– Степан із Польщі приїхав, кличе нас у суботу до себе, – сказав мені чоловік, сьорбаючи ранкову каву на кухні й не відриваючи очей від телефону. – Каже, новий мангал у дворі вимурував, альтанку величезну склом засклив, треба це діло по-людськи обмити. Та й взагалі зібрати рідню.

Я якраз поралася біля плити, смажила сирники. Почувши це, аж лопатку опустила, бо новина була не зовсім звичайна.

– А чого це раптом така щедрість? – здивувалася я. – Він же як на два тижні додому приїжджає, то його з хати не витягнеш. Або відсипається цілими днями за зачиненими дверима, або по лікарях бігає спину та зуби лікувати. Коли це він родичів скликав?

– Так ювілей у чоловіка, сорок років стукнуло, – нагадав мені Петро. – Ти що, забула? Казав, що дату треба відзначити на широку ногу. І от тепер я сиджу й думаю, що ж йому дарувати. Людина сім років за кордоном без вилазу сидить, усім забезпечена, грошей кури не клюють. Подаруєш якусь дрібницю – скривиться. Покладеш замало в конверт – потім перед усіма родичами обмиє нам кісточки, скаже, що ми поскупилися.

Я важко зітхнула і сіла навпроти чоловіка. Петро мав рацію. Іти до Степана на свято – це завжди було ще те випробування для нервів.

Степан – двоюрідний брат мого чоловіка. Росли вони в одному селі, хати стояли через дві вулиці, тож у дитинстві та юності були нерозлийвода. Я пам’ятала його ще зовсім іншим. Степан замолоду був простим, тихим хлопцем. Навіть трохи сором’язливим: зайвого слова при чужих не скаже, очі в долівку опустить, якщо дівчина посміхнеться. Працював він у нас у райцентрі на меблевій фабриці за копійки, але ніколи не нарікав. Руки мав золоті, міг із простої дошки зробити таку тумбочку чи поличку, що очей не відведеш.

Потім він закохався в Оксану. Вона була тихою дівчиною з сусіднього кутка, сиротою, жила зі старенькою матір’ю у скромній біленій хатині. Весілля в них було бідне, без пишноти: зібралися найближчі, накрили столи в дворі під яблунями, грали на баяні. Жили спочатку скромно, але дуже дружно. Оксана дихати на свого Степана боялася, сорочки йому прасувала щодня, пироги пекла, зустрічала з роботи біля хвіртки. За пару років народилася в них донечка, Марічка. Радості було повні вінця. Степан на руках малу носив, плакав від щастя під пологовим.

Але життя в нашій глибинці тоді стало зовсім важким. Фабрика меблева закрилася, зарплати не платили по пів року. Степан перебивався випадковими підробітками: комусь дрова поколе, комусь паркан полагодить, комусь дах перекриє. Грошей катастрофічно бракувало. Дійшло до того, що дитині на зимові чобітки позичали в кумів. Тоді Степан і сказав уперше: «Поїду до Польщі. Віддам борги, куплю стареньку машину, щоб Марічку в поліклініку возити, і повернуся. Мені багато не треба».

Оксана плакала гіркими сльозами, на коліна падала: «Не їдь, Стьопо. Проживемо на картоплі, город є, курчата є, якось викрутимося, аби разом». Але він наполіг на своєму. Позичив гроші на дорогу, відкрив візу і поїхав під Варшаву на будівництво.

Перший рік був найтяжчим. Він дзвонив ледь не щовечора, голос тремтів, розпитував про кожну дрібницю: як Марічка спала, що сказала, чи не мерзнуть у хаті, як здоров’я тещі. Казав, що задихається на чужині, що спить у вагончику з десятьма мужиками й рахує дні до повернення. Оксана щомісяця чекала його коротких дзвінків, економила кожну копійку, яку він пересилав, і відкладала на повернення боргів.

Борги вони за той перший рік віддали. Але замість того, щоб повернутися, Степан сказав: «Оксано, треба ще попрацювати. Ну приїду я назад – і що далі? Знову без копійки сидіти? Треба хоч на якусь пристойну машину заробити». Оксана зітхнула, проковтнула сльози й погодилася. Вона ж розуміла, що він старається для них.

А потім щось у ньому зламалося. Чи то великі за мірками нашого села гроші так запаморочили йому голову, чи чуже середовище переінакшило його душу, але Степан почав невпізнанно змінюватися. Його перевели на кращу ділянку, призначили бригадиром. Зарплата зросла, пішли надбавки, премії. Він почав відкладати по тисячі, по півтори тисячі євро щомісяця. І враз йому стало мало просто повернутися додому.

– Ми побудуємо такий дім, щоб усе село ахнуло, – заявив він під час чергового короткого приїзду на свята.

Оксана тоді намагалася заперечити:

– Стьопо, навіщо нам великий дім? У нас є наша трикімнатна хата, підлатаємо дах, проведемо газ, та й житимемо. Головне, щоб ти вдома був. Марічка без тебе росте, батька тільки на екрані планшета бачить!

– Нічого, виросте – подякує, – відрізав Степан холодно. – Не хочу, щоб про мене казали, ніби я з заробітків із порожніми кишенями повернувся. Най люди бачать, що я можу!

І почалася епопея, яка тривала довгих сім років. Степан купив велику ділянку землі на краю села, на пагорбі, звідки відкривався краєвид на всю долину. Замовив дорогий проєкт двоповерхового будинку з колонами, гаражем на два авто та просторими терасами.

Сам він при цьому залишався в Польщі, працював майже без вихідних по дванадцять-чотирнадцять годин на добу, а весь тягар будівництва ліг на тендітні плечі Оксани. Бідна жінка за ці роки перетворилася на виконроба. Їй доводилося зустрічати вантажівки з піском та щебенем, сваритися з будівельниками, які намагалися схалтурити чи потягнути мішок цементу, домовлятися з електриками, сантехніками, газовиками. Скільки разів я бачила її в будівельному магазині в райцентрі – худенька, бліда, у старій вицвілій куртці, з блокнотом у руках, де акуратним почерком були розписані всі витрати до останньої копійки.

А Степан щовечора дзвонив по відеозв’язку й влаштовував їй справжні допити:

– Чому паркан криво поставили? Куди ти дивилася? Я за що їм гроші плачу? Чому плитка у ванній не того відтінку, який я замовляв? Ти взагалі нічого сама зробити не можеш без мене!

Він зовсім перестав цікавитися тим, як вона живе, чи не болить у неї серце, як справи в школі в доньки. Його розмови перетворилися на сухий перелік вимог та вказівок. Він став жадібним і підозрілим. Якщо Оксана витрачала на п’ятсот гривень більше, ніж він розрахував, він вимагав чеки й дорікав, що вона розтринькує його важко зароблені гробові гроші.

Коли Степан приїжджав додому – раз на рік на два тижні – він уже не був тим лагідним хлопцем, якого ми знали. Дорого одягнений, у фірмових кросівках, із масивним золотим ланцюжком на шиї, він ходив селом, задерши носа. До старих знайомих вітався крізь зуби, зневажливо кидаючи фрази типу: «Ну як ви тут у цьому болоті живете? У нас у Польщі дороги як дзеркало, люди в супермаркетах візки з верхом напихають, а ви тут за кілограм гречки рахуєте копійки. Не вмієте крутитися – то й сидіть у злиднях».

Люди від нього відверталися. Хтось заздрив, хтось просто крутив пальцем біля скроні, але близьких друзів у Степана в селі не залишилося зовсім. Тільки мій Петро іноді підтримував із ним зв’язок, бо все-таки родич, кров не вода.

І от тепер – ювілей, сорок років. Запрошення прийнято, відмовитися незручно.

Цілий ранок у суботу ми з чоловіком ламали голову над подарунком. Що можна подарувати людині, яка на кожному кроці вихваляється, що купує тільки брендові речі за кордоном? Купити якийсь набір посуду чи постільну білизну? Скаже, що непотріб принесли. Зрештою, зняли ми з картки три тисячі гривень – для нашого сімейного бюджету сума немала, але менше покласти було просто соромно перед іншими родичами. Купили гарний букет хризантем для Оксани, святковий конверт і поїхали.

Коли ми під’їхали до нової оселі Степана, у мене навіть подих перехопило. На тлі простих одноповерхових сільських хат цей маєток виглядав як чужорідне тіло. Височенний кований паркан на кам’яному фундаменті, автоматичні ворота, подвір’я повністю встелене дорогою кольоровою бруківкою. Біля будинку були розбиті клумби з туями та ялівцем, вистриженими рівними кульками. Сам будинок світився свіжою бежевою штукатуркою, вікна великі, дзеркальні, на даху блищала дорога черепиця. У глибині двору стояла величезна альтанка з панорамними вікнами, з якої вже валив дим і чувся запах смаженого м’яса.

Степан зустрів нас біля хвіртки. Був він у білій напрасованій сорочці, джинсах і з блискучим годинником на зап’ясті, який він раз у раз виставляв напоказ, поправляючи манжет.

– О, Петро, сестро, заходьте! – гучно вигукнув він, обіймаючи мого чоловіка так, ніби вони не бачилися сто років. – Проходьте, не соромтеся! Бачите, як пан живе? Оце я розумію – попрацював чоловік, тепер має результат!

Він навіть не дав нам вручити квіти чи зняти куртки, а відразу повів показувати свої володіння. Це була не просто екскурсія для гостей, це був справжній звіт про власну велич.

– Дивіться сюди, – тикав він пальцем у підлогу в передпокої. – Це іспанський керамограніт. У нас в області такого не знайдеш, спеціально бусом із Кракова передавав. А сходи на другий поверх бачите? Натуральний дуб! Майстер пів року кожну балясину вручну виточував. Відвалив за них стільки, що дехто за ці гроші цілу хату купує. А кухня яка? Уся техніка вбудована, сенсорна, сама варить, сама вимикається. Оксана спочатку боялася навіть торкатися, село є село, доки я не показав, що до чого.

Ми йшли за ним по величезних кімнатах, де ще пахло свіжим лаком і фарбою, і мені ставало не по собі. Будинок був розкішний, дорогий, але якийсь абсолютно мертвий. У ньому не відчувалося затишку, не було видно дитячих іграшок, якихось милих дрібничок на полицях, родинних фотографій у рамочках. Усе виглядало як у каталозі меблевого магазину – ідеально, стерильно і холодно.

Оксану ми зустріли на кухні. Вона стояла біля величезного столу й нарізала буженину. Побачивши нас, вона підняла очі, і моє серце стиснулося. Їй було всього тридцять сім, а виглядала вона на всі сорок п’ять. Худе обличчя, темні кола під очима, плечі опущені. На ній була простенька сукня, яка висіла на ній, як на вішалці. Жінка виглядала смертельно втомленою, ніби не спала кілька діб поспіль.

– Оксаночко, привіт, дорогенька, – підійшла я до неї й міцно обійняла, вручаючи квіти. – Вітаю вас із новосіллям і ювілеєм чоловіка.

– Дякую, – тихо прошепотіла вона, приймаючи букет. Її пальці тремтіли. – Дякую, що прийшли. Сідайте, зараз будемо переходити в альтанку, там уже все накрито.

Степан зазирнув на кухню, окинув стіл прискіпливим поглядом і незадоволено скривився:

– Оксано, ти чому так довго возишся? Гості вже збираються, куми приїхали, а в тебе нарізка ще не винесена! Скільки можна копатися? Поклади нормально, віялом, як я тобі показував, а не як у колгоспі! Давай скоріше, не ганьби мене перед людьми.

Оксана нічого не відповіла. Вона лише нижче опустила голову й швидше запрацювала ножем. Жодного слова заперечення, жодної емоції на обличчі – повна, абсолютна покірність і порожнеча в погляді. Мені стало так гірко, що аж горло перехопило. Я хотіла було щось сказати Степанові, осадити його трохи, але чоловік смикнув мене за рукав: не лізь, мовляв, це чужа родина, не починай скандал на ювілеї.

Гостей зібралося чимало – чоловік двадцять. Приїхали куми, двоюрідні брати, сусіди, колеги Петра. Стіл в альтанці вгинався від наїдків: запечена риба, дорогі сири, шинка, кілька видів м’яса, польські ковбаси, дорогий елітний алкоголь. Видно було, що грошей на частування Степан не пошкодував зовсім.

Але свято не клеїлося з перших же хвилин. Здавалося б, зібралася родина, люди, які знають один одного все життя. Зазвичай на таких посиденьках лунають пісні, сміх, згадують молодість, розпитують про дітей. Але тут усе крутилося виключно навколо Степана та його фінансів.

Кожен тост зводився до того, який Степан молодець, якого орла викохали, як він зумів вибитися в люди. А сам іменинник тільки підливав олії у вогонь:

– Оце ви п’єте настоянку, так? Спробуйте, це оригінальний напій, пляшка вісімдесят євро коштує! У нас таке не продають, суцільний сурогат на полицях. А мангал бачили? Це спеціальна шамотна цегла, замовлення робив аж із Лодзі. П’ять тисяч злотих тільки за доставку заплатив, бо наші майстри навіть не знають, як такий димар викласти!

Люди мовчки кивали, пили, закушували, але в повітрі висіла важка, гнітюча незручність. Гості відчували себе бідними родичами, яких покликали лише для того, щоб вони відкрили роти від захвату й поплескали в долоні.

Оксана майже не сиділа за столом. Вона постійно бігала між кухнею в хаті та альтанкою у дворі: то гаряче занести, то хліб дорізати, то брудні тарілки прибрати, то серветки донести. Марічка, їхня дванадцятирічна донька, сиділа в кутку альтанки, втупившись у новий дорогий телефон, і майже не піднімала голови. Коли батько підійшов до неї, поплескав по плечу й голосно сказав: «Ось, дивіться, яка в мене красуня росте! Останню модель айфона їй привіз, у її класі ні в кого такого немає!», дівчинка навіть не посміхнулася. Вона тихо сказала: «Дякую, тату», і знову сховалася за екраном. У її очах не було радості, була лише відчуженість до цього чужого, гучного дядька, який називався її батьком.

Ми пішли одними з перших, десь о дев’ятій вечора, хоча гуляння ще тривало. У голові гуділо, а на душі шкребли коти.

Дорогою додому Петро мовчав усю дорогу, стискаючи кермо. Вже коли зайшли до своєї скромної трикімнатної квартири, він роззувся, важко сів на пуфик у коридорі й сказав:

– Господи, як у тюрмі побував. Краще б ми вдома картоплі з оселедцем з’їли, ніж оце все слухати. Ти бачила, як він з Оксаною розмовляє? Наче вона в нього наймичка безсловесна, яку з милості на роботу взяли.

– Бачила, – зітхнула я. – Мене аж трусило всю дорогу. Гроші людину зовсім спаскудили. Був нормальний мужик, а став павичем надутим. Тільки будинок той щастя їм не принесе, ось побачиш. Там холодом віє від кожної стіни.

У неділю ми відходили від того свята. Навіть не згадували про Степана, займалися своїми справами: я прала, чоловік лагодив кран у ванній, потім дивилися серіал. Здавалося, ювілей минув, гроші подаровано, борг увічливості виконано, і можна знову жити своїм спокійним, розміреним життям.

Але в понеділок уранці, коли годинник ледь показував сьому, мій телефон розірвався від різкого дзвінка. Я здригнулася від несподіванки. На екрані світилося ім’я Степана.

– Алло, Степане? Щось трапилося? – сонним голосом запитала я, відчуваючи, як усередині все холоне від поганого передчуття.

У слухавці почувся не просто крик – там був справжній розпач і дика лють одночасно. Голос Степана зривався на вереск, він важко дихав, задихався словами:

– Вона пішла! Ти розумієш, ця… ця ненормальна забрала малу й пішла! Оксани немає! Речі зібрала, поки я спав, ключі на столі кинула і пішла!
Я аж сіла на ліжку, сон як рукою зняло. Петро теж підвівся на лікті, з тривогою дивлячись на мене.

– Як пішла? Куди пішла? Степане, заспокойся, поясни до пуття!

– Куди-куди! До своєї матері в ту розвалюху повернулася! – кричав він у трубку так, що чоловік чув кожне слово без гучного зв’язку. – Я прокидаюся вранці, в хаті тиша. Думаю, сніданок готує. Виходжу на кухню – порожньо, чайник холодний. На столі лежить записка й ключі від хати й воріт. Пише мені: «Живи сам у своєму палаці, а мені тут дихати нічим». Я за машину – і до тещі в село. А вона там! Двері зачинила зсередини, на поріг мене не пускає! Кричить через кватирку, що на розлучення подає! Ти чуєш? На розлучення!

Степан замовк, переводячи подих, а потім заговорив знову, і в його голосі почулися сльози образи:

– Вона ж з глузду з’їхала! Що їй не вистачало? Я спину на тих будовах ламав, я світ для неї перевернув! Будинок на триста квадратів вибудував, усе золотом осипав, копійки на неї не жалів, усе додому тягнув! У людей чоловіки п’ють, б’ють, копійки в хату не несуть, а я все життя на чужині поклав, щоб вони ні в чому потреби не знали! А вона зібрала дві валізи зі старим лахміттям і пішла в хату з пічним опаленням і туалетом надворі! Зроби щось! Ти ж жінка, ви подругами були! Поїдь до неї, вправ їй мізки! Скажи, щоб негайно поверталася! Хто в цьому будинку жити буде? На кого я це все залишу? Мені за два тижні знову до Польщі їхати треба, об’єкт здавати! Для кого я горбатився стільки років?!

Слухаючи цей потік слів, я раптом відчула не жалість до нього, а якусь дивну, крижану втому. Ця людина щиро, всім серцем не розуміла, що сталося. Він справді вважав, що людське життя, любов, вірність і родинне тепло можна виміряти квадратними метрами та чеками з будівельних супермаркетів.

– Степане, – сказала я якомога спокійніше. – Я поговорю з нею. Але нічого тобі обіцяти не буду. Тобі треба трохи охолонути й подумати.

Він кинув слухавку, навіть не попрощавшись.

Ми з чоловіком переглянулися. Петро лише похитав головою:

– Їдь, жінко. Тільки не тисни на неї. Оксані зараз підтримка потрібна, а не повчання.

Через годину я вже була в старому селі біля маленької, врослої в землю хатини Оксаниної матері. Парканчик тут був старенький, дерев’яний, подекуди похилений, на подвір’ї кудкудакали кілька курей, біля ґанку росла стара мальва. Але коли я зайшла у двір, у мене не було того відчуття мертвотної тиші, як у новому маєтку Степана. Тут пахло димом із комина, сухим листям і свіжоспеченим хлібом.

Оксана сиділа на ґанку в теплій хустці й чистила яблука на сушку. Поруч сиділа Марічка й допомагала мамі, щось тихо їй розповідаючи. Коли я відчинила хвіртку, Оксана здригнулася й підвелася, наче готова була захищатися.

– Не бійся, Оксаночко, це я, – тихо сказала я. – Сама приїхала. Ніхто мене не підсилав сваритися з тобою.

Вона видихнула, опустила плечі, і з її очей бризнули сльози. Вона підійшла до мене, притулилася до плеча й заридала – гірко, беззвучно, як плачуть жінки, які занадто довго тримали все в собі. Я гладила її по худій спині й мовчала, даючи їй виплакати весь той біль, що накопичувався роками.

Марічка слухняно взяла миску з яблуками й пішла в хату, розуміючи, що дорослим треба поговорити наодинці.

Ми сіли на лавці під старою грушею. Оксана витерла сльози краєм хустки, подивилася на мене своїми великими, змученими очима й сказала:

– Стьопа дзвонив тобі, так? Сказав, що я дурна, невдячна тварюка?

– Дзвонив, – не стала приховувати я. – Кричав, плакав. Не розуміє він нічого, Оксано. У голові в нього не вкладається, як можна піти з такого палацу.
Оксана гірко посміхнулася. Ця посмішка була страшнішою за будь-які сльози.

– Палац… Знаєш, сестро, я в тому палаці ледь не померла духовно. Усі ці роки я була для нього ким завгодно: прорабом, сторожем, економкою, безкоштовною прибиральницею, тільки не дружиною. Коли він перший раз поїхав, я ночами вила в подушку. Так мені його не вистачало! Хотілося, щоб просто обійняв увечері, щоб руку на плече поклав, щоб разом чай на кухні попили та посміялися. А він приїжджав – і бачив тільки стіни. Йому було байдуже, що я відчуваю.

Вона помовчала, перебираючи пальцями фартух, і продовжила:

– Пам’ятаєш, два роки тому я з запаленням легень у лікарню потрапила? Температура сорок, дихати не можу, Марічка сама вдома перелякана. Я йому дзвоню з палати, плачу, кажу: «Стьопочко, мені так погано, може, ти приїдеш хоч на кілька днів? Мені страшно». А знаєш, що він мені відповів? «Ти що, здуріла? У мене розпал сезону! Якщо я зараз кину об’єкт, мене оштрафують на дві тисячі злотих! Купи собі дорогі антибіотики, гроші на картці є, найми сусідку, хай догляне!» Дві тисячі злотих для нього були дорожчими за мене. Він відкупився від моєї хвороби грошима.

– Оксаночко… – тільки й змогла видихнути я, відчуваючи, як клубок підступає до горла.

– А той ювілей… Це була остання крапля, – тихо сказала вона. – Я три дні на ногах стояла, готувала, прибирала, пекла, щоб йому догодити. Ноги гули так, що вночі спати не могла. А він на святі навіть спасибі мені не сказав. Ходив, як павич, хвалився тим, чого сам навіть не торкався. Кожен куточок у тій хаті моїми сльозами политий, моїм потом просякнутий. А я для нього – ніхто. Принеси, подай, відійди, не ганьби. Я дивилася на нього в тій альтанці й раптом чітко зрозуміла: ця людина мені абсолютно чужа. Тієї людини, за яку я заміж виходила, давно немає. Вона померла десь там, під Варшавою, на будовах. А замість неї з’явився калькулятор у модних кросівках, який рахує все в євро і в злотих.

– І що тепер думаєш робити? – запитала я.

– На розлучення подам. На аліменти для Марічки. На його будинок я не претендуватиму, хай забирає собі всі свої триста квадратів, плитки, сходи й золоті крани. Мені чужого не треба. Тут у мами хата стара, але в ній тепло. Піду в школу в сусіднє село лаборанткою чи в магазин продавчинею. Проживемо. Зате я спати буду спокійно. Зате дитина моя не бачитиме, як батько матір за людину не вважає. Я хочу жити, розумієш? Мені всього тридцять сім, я ще хочу відчути себе живою людиною, а не додатком до дорогого унітаза.

Я дивилася на неї й бачила: рішення остаточне. Жодні вмовляння, жодні погрози чи сльози Степана вже нічого не змінять. Ця жінка терпіла сім років, проковтувала образу за образою, сподіваючись, що закінчиться будівництво – і повернеться її коханий чоловік. А коли будівництво закінчилося, виявилося, що повертатися нікому. Замість сім’ї залишилася лише порожня кам’яна коробка з дорогим ремонтом.

Я повернулася додому надвечір. Степан уже чекав біля нашого під’їзду, нервово міряючи кроками асфальт і курячи сигарету за сигаретою. Побачивши мене, він кинувся назустріч:
– Ну що? Поговорила? Що вона каже? Коли повертається?
Я зупинилася перед ним, подивилася йому просто в очі й відчула глибокий жаль. Не до його грошей чи його будинку, а до нього самого – сліпого, нерозумного чоловіка, який власноруч зруйнував своє щастя.

– Не повернеться вона, Степане. Подає на розлучення.

Він аж відсахнувся, обличчя його перекосилося від люті:

– Та як це не повернеться?! Вона що, зовсім здуріла на старості літ? Та хто вона без мене така? Голота підзабірна! Я її в люди вивів, я їй таке життя створив, про яке вона в своїх злиднях і мріяти не сміла! Та будь-яка інша на її місці мені б ноги мила й ту воду пила за такий дім і таке забезпечення!

– Ось тому вона й пішла, Степане, – тихо, але твердо сказала я. – Бо ти думав, що купуєш собі слухняну річ у свій дорогий інтер’єр. Ти побудував шикарний будинок, нічого не скажеш. Тільки будинок будують із цегли та розчину, а сім’ю будують із тепла, поваги, турботи та уваги. Стіни ти купив за свої євро та злоті. А душу родини ти за ці сім років просто вбив. Тобі не дружина була потрібна, Степане. Тобі потрібен був сторож для твого палацу й глядач, який плескатиме в долоні твоїм заробіткам. От і живи тепер сам у своїх хоромах. Вмикай дорогу кухню, дивися у дзеркальні вікна й милуйся своїм іспанським керамогранітом. Тільки камін твій дорогий душу тобі не зігріє, коли в хаті буде порожньо й темно.

Степан стояв ніби громом прибитий. Губи його тремтіли, він хотів щось крикнути у відповідь, образити мене, послати, але слова застрягли в нього в горлі. Він лише махнув рукою, сів у свою машину, різко рвонув із місця й поїхав у бік свого мертвого, нікому не потрібного палацу на пагорбі.

Минуло пів року. Розлучили їх швидко. Оксана розквітла, влаштувалася на роботу в дитячий садок, очі знову засяяли спокоєм і тихим світлом. Марічка почала посміхатися. Живуть вони скромно, без розкошів, але в хаті завжди пахне пирогами, сміхом і лунають теплі розмови.

А Степан так і сидить у своєму величезному будинку. До Польщі він більше не поїхав – каже, що боїться залишити майно без нагляду, раптом пограбують чи щось зіпсується. Сидить один за високим кованим парканом за замкненими автоматичними воротами. Іноді його бачать біля місцевого магазину: похмурий, колючий, постарілий на десять років. Гроші в нього є, будинок є, котел німецький працює справно, гріє порожні кімнати. Тільки ввечері в тих величезних вікнах горить світло лише на першому поверсі в маленькій кухні. Бо скільки б кімнат ти не збудував, а спати одночасно можеш лише в одному ліжку. І якщо поруч немає рідної душі, навіть найдорожчий золотий палац перетворюється на звичайну холодну одиночну камеру.