Суботній ранок у Києві зазвичай починався для Степана з аромату свіжої меленої кави та тиші, яку порушувало лише віддалене гуркотіння трамвая десь на вулиці.

Але не сьогодні. Сьогодні замість мрійливого сонячного променя, що зазвичай лоскотав щоку, його пробудив різкий вигук.

— Степане! Ти подивися на нього — сонце вже світить, як вдень, а він спить, наче той борсук у норі!

Степан підхопився на ліжку, розгублено кліпаючи очима.

У дверях спальні, впевнено вперши руки в боки, стояла Любов Іванівна. Його теща.

Жінка, чия енергія могла б живити невелику електростанцію, але замість цього зазвичай витрачалася на те, щоб «навести лад» у чужих життях.

— Мамо, ну навіщо ви так кричите? — Марічка, дружина Степана, висунула ніс з-під ковдри, мружачись від яскравого світла люстри, яку теща вже встигла ввімкнути.

— А як інакше вас розбурхати? Живете, як у тумані! — Любов Іванівна пройшла вглиб кімнати, безцеремонно розсуваючи штори. — Я вже пів години під під’їздом стояла, поки сусідка не виходила. Ви що, дзвінок вимкнули?

За спиною тещі з’явилася Христина — молодша сестра Марічки.

У руках вона тримала величезну плетену сумку, з якої підозріло пахло домашнім підкопченим салом та квашеними огірками.

— Привіт, соні! — весело вигукнула Христина. — Ми тут вам гостинців із села привезли, бо ви ж тут у своєму Києві скоро на одній тій «доставці» шлунки зіпсуєте. Я зараз на кухні господарюватиму, побачите, що таке справжній сніданок!

Степан важко зітхнув.

Лише вчора вони з Марічкою витратили пів вечора в супермаркеті, заповнивши холодильник фермерськими сирами, свіжим лососем та авокадо.

Вони планували лінивий ранок удвох.

— Любове Іванівно, доброго ранку, — Степан намагався надати голосу бодай краплі привітності. — Ми вас сьогодні зовсім не чекали. Марічка казала, що ви збиралися на дачу.

— Плани змінилися! — відрізала теща. — Сюрприз — це найкращі ліки від буденності. Степане, досить уже ковдру гріти. Чоловік у хаті має бути господарем, а не експонатом на дивані. Марш у ванну, вмийся холодненькою, а то вигляд такий, ніби ти всю ніч вагони розвантажував.

Він знав цей тон.

Це був тон командира, який уже розпланував наступ на найближчі сорок вісім годин.

Марічка кинула на нього благальний погляд, у якому читалися і провина, і німе «будь ласка, не починай сварки, це ж мама».

Коли Степан, вмитий і вдягнений, вийшов на кухню, там уже панував хаос.

Його улюблена італійська кавомашина була відсунута в кут, а на плиті вже шкварчала важка чавунна пательня, яку теща, судячи з усього, привезла з собою.

— О, Степане, сідай! — вигукнула Христина, нарізаючи величезні скибки хліба. — Зараз будуть сирники. Не ті ваші «ресторанні» кульки з цукровою пудрою, а справжні, з домашнього сиру, на смальці!

— Христинко, у нас є оливкова олія, — почав було Степан.

— Ой, залиш своє масло для салатів! — втрутилася Любов Іванівна, витягаючи з холодильника пакунок із сосисками. — І що це ви за гидоту купуєте? Колір такий рожевий, ніби там одна фарба замість м’яса. Я все викинула в окремий пакет, заберете потім собакам під під’їзд.

Степан відчув, як усередині починає закипати щось значно гарячіше за чайник.

— Любове Іванівно, це були дорогі сосиски з органічної крамниці.

— Органічна — це коли з городу, а не коли в крамниці втридорога! — теща енергійно заходилася переставляти каструлі в шафці. — І що це за посуд у вас? Якісь тарілки пласкі, наче млинці. У них же борщ за три секунди вистигне! Я вам наступного разу привезу нормальний сервіз, той, що мені на весілля дарували. Лежить у коморі без діла, хоч людям послужить.

Степан подивився на новий набір мінімалістичного посуду, який вони з Марічкою обирали з такою любов’ю до новосілля.

Тепер цей посуд в очах тещі виглядав як «непотріб».

Марічка стояла біля вікна, нервово накручуючи пасмо волосся на палець.

Вона мовчала, і це мовчання тиснуло на Степана більше за будь-які крики.

Після сніданку, який за калорійністю міг би позмагатися з обідом шахтаря, Любов Іванівна вирішила перейти до стратегічного планування.

— Степанчику, — почала вона, вмощуючись на дивані в залі та розгортаючи газету, — ти б сходив на ринок. Тут неподалік, кажуть, гарну телятину привезли. Бо Христині треба супчик зварити, вона в нас дівчина тендітна, їй сили потрібні.

— Любове Іванівно, я сьогодні працюю. У мене термінове замовлення, до вечора маю здати код, — спокійно відповів Степан.

— Який код? — вона зневажливо пирхнула. — Ти ж знову в той свій комп’ютер втупишся і сидітимеш. Хіба це робота? Робота — це коли спина мокра, коли руки в мозолях! А ти клацаєш кнопками, як дитина в іграшки. Можеш і пізніше поклацати.

— Мамо! — нарешті не витримала Марічка. — Степан працює провідним розробником. Його година коштує більше, ніж увесь цей ринок разом взятий! Він не може просто піти, бо йому треба зосередитися.

— Ну от, знову ти захищаєш свого ледаря, — Любов Іванівна ображено мовила. — Я ж як краще хочу. Ви ж молоді, нічого не встигаєте. Христино, а ну вмикай телевізор, там зараз серіал починається, будемо разом дивитися.

Христина, не питаючи дозволу, вхопила пульт.

— Степане, а чого у вас такий інтернет повільний? У мене відео в Тік-Току не вантажиться. Зроби щось!

Степан відчув, як у скронях починає пульсувати.

Він розвернувся і пішов до свого кабінету, щільно зачинивши двері. Через п’ять хвилин Марічка заглянула до нього.

— Степане, пробач. Вони сьогодні поїдуть, я обіцяю.

— Марічко, ми це чуємо щоразу. Минулого разу вони «заскочили на годинку», а залишилися на тиждень, бо у Христини «смуток», а у мами «тиск». Мені треба працювати, а в залі кричить телевізор і пахне смальцем на всю квартиру.

— Я щось придумаю, — прошепотіла вона, але в її очах була повна безпорадність.

До вечора ситуація загострилася. Любов Іванівна та Христина не лише не збиралися їхати, а вже почали обговорювати, як вони переставлять меблі в кабінеті Степана, «щоб було більше світла і можна було поставити ліжко для гостей».

— Степане, ти тільки не сердься, — заявила теща, коли він вийшов на кухню по воду. — Ми тут з дівчатами порадилися. Треба вам шпалери переклеїти. Оці ваші сірі стіни — це ж як у лікарні. Треба щось веселеньке, з квіточками, щоб око радувало. Ми вже й магазин пригледіли, завтра зранку поїдемо вибирати.

Степан поставив склянку на стіл. Повільно. Дуже повільно.

— Ми робили ремонт три місяці тому. Ми наймали дизайнера. Нам подобаються ці стіни.

— Дизайнер — то для тих, у кого свого смаку немає! — махнула рукою Любов Іванівна. — Мати знає краще, що доньці треба для щастя.

— Мамо, досить! — голос Марічки здригнувся. — Ви не можете просто прийти і переробляти наше життя на свій смак! Це наша квартира, ми її купили, ми за неї платимо кредит!

— Ой, подивіться на неї! — Христина висунулася з-за плеча матері. — Тобі мати добра бажає, а ти зуби показуєш. Сама б нічого не добилася, якби не наше виховання!

— Виховання? — Марічка вже не стримувала сліз. — Виховання полягає в тому, щоб поважати інших! Ви приїхали без попередження, викинули наші продукти, образили Степана. Це не допомога, це якраз і є не виховання!

Любов Іванівна театрально вхопилася за серце.

— Ой, ти чуєш, Христино? Матері рідній, яка її на руках носила, таке говорить! Степане, ти бачиш, що твій вплив з нею робить? Вона ж була золотою дитиною, поки за тебе не вийшла!

Степан зрозумів: час дипломатії минув.

Він підійшов до вхідних дверей і широко відчинив їх.

— Любове Іванівно, Христино. Збирайте речі. Прямо зараз.

У квартирі запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у передпокої.

— Ти що, виставляєш нас на ніч дивлячись? — прошипіла теща, і її очі звузилися.

— Зараз лише сьома вечора. Маршрутки на ваш напрямок ходять кожні п’ятнадцять хвилин. Або я викликаю вам таксі до самого дому. Але в цій квартирі ви більше не залишитеся ні на хвилину.

— Марічко, ти це дозволиш?! — вигукнула Христина.

Марічка витерла сльози, підійшла до Степана і взяла його за руку.

— Степан правий. Вам треба піти. Ми любимо вас, але ми більше не дозволимо вам руйнувати наш спокій.

Через сорок хвилин, супроводжувані грюканням сумок та прокльонами про «невдячних дітей», гості залишили помешкання.

Остання фраза тещі була: «Більше моєї ноги тут не буде, живіть як знаєте у своєму бетоні!».

Двері зачинилися. Степан повернув замок.

Він очікував, що Марічка зараз почне плакати або звинувачувати його, але вона просто притулилася чолому до дверей і глибоко видихнула.

— Ти як? — тихо запитав він.

— Знаєш. Мені раптом стало так легко. Ніби я нарешті зняла тісний одяг, який носила роками, бо «так треба».

Вони пішли на кухню.

Там усе ще пахло смальцем та вареною ковбасою.

Степан мовчки відкрив вікно, впускаючи свіже київське повітря.

— Завтра викличемо клінінг, — сказав він. — Нехай усе вимиють. А пательню ту чавунну давай завтра відвеземо назад на пошту і відправимо їм посилкою.

Марічка вперше за день розсміялася.

— Мама тепер точно місяць не дзвонитиме. А Христина заблокує мене в Інстаграмі.

— Це невелика ціна за можливість пити каву в тиші, — Степан обійняв дружину.

Наступного тижня телефон Марічки мовчав.

А потім прийшло повідомлення від Любові Іванівни.

Коротке: «Надіслала рецепт медовика. Може, колись захочеш приготувати. На дачу наступної суботи не приїжджайте, ми з батьком самі впораємося. Але якщо захочете просто на чай — заїжджайте».

Марічка показала повідомлення Степану.

— Бачиш? — посміхнувся він. — Чоловік має вміти захистити свою фортецю. Тоді навіть найсуворіші тещі починають поважати кордони.

Вони заварили каву, сіли на підвіконня і просто дивилися на вогні вечірнього міста.

У квартирі нарешті панував їхній власний, такий вистражданий і такий солодкий лад.

Але чи можна так поводитися з мамою, як би там не було? Чи теща має поважали зятя і приходити в гості лише за запрошенням?

Фото ілюстративне.