Марія Степанівна стояла посеред кухні, вдихаючи кислуватий запах вчорашнього свята.

На столі, вкритому святковою скатертиною, яка ще пам’ятала кращі часи, самотньо застиг зачерствілий шматок домашнього пирога.

За вікном, у вогкій сутіні львівського ранку, поодинокі перехожі куталися в коміри, ховаючись від колючого вітру, що розганяв залишки святкового настрою по завулках.

— Сто тисяч, Оксано! Ти хоч розумієш, яка це цифра для мене? — голос Марії Степанівни здригнувся, але не від холоду, а від того гострого почуття несправедливості, що пекло під серцем уже не перший місяць.

Вона не просто сказала це — вона кинула ці слова, наче важке каміння, об стару дерев’яну стільницю.

— Мамо, ну навіщо ти знову починаєш? Сьогодні ж перший день року, дай хоч видихнути, — Оксана, втомлена жінка з передчасними зморшками навколо очей, сиділа на краєчку стільця, нервово смикаючи нитку на рукаві старого светра.

— Видихнути? — Марія Степанівна різко розвернулася до доньки. — Я вже рік не дихаю на повну, бо все чекаю, коли ж ви мені той борг повернете! Ти ж сорочку на собі рвала, казала: «Мамо, до Покрови все віддамо». Потім до Миколая. Вчора було Різдво, Оксано. Що далі? Великдень?

Донька мовчала, втупившись у вицвілий лінолеум.

У квартирі пахло хвоєю та чимось солодким, але цей затишок був оманливим, наче тонка крига на калюжі.

— Тобі легко казати, — продовжувала мати, відчуваючи, як гнів, що накопичувався місяцями, нарешті прориває греблю. — Ти думаєш, мені ці гроші з неба впали? Я їх п’ять років відкладала. Кожну копійку з пенсії рахувала, на ліках економила, чай по три рази заварювала! Я мріяла, що під старість поміняю собі зуби, куплю нарешті тепле пальто, бо моє вже наскрізь провіває. А натомість я віддала все вашому Андрієві на його «геніальну ідею».

— У Андрія просто не склалося з логістикою, — тихо промовила Оксана, не піднімаючи голови. — Зараз такий час, мамо. Ринок стоїть.

— Час у нього не такий! — Марія Степанівна сплеснула руками. — А три роки тому, коли він на машину позичав і розбив її за тиждень — теж час був не такий? Чи зорі не так стали? У нього завжди хтось винен: держава, сусіди, погода. Тільки не він сам!

Марія Степанівна підійшла до вікна.

Там, на розі вулиці, старий каштан розгойдував гілля, наче прощався з минулим.

Вона згадала, як минулого літа купувала на ринку лише найдрібнішу картоплю, бо та була дешевшою.

Як відмовляла собі в шматку якісного масла, переконуючи себе, що «дітям потрібніше».

— Мамо, Андрій обіцяв, що до кінця січня все налагодиться. Йому мають виплатити відсотки за старий об’єкт, — Оксана спробувала вкласти в голос хоч краплю впевненості, але виходило погано.

— Обіцянки — це єдина валюта, якої у вашого Андрія повно, — відрізала мати. — Тільки за них у магазині хліба не дадуть. Я вчора бачила твого чоловіка біля супермаркету. Він виходив звідти з таким виглядом, наче в нього мільйони в кишенях. Сміявся, по телефону з кимось теревенив. То це так він «переживає» через борги?

Оксана здригнулася.

Вона знала, що Андрій став забагато часу проводити «на зустрічах», про які нічого не розповідав.

— Мамо, ти просто занадто підозріла. Він намагається знайти інвесторів.

— Інвесторів? — Марія Степанівна усміхнулася так гірко, наче випила відвару полину. — Твоя кума Галина мені вчора в церкві таке нашептала, що в мене ледь серце не зупинилося. Каже, бачила твого благовірного в торговому центрі. Не одного. З якоюсь молодичкою під ручку ходив, парфуми їй вибирав. Дорогі, Оксано. Такі, що я за пів року не зароблю.

— Галина вічно щось вигадує! Вона заздрить нам! — Оксана підхопилася, але в її очах промайнув справжній страх.

Вона згадала, як нещодавно знайшла у кишені чоловікового піджака серветку з номером телефону та відбитком помади.

Він тоді сказав, що це клієнтка, яка хотіла замовити дизайн-проєкт.

Оксана повірила. Хотіла вірити.

— Заздрить? — Марія Степанівна підійшла впритул до доньки. — Чому заздрити? Тому, що в нас борги по маківку? Тому, що я в люті морози в осінніх черевиках ходжу? Ти подивися на нього, коли він повернеться. Подивися йому в очі. Якщо він не бреше — нехай покаже мені виписку з рахунку, куди пішли мої гроші.

Саме в цей момент почувся поворот ключа у дверях.

До передпокою зайшов Андрій.

Він виглядав свіжим, виголеним, від нього пахло дорогим одеколоном і морозним ранком. У руках він тримав пакет із дорогого бутика.

— О, всі в зборі! — весело вигукнув він, не помічаючи наелектризованої атмосфери. — Оксанко, подивися, яку штуку я купив для офісу. Треба тримати марку перед партнерами!

Марія Степанівна мовчки вийшла в коридор.

Її погляд упав на пакет.

— Яку марку, Андрію? — тихо запитала вона. — Ту саму, на яку ти мої гроші витратив?

Андрій миттєво змінився в обличчі.

Його веселість випарувалася, залишивши лише роздратування.

— Маріє Степанівно, ми ж домовлялися — бізнес потребує вкладень. Ви не розумієте, як зараз працює маркетинг.

— Я розумію, як працює совість, — мати зробила крок вперед. — Або ти зараз показуєш мені звіти про витрати, або ми йдемо до юриста. Я не жартую. Мені набридло бути твоїм безвідсотковим банком, поки ти розважаєшся за мій рахунок.

— Та що ви собі навигадували? — вигукнув Андрій, але його очі бігали, уникаючи прямого погляду.

Оксана підійшла до чоловіка і раптом, сама від себе не чекаючи, вихопила пакет у нього з рук.

Всередині лежала витончена жіноча сумочка, обгорнута в папірус. До неї була прикріплена маленька листівка: «Для моєї чарівної музи».

В кухні запала мертва тиша.

Чути було лише, як цокає старий годинник і як прискорено дихає Оксана.

— Це для партнерів, Андрію? — голос дружини був хриплим. — Це твій маркетинг?

— Оксано, я поясню. Це подарунок для дружини головного замовника, так треба для справи!

— Геть, — коротко кинула Оксана.

— Що? — не зрозумів він.

— Збирай свої манатки і йди звідси. До своєї музи, до замовників, до кого хочеш. Але щоб через годину твоїх речей тут не було.

Андрій почав кричати, згадувати, що він «годувальник», але Оксана була непохитною, наче скеля.

Марія Степанівна стояла поруч, тримаючи доньку за руку, відчуваючи, як та тремтить від смутку, але не здається.

Коли за Андрієм нарешті зачинилися двері, в квартирі стало дивно легко.

Наче вивітрився важкий, задушливий чад.

Оксана опустилася на підлогу в коридорі і розплакалася.

Це були сльози звільнення від ілюзій, які вона плекала роками.

Марія Степанівна присіла поруч, обійняла її за плечі.

— Нічого, доню. Прорвемося. Гроші — то папір, вони приходять і йдуть. А от гідність – її за жодні тисячі не купиш.

— Мамо, я все віддам. Я піду на другу зміну, я знайду підробіток. Я поверну тобі кожну гривню, — схлипувала Оксана.

— Не треба, — м’яко сказала мати. — Головне, що ти нарешті очі відкрила. Це найдорожчий подарунок, який ти могла мені зробити на цей Новий рік.

Через тиждень Оксана принесла матері конверт.

Там було лише п’ять тисяч гривень — все, що вона змогла відкласти з премії.

— Це початок, мамо. На пальто.

Марія Степанівна подивилася на конверт, потім на доньку.

Вона бачила, що Оксана змінилася.

В її погляді з’явилася сталь, якої раніше не було.

Вона більше не була жертвою — вона стала жінкою, яка бере відповідальність за своє життя.

— Знаєш, — сказала Марія Степанівна, заварюючи свіжий чай. — Я вчора бачила в магазині таке гарне пальто. Темно-синє, з теплим коміром. Мабуть, піду завтра поміряю.

Вони сиділи на кухні, розмовляючи про майбутнє, про школу для онука, про те, як весною посадять квіти на балконі.

Січень все ще був холодним, але всередині в них нарешті почало теплішати.

Старий рік пішов, забравши з собою брехню, а новий тільки починався — чистий, як свіжий сніг на львівських дахах.

Борг перед совістю був виплачений. І це було найважливішим.

Життя після розриву з Андрієм не стало миттєво легким, але воно стало зрозумілим.

Оксана справді знайшла підробіток — вечорами вона допомагала сусідці з бухгалтерією.

Кожна зароблена копійка тепер мала іншу вагу.

Вона більше не витрачалася на безглузді забаганки чоловіка, який звик жити за чужий кошт.

Марія Степанівна теж не сиділа склавши руки.

Вона почала в’язати теплі шкарпетки та шарфи на продаж.

Її вироби, наповнені теплом та любов’ю, швидко знайшли покупців серед знайомих.

Одного разу, наприкінці січня, коли мороз нарешті відступив, Оксана прийшла до матері з великим пакунком.

— Мамо, дивись!

Марія Степанівна розгорнула папір.

Всередині лежало те саме темно-синє пальто. Воно було м’яким, приємним на дотик і пахло новою річчю.

— Оксанко, навіщо? Ти ж мала збирати на школу.

— На школу я вже відклала. Це — символ нашої нової свободи. Одягай, мамо. Ти маєш бути найкрасивішою.

Марія Степанівна вдягла пальто, підійшла до дзеркала.

На неї дивилася втомлена, але спокійна жінка.

Вона більше не була «бабцею, на якій економлять». Вона була людиною, яку цінують.

— Дякую, доню, — прошепотіла вона, витираючи непрохану сльозу.

Андрій намагався дзвонити, писати, просити прощення.

Він розповів легенду про те, що «муза» його покинула, а партнери підвели.

Оксана навіть не читала його повідомлень. Вона просто блокувала номери.

Вона навчилася головному уроку цієї зими: любов не вимагає жертв, вона вимагає чесності.

Весна того року прийшла рано.

Разом із першими підсніжниками в їхній дім прийшов справжній спокій.

Оксана розцвіла, онук став краще вчитися, а Марія Степанівна нарешті відчула, що її старість може бути не лише економною, а й гідною.

Борг у сто тисяч так і не був повернутий повністю в грошах.

Але він був повернутий у стократ більшим — правдою, самоповагою та міцним зв’язком між матір’ю та донькою, який тепер не змогла б зруйнувати жодна хуртовина.

Але чи є якийсь шанс повернути кошти, які теща позичала колишньому зятю? Адже для неї це дуже велика сума.

Чи краще про ці гроші назавжди забути, бо повернути їх ніяк?

Фото ілюстративне.