— Степане! Де наш телевізор?! Ти що, зовсім не розумієш, що коїш?!

Ірина застигла посеред вітальні, не зводячи очей з порожньої стіни.

Дроти, що ще вранці були акуратно заховані, тепер безпорадно звисали, нагадуючи вирвані нерви.

Замість новенького 55-дюймового красеня з надтонкою рамкою, якого вона обирала кілька місяців і за який досі справно платила банку по чотири з половиною тисячі гривень щомісяця, зяяла сіра, холодна пустка.

Чоловік повільно вийшов із кухні.

У руках він тримав горнятко з недопитим чаєм, а його вигляд нагадував нашкодженого школяра, якого впіймали на гарячому під час контрольної роботи.

Він уникав її погляду, розглядаючи власні капці.

— Ірочко, ну ти ж мудра жінка, зрозумій ситуацію правильно, — почав він тихим тоном, який вона ненавиділа понад усе.

— Я не хочу бути «мудрою»! Я хочу знати, куди подівся мій телевізор! — Ірина відчувала, як у скронях починає пульсувати.

Степан поставив горнятко на тумбу, витер спітнілі долоні об домашні штани.

Кожна його секунда зволікання була для неї наче удар громом.

— Я відвіз його мамі. У неї старий геть зламався, кінескоп сів, нічого не видно. Вона вчора дзвонила, так плакала. Казала, що в самоті навіть новини подивитися не може, наче в пустці живе.

— Ти відвіз? — голос Ірини став небезпечно тихим. — Ти зайшов у нашу квартиру, зняв зі стіни річ, за яку я плачу розстрочку, і просто подарував її своїй мамі, навіть не спитавши моєї думки?

— Мама вже немолода, їй же треба якась розрада! — вигукнув Степан, намагаючись перейти в наступ. — А нам що, шкода? Ми ще заробимо, а їй на старість радість. Вона ж мене виховала, вона життя на мене поклала!

— Шкода?! — голос жінки зірвався на високу ноту. — Ми пів року рахували кожну гривню! Я відмовлялася від нових туфель, я обіди з дому носила, щоб швидше закрити цей борг! Ти хоч раз подумав про мене? Про те, як я мріяла прийти після десяти годин у бухгалтерії, сісти в крісло і просто подивитися гарний фільм у високій якості?

Степан почав виправдовуватися, бубоніти щось про «синівський обов’язок» і про те, що Ірина «і так рідко дивиться телевізор».

Вона слухала його і відчувала, як перед очима пропливає вся їхня історія.

Мікрохвильовка два роки тому — поїхала до мами.

Новий пилосос, який вона купила на премію — тепер прибирає килими у Валентини Петрівни.

Навіть її зимова парка, яку Степан умовив «дати Іванці поміряти», так і залишилася в шафі сестри, бо «тобі вона трохи в плечах тисне, а Іванці — в самий раз».

— Знаєш що, Степане? Завтра ж зранку ти поїдеш до матері й привезеш телевізор назад. Мені байдуже, що ти їй скажеш.

— Ти з глузду з’їхала?! Як я можу в старої жінки дарунок відібрати? Вона ж уже всім сусідкам похвалилася, яка в неї невістка золота!

— Тоді я сама поїду. І розмова буде зовсім іншою.

Ніч тягнулася нескінченно довго.

Ірина лежала в темряві, втупившись у стелю, де відбивалося світло вуличного ліхтаря.

Степан сопів поруч — він заснув миттєво, його совість ніколи не заважала йому відпочивати, адже він вважав себе «хорошим сином».

А вона згадувала той день, коли вони оформили покупку.

Як вона трепетно розпаковувала коробку, як пахла нова техніка пластиком та надією на затишок.

Це була перша справді дорога річ у їхньому спільному житті, яку вона дозволила собі за рахунок власної дисципліни.

Вранці на кухонному столі лежав рахунок від банку — чергове сповіщення про платіж.

Чотири тисячі п’ятсот гривень. За порожнє місце. За тишу у вітальні. За те, чого вона не мала.

— Степане, я не жартую. Я їду до твоєї матері. І заберу телевізор.

Чоловік підскочив з-за столу, ледь не перекинувши тарілку з яєчнею:

— Іро, не роби ганьби на все місто! Мама образиться, у неї серце слабке, ти ж знаєш! Вона не переживе такого!

— А те, що я принижена — це не важливо? Двадцять п’ять років я терплю це сімейне «милосердя» за мій рахунок. Досить!

— Не кричи! Сусіди почують! Що про нас подумають?

— Нехай чують! Нехай знають, який у мене чудовий чоловік, який за рахунок дружини будує з себе святого!

Не встигла Ірина взяти ключі, як запікав телефон.

На екрані висвітилося: «Свекруха».

Мабуть, Степан уже встиг «доповісти» про бунт у тилу.

— Ірочко, доню! — голос Валентини Петрівни був солодким, наче мед, у який підмішали трохи гіркого полину. — Дякую тобі безмежно за такий розкішний дарунок! Я вчора весь вечір серіал дивилася, наче в кінотеатрі побувала! Мій старий зовсім «осліп», — тут голос старої жінки завібрував, почулося професійне схлипування, — я вже думала, доживатиму віку в глухій темряві, ні слова не почую з великого світу. У мої роки це ж єдина розрада, що лишилася.

— Валентино Петрівно.

— Ти ж розумієш, мила, мені вже небагато лишилося на цьому світі топтати. А Степанчик такий турботливий, справжній чоловік! Не те що у Надії сусідки — діти виїхали за кордон і забули, чи мати ще дихає.

Ірина мовчки поклала слухавку.

Пальці тремтіли так сильно, що вона не змогла одразу потрапити у рукав пальта.

Цей театр вона бачила вже сотні разів.

У суботу Ірина пішла на ринок за продуктами.

Біля ятки з овочами вона зустріла Надію — сусідку свекрухи, з якою вони іноді зупинялися перекинутися парою слів про погоду чи ціни на цукор.

— О, Іро, доброго здоров’я! — Надія привітно посміхнулася. — Чула, ви Валентині такий телевізор подарували, що ледь у двері ввійшов! Хвалиться вона, каже — невістка з сином душі в ній не чують.

— Доброго дня, Надіє. Ну, Степан так вирішив.

— А чого ж вона тоді вчора нас із чоловіком кликала свій старий подивитися? Каже — забирайте за кілька сотень гривень або за мішок картоплі, він цілком робочий, просто картинка трохи тьмяна! Ми його ввімкнули — та він ще сто років показуватиме, кольори яскраві, звук чистий. Ми його синові в гуртожиток забрали.

Ірина повільно опустила сумку на землю.

Світ навколо наче на мить зупинився.

— Ви кажете він працює?

— Та як годинник! Валентина просто сказала, що їй захотілося «модний, щоб як у телевізорі показував». Ох, хитра вона у вас жінка, Іро, вміє сином крутити.

Жінка повільно пішла додому.

Більше не було сумнівів.

Це був не акт милосердя до немічної матері.

Це була чергова примха егоїстичної жінки, яка звикла отримувати все найкраще, маніпулюючи почуттям провини свого сина.

— Степане! — закричала вона, щойно відчинивши двері. Чоловік аж випустив із рук пульт, від старого маленького телевізора, який він притягнув із гаража.

— Твоя мама нас обманула! Її техніка була справною! Вона її Надії продала! Вона просто захотіла наш новий екран!

— Ну, може, працював, але погано. Мама казала, що очі втомлюються.

— Погано?! Вона його людям віддала! Ти хоч розумієш, що ти за наївну людину мене тримаєш?!

Степан заметушився, почав ходити по кімнаті:

— Іро, ну що ти тепер хочеш? Щоб я поїхав і зі скандалом виривав його з рук старої жінки? Я куплю нам інший, клянуся! З наступної зарплати!

— Інший?! За що?! Ти ще за цей не розрахувався! Ти пропонуєш мені дивитися в це «корито» з гаража, поки твоя дорога матуся насолоджується моєю покупкою?

— Ну вона ж мати.

— А я — твоя дружина! Мені п’ятдесят два роки, Степане! Я все життя працюю, я виростила наших дітей, я тягну цей дім! Чому мої бажання завжди на останньому місці?!

Неділя.

Сонячний день, який зовсім не пасував до настрою Ірини.

Вона приїхала до свекрухи.

Степан усю дорогу в машині скиглив, наче в нього болів зуб:

— Не влаштовуй сцен! У мами тиск! Будь вищою за це!

— Я вже настільки «вища», що мені скоро повітря бракуватиме, — відрізала вона.

Валентина Петрівна відчинила двері, випромінюючи фальшиву радість.

Вона була в ошатній сукні, з новою зачіскою — явно готувалася до прийому гостей або чергових хвалебних промов.

— Ой, дітки приїхали! Заходьте швидше, я пиріжків із вишнею напекла, каву намолола!

— Ми за телевізором, — холодно перервала її Ірина, не переступаючи поріг вітальні.

Свекруха завмерла, її очі стали круглими, наче два ґудзики.

Вона миттєво притиснула руку до серця — почався її коронний номер.

— Що? Який телевізор? Ви про що, доню?

— Про той, який стоїть у вас на тумбі. Той, який купила я. Мені Надія розповіла, що ваш старий чудово працює. Повертайте нашу річ. Нам він потрібен.

— Степанчику! — заголосила Валентина Петрівна, звертаючись до сина. — Що вона таке каже?! Ти ж сказав, що це подарунок від щирого серця! Ти ж казав, що ви разом вирішили!

Степан стояв у коридорі, опустивши голову. Він виглядав жалюгідно.

— Мам, це, розумієш, Іра не знала, це було трохи передчасно.

— Ах, так?! — свекруха миттєво «одужала», її голос став гострим, як бритва.

— Значить, обдурив рідну матір?! У старої жінки останню радість віднімаєте! На той світ мене загнати хочете?! — вона розвернулася до Ірини.

— От ти яка! Жадібна! За шматок пластику готова матір чоловіка зі світу звести! Степане, ти бачиш, з ким ти живеш?!

Ірина відчула важкість на душі.

Вона дивилася на цей театр і розуміла, що за двадцять п’ять років нічого не змінилося.

Ті ж маніпуляції, ті ж слова, той самий Степан, який ніколи не мав сміливості захистити свою родину.

— Валентино Петрівно, — спокійно сказала Ірина. — Ви свій старий телевізор віддали сусідам. Ви просто захотіли новий, бо він сучасний і дорогий. Але за нього плачу я. Моєю працею, моїм недосипанням.

— Ах, так це ти купила?! — свекруха перейшла на крик. — Ну то забирай свою «коробку»! Нехай вона тобі очі мозолить! Тільки знай, Степане, яка в тебе жінка-змія!

Степан стояв між двома жінками, переминаючись із ноги на ногу.

І тут свекруха видала фінальний акорд:

— Степане, скажи своїй жінці, що в цьому роді я вирішую! Ти мій син, ти зобов’язаний мене слухати! Або вона замовкне, або нехай іде геть!

Щось клацнуло в душі Ірини.

Це був звук дверцят, що нарешті відчинилися.

— Степане, обирай. Або ти зараз береш цей телевізор, ми йдемо додому і встановлюємо наші правила життя або ти залишаєшся тут з мамою.

— Іро! Що за дитячі ультиматуми?! Це ж просто техніка!

— Це не техніка, Степане. Це моя гідність. Обирай. Зараз.

Валентина Петрівна переможно дивилася на невістку, впевнена у своїй силі над сином.

Степан м’явся, відкривав рот, намагався щось сказати про компроміс, про те, що «всім треба помиритися».

Ірина зрозуміла.

Він ніколи не обере її.

Він завжди буде тим маленьким хлопчиком, який боїться гніву матері більше, ніж втрати власної дружини.

— Знаєш що, Степане? Не обирай. Телевізор залиш мамі. Нехай дивиться свої серіали. А я йду.

— Ти що, серйозно?! Через якусь залізяку руйнуєш сім’ю?! — вигукнув чоловік.

— Не через залізяку. Через двадцять п’ять років мого життя, які я витратила на те, щоб бути для тебе на другому місці. Через твою нездатність відмовити мамі, навіть якщо вона не права. Через твою маму, яка стала третьою в нашій сім’ї.

Вона дістала з сумки квитанцію на наступний платіж, поклала її на стіл перед свекрухою.

— Ось. Тепер платіть самі. Разом із «золотим» сином. Я більше не фінансую ваш театр.

Через два тижні Степан стояв біля дверей квартири, де тепер сама жила Ірина.

На стіні їхньої колишньої квартири, яку вони зараз виставили на продаж знову висів той самий телевізор — він все ж таки забрав його у матері після великої сварки.

— Бачиш? Я забрав його! Мама зі мною не розмовляє, прокляла мене, але я зробив, як ти хотіла! Повертайся, Іро! Ми все почнемо спочатку!

Ірина подивилася на нього.

Перед нею стояв чоловік, який так і не зрозумів головного.

Він забрав річ, але не змінив своєї суті.

— Запізно, Степане. Телевізор ти повернув. А мене ти втратив ще двадцять років тому, коли дозволив своїй матері вибирати колір наших штор і назву нашої долі.

Двері зачинилися.

Степан залишився стояти в темному під’їзді з прив’ялим букетом.

А в квартирі за дверима Ірина вперше за багато років відчула не порожнечу, а спокій.

Вона ввімкнула свій новий, куплений вже особисто для себе, невеликий планшет і посміхнулася — справжній, вільній посмішці жінки, яка нарешті стала господинею свого життя.

Ніколи не дозволяйте родичам втручатися у ваш сімейний бюджет без вашої згоди.

Це шлях до руйнування стосунків та сім’ї.

Чи варто жити далі з чоловіком, який на перше місце ставить маму, а не дружину і так і не навчився казати мамі “ні”?

Мама знає це дуже добре і вічно користується цим? Хіба це нормально в сім’ї?

Фото ілюстративне.