаєш. Могла б за 20 років вже і навчитися чогось у мене, якщо тебе мама не навчила нічому, – бурчить Марія Петрівна.
Свекруха моя і справді дуже хороша дружина, мати, бабуся та господиня. Вона трепетно ставиться до онучок, дбає про всіх.
Коли її чоловік приходить з роботи, то поки миє руки і перевдягається, вона завжди встигає накрити стіл і подати вечерю. І завжди в неї всюди ідеально чисто.
Нічого вдома вона нікому не довіряє, чоловіка до домашньої роботи не допускає. З усім справляється одна. І переконана, що саме так і має бути.
20 років тому я вийшла заміж за її сина. Жити з свекрухою ми не стали, бо мої батьки подбали про те, щоб у нас була окрема квартира.
Тому я свого чоловіка переінакшила на свій лад. Доручала чоловікові всі справи по дому. Ми і готуємо їсти разом, і консервуємо, і разом в магазин по продукти ходимо. Коли наші діти підросли, я і їх долучила до спільної справи.
Почали ходити в школу і вже вміли розігріти собі їжу, щось простеньке по-швидкому приготувати, яйця варили, ковбасу на бутерброд різали. Вермішель чи пюрешка – завжди будь ласка.
Вчила я їх з дитинства прати шкарпетки та труси. А потім за ними ще й перепирала. Але так я їх привчала до порядку.
Посуд кожен мив за собою, портфелі укладали, уроки робили, пральну машинку включали. Якщо щось не виходило, то питали поради, чи вчилися.
Враховуючи все вищезгадане, свекруха моя записала мене до поганих господинь і до ще гірших матерів. Вона постійно мені говорила, що її сину не пощастило з дружиною, бо поки він жив з нею, то навіть не знав, як включається плита.
– Де ж це бачено, щоб чоловік сам собі готував? А діти? Ти що, зовсім їх не любиш?
– Люблю, тому і привчаю до того, що вони все мають вміти робити самі, – кажу.
Свекруха мене картала, що я не приділяю належної уваги її сину, що йому не вистачає ласки та жіночої уваги.
– Чоловік має прийти з роботи і руки помити, а твоя справа – зробити так, щоб на нього вже чекала гаряча вечеря на столі. Оце любов і ласка. А якщо він з тобою вечерю готує, то це вже нікуди не годиться.
– Але ж я теж працюю.
– І я працювала, але мій чоловік ніколи вечерю собі не готував.
Головне, що такі претензії вона висуває лише до мене. Своїй доньці вона нічого не каже. А та лише чекає на прихід матері, щоб та по дому допомогла, прибрала і їсти приготувала. А свекруха пишається, що без неї не справляються. Головне, щоб зять біля плити не стояв, бо це не чоловіча справа.
Уявляєте, як мені все це слухати 20 років? Я ж дітей якось виростила, он доньці 19, сину 18, вони у мене повністю самостійні, зараз вчаться в іншому місті, і я за них не хвилююся, бо знаю, що вони собі раду дадуть, бо вони вже були підготовленими до життя.
А свекруха дивується, як така погана мати змогла народити таких слухняних та здібних дітей?
У результаті вона зробила висновок, що онукам по лінії сина дісталися її гени!
Сперечатися з цією людиною у мене просто немає сил. Та й навіщо? Думки своєї вона і так не змінить.
А як ви вважаєте? Мама має все сама робити? Чи варто привчати до домашньої роботи і чоловіка, і дітей?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
