Тітку Віру я знаю давно, вона сусідка моїх батьків. Якось я бігла до мами в гості і зустріла тітку Віру, яка з стурбованим виглядом розглядала якісь папірці.
Літня жінка привіталася зі мною і попросила мене їй допомогти. В руках у неї були платіжки за комунальні послуги і вона хотіла, щоб я допомогла їй все оплатити. Тітка Віра скаржилася, що зір зіпсувався, а окуляри свої вона десь загубила і нічогісінько не може розібрати в тих цифрах.
Поки я розглядала папірці, сусідка витягла з кишені 800 гривень і попросила мене піти з цим платіжками в банк і все оплатити.
– Вистачить?, – питає мене тітка Віра і простягає чотири купюри по 200 гривень.
– Звичайно, ще й залишиться, – відповідаю я, а сама розумію, що там близько п’яти тисяч гривень назбиралося.
Мама мені розповідала, що у тітки Віри є син, але він давно живе десь на Півдні, тому жінка сама намагається у всьому дати собі раду.
Рішення я прийняла практично блискавично. У мене були якраз п’ять тисяч, я збиралася собі нові чоботи на зиму купити, бо старі вже зовсім не годяться. Але зараз чомусь вирішила, що не так вже й мені потрібні ті нові чоботи, а тітці Вірі треба допомогти, бо ж зима наближається.
Я пішла в банк, все оплатила, принесла сусідці акуратно складену квитанцію, подумала, що вона і так не побачить, яка сума оплачена, та ще й 50 гривень повернула, мовляв, залишилися гроші.
Тітка Віра не могла мені надякуватися. Запрошувала на чай, але я сказала, що поспішаю і пообіцяла прийти на наступні вихідні.
Я вже й забула про свою обіцянку, але в суботу вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Телефонували з незнайомого номера. Чоловік мені повідомив, що нам дуже треба зустрітися, бо має віддати мені борг.
Не зовсім второпавши що відбувається, я пішла на зустріч в зазначене в телефонній розмові місце. На мене чекав чоловік років сорока, який представився сином тітки Віри. В руках у нього була оплачена мною квитанція.
Ярослав, так звали цього чоловіка, віддав мені всі гроші, які я витратила, і сказав, що він навіть не думав, що бувають такі люди як я. Він завжди допомагав мамі все оплати, але останні кілька місяців йому було просто не до цього, тому в неї і назбирався борг.
Від цих слів я дещо зашарілася, бо робила це просто так, розуміючи, що нічого випадкового в житті немає – і якщо бабуся в той день звернулася до мене, значить, саме я мала їй допомогти.
Дуже скоро я ще раз переконалася, що в житті і справді не буває випадковостей, і що у Бога на все свій план. Вже місяць ми зідзвонюємося з Ярославом, він зараз воює на фронті, а приїхав тоді просто на кілька днів подивитися як мама, і хто-зна, може це доля.
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне.