Моя сусідка Віра від знайомих на вулиці намагається втекти, адже знає напевно, що про дочку запитають її, про Ліду.
А вона вважає, що їй і розповісти нічого про неї. Ліда ніхто і ніяк!
Сидить її донька з дітьми вдома, перебивається з хліба на квас.
35-річна Ліда в дитинстві і юності була зіркою, якщо так можна сказати, до якої всі намагалися дотягнутися більшість дівчат.
У школі вчилася зразково, приносила додому пачки грамот, перемагала на олімпіадах з хімії та біології.
Згодом, сама вступила до медичного, а це вже багато про що говорить.
Там теж вчилася добре, хоча навчання там нелегке, подружки скаржилися, як складно освоювати матеріал.
А Ліда спокійно здавала сесію за сесією, хоча вже й не на круглі п’ятірки, як в школі, але і абсолютно без проблем отримувала добрі оцінки.
Викладачі бачили в ній талант і пророкували дівчині велике майбутнє.
А потім Ліда зустріла Олега, і якось дуже швидко вийшла заміж, народила спочатку одну дитину, а через деякий час другого, і ось уже без малого десять років сидить вдома.
Діти виросли, молодшій доньці вже п’ятий рік, але про те, щоб виходити на роботу, Ліда і чути не хоче.
– Був би чоловік, на якого розраховувати можна, ну, ще зрозуміло! – зітхає сумно моя сусідк5а віра. – Але ні ж! Чоловік зовсім ніякий у неї. Працює менеджером в якийсь конторці, отримує копійки. Щось кардинально міняти в житті не хоче! Я йому кажу, зятю, тобі не соромно, що твої діти моря не бачили жодного разу в житті, на літаку не літали? А він мені – ну і що, мовляв, я теж море побачив тільки в двадцять років, нічого, живу, не в морі щастя! Мовляв я на життя не скаржуся, у нас все добре в сім’ї. Ось як з ним розмовляти?
Діти знайомих Віри об’їздили світ, вже і Туреччину за кордон не вважають, хочуть в якісь інші багатші та красивіші країни.
Одні збираються на канікули до Європи, інші в Таїланд, треті так і зовсім в Австралію.
Подорожують діти знайомих і сім’ями, з дітьми, і поодинці, ще й батьків з собою в далеку подорож беруть.
Ліда є якраз зі своїми дітьми нікуди далі свекрушиної дачі не виїжджала.
– Колишня однокласниця Олена, тиха така трієчниця, яку в п’ятому класі свого часу хотіли на другий рік залишати, з закордонів не вилазить! – зітхає Віра. – Машину купила в минулому році, до матері приїжджала в гості, ми з матір’ю її в одному будинку живемо. Зустрілися ніс до носа. Вона мені – ой, здрастуйте, тітонько, Віро, а як там Ліда твоя поживає, де вона? Ми тут зустрічалися класом, її звали, вона не прийшла, навіть й чути про зустріч цю не хотіла. Ну ще б вона прийшла! Про себе, чи що, розповісти? Хвалитися моїй Ліді зовсім нічим.
Живе сама Ліда з сім’єю в невеликій квартирі, куди їх після весілля пустила свекруха.
Раніше там жила бабуся Олега.
Заїхавши в нове житло, молоді зробили бюджетний ремонт: побілили стелі, поклеїли недорогі шпалери, на підлогу постелили лінолеум.
Кардинально, особливо, в квартирі нічого не міняли: сантехніка, вікна, все так і стоїть з сімдесятих років минулого століття, як було при бабусі.
Так і живуть в цьому десять років.
Звичайно, зараз про той ремонт і знаку немає в тій квартирі – десь діти заляпали і помалювали, десь потріскалось, десь відірвалося щось.
Але ремонтувати ще раз «чужу» квартиру не бажають ні Ліда, ні її чоловік.
І меблі в квартирі теж ще бабусині й досі стоять, нічого не змінилося, молоді купили собі тільки диван і облаштували спальні місця дітям.
Столи, стільці, кухонні шафки, книжкові полиці зі старими книгами, які вже ніхто давно не читає, які Ліда по великих святах знімає і миє в мильному розчині – все в квартирі залишилося так, як було і при старій господині.
А от саму віру засмучує, що дочка в своєму житті не працювала жодного дня, а Ліду ж її життя повністю влаштовує, як і її чоловіка.
Вона спокійно собі сидить з дітьми, ліпить пельмені і варить борщі, робить уроки, водить дітей по гуртках, а ввечері виконує якійсь завдання разом з ними.
Так, економить, але в основному на собі.
Не ходить по перукарнях, манікюр все життя робить вдома, речі носить акуратно роками, зайвого не купує.
– Я їй уже багато разів говорила, що якщо в двадцять років така економія на собі сходить з рук, то в тридцять п’ять вона вже помітна, і виглядає плачевно! – зітхає Віра, не розуміючи доньку. – Але дочка не вірить мені, вона нічого не змінює в своєму житті.
Як вже говорити з донькою, щоб вона хоч у своєму віці почала вже ворушитися, Віра навіть і не представляє.
– Я їй тут вже прямо заявила, – кажу, у всіх навколо діти як діти, живуть нормально, багато, забезпечують повністю себе, ще й батькам своїм в усьому допомагають, а мені за тебе так соромно! Якби ти знала – зітхає Віра. – Так Ліда образилася, не розмовляє тепер зі мною. Та нічого я не доб’юся словами, звичайно. Але щось же треба робити? Можливо, якщо постійно говоритиму їй про це, то вона щось таки змінить у своєму житті на краще.
А я от сама не знаю. Хіба мати тут права? Чому сусідка думає, що її донька живе гірше всіх?
Фото ілюстративне.
