— Скупа, страх! Ти бачила, що вона знову купила? Пів хлібини, пачку солі й олії пляшку на три місяці розтягує! А пенсію ж листоноша щомісяця приносить, і ні копійки людям на очі не покаже!

Марія аж через паркан перехилилася, щоб Люба краще почула.

— Та бачила, Маріє, щодня бачу. В неї паркан скоро впаде на дорогу, підперла кілком і байдуже. А сама у старій куфайці ходить, аж поли потерлися. Мабуть, у подушку складає. Ох і людина, копійки зайвої не витратила за все життя.

Так у селі говорили про бабку Палажку майже щодня.

Село було невеличке, хутір за лісом, куди автобус заїжджав двічі на добу, та й то якщо дорога суха. Усі всіх знали від колиски до цвинтаря. Знали, хто скільки курей тримає, хто в кого позичив сокиру і хто яку ковбасу бере в сільмазі.

А от про Палажку не знав ніхто й нічого, хоча прожила вона поруч із ними понад сорок літ.

Їй уже перевалило за сімдесят. Була вона суха, жилава, з потемнілими від щоденної праці руками. Чоловік її, Іван, колись давно поїхав на заробітки та й щось сталося з ним там на пилорамі. Дітей у них не було. Лишилася сама у своїй старій хаті на дві кімнати.

Хата стояла на самому кутку, біля яру. Тиньк місцями обсипався, ґанок трохи похилився, але всередині завжди було виметено до порошинки.

Тільки дивно було людям: городу в Палажки було соток двадцять, і там жодної травинки зайвої не росло. Рядочки картоплі рівні, квасоля на тичках акуратно підв’язана, морква та цибуля — як на виставку.

Сама все робила, спини не розгинаючи.

А їла так, що сусіди головами хитали. Люба якось крізь яблуню підгледіла: вийде Палажка в обід на призьбу,винесе окраєць чорного хліба, посипле грубою сіллю, потовче зелену цибулину й водою з кружки запиває.

— Чи вона при тямі таке терпіти? — питала Люба в магазині, коли підходила черга за цукром. — Пенсія ж іде.Чоловік стаж мав чималий, їй доплачують. Куди воно дівається?

— Скнара, — впевнено казав дід Яків, спираючись на палицю. — Є такі люди. Вони на світі білому живуть, щоб у скриню наскладати, а потім чужі люди прийдуть і за день розтринькають.

Палажка на ті балачки ніколи уваги не звертала.

Пройде селом, хустку низько на очі насуне, очі додолу. Привітається сухо: «День добрий», — та й далі дибає. Ні до кого на посиденьки не зайде, насіння біля двору не лузає, пліток не переказує.

Лише рудий кіт, який сам прибився до її двору кілька років тому, ходив за нею слідом. Вона його кликала просто:Рудий. Наллє йому в черепок трохи сироватки, кине хлібних крихт — він і мурчить біля її старих повстяних чобіт.

А через хату від Палажки жила Горпина.

Жінка молода ще, але вже побита горем так, що волосся коло скронь зовсім посріблилося. Чоловік покинув її, коли хлопчикові ледь рочок виповнився. Злякався труднощів і поїхав світ за очі.

А хлопчик у Горпини, малий Богданчик, родився слабким.

Недуга в дитини була затяжна, важка. У селі толком і не розуміли, що там лікарі кажуть, знали тільки одне: раз на два місяці Горпині треба було везти малого в обласний центр.

Там лікарні великі, палати довгі, ліки дорогі. Звідти хлопчик повертався ще блідіший, ніж їхав, із темними колами під очима, але Горпина трималася з останніх сил.

Вона крутилася як білка в колесі: вдосвіта бігла доїти сусідських корів за якусь копійку, вдень полола чужі городи,увечері прала білизну на замовлення.

Але що заробиш у селі? Ті гроші танули швидше, ніж сніг у березні.

Одного разу, на початку літа, до села приїхала машина з міста. Привезли крупи, борошно, свіжу рибу. Люди зібралися гуртом, гомонять, новинами діляться.

Горпина теж стояла осторонь, тримаючи малого за худеньку ручку. Богданчик дивився у землю, соромився свого лисого після лікування лобика й постійно натягував в’язану шапочку, хоч на вулиці пригрівало сонечко.

Люба тоді голосно, щоб усі чули, заговорила:

— Жінки, чуєте! Горпині ж післязавтра знову дитину в область везти на процедури. Давайте скинемося, хто чим може. Хоч по жменьці, хоч по якій дрібниці. Бо самій їй не подужати.

Люди почали шарудіти кишенями, хтось діставав папірці, хтось мідяки. Дійшла черга до Палажки, яка саме купувала сірники та буханець сірого хліба.

Люба повернулася до неї всім корпусом:

— Палажко, а ти що стоїш? Тобі ж ближче за всіх до Горпининого лиха. Допоможи дитині, не збіднієш.

Палажка повільно сховала решту в глибоку кишеню старої куфайки, підняла очі на людей і рівним, глухим голосом відповіла:

— Нема в мене зайвого.

У черзі на мить запала тиша. Хтось голосно видихнув.

— Ну й серце в тебе, — спересердя кинула Люба. — Залізяка, а не жінка. Дитина тане на очах, а вона копійку тремтить віддати!

Палажка нічого не додала. Взяла свій хліб під пахву і пішла повільною ходою повз людей до своєї хати біля яру. Навіть голови не повернула.

Горпина тоді зашарілася, опустила очі й тихо сказала:

— Не треба, Любо, не займайте її. В кожного своя доля.

Люди тільки руками розвели. З того дня бабку Палажку в селі взагалі перестали помічати. Якщо й віталися, то крізь зуби, наче з порожнім місцем.

Але ніхто в селі не бачив, що діялося того ж дня пізно ввечері.

Коли на хуторі згасли всі вікна і лише сови перегукувалися в темному лісі, рипнула стара хвіртка. Палажка вийшла з двору, тихо ступаючи стежкою повз город, і підійшла до Горпининої хати.

Горпина ще не спала. Сиділа на кухні при тьмяній лампочці, підперши щоку кулаком, і дивилася на зім’ятий аркушик із переліком призначень, які дав професор.

Раптом у шибку тихенько постукали. Двічі.

Горпина накинула хустку, вийшла в сіни, відкрила засув. На порозі стояла Палажка.

— На, візьми, — стара простягнула їй звичайний поштовий конверт, склеєний милом, бо клей засох. — Тут на поїздку і на ліки, що в місті купуватимеш.

Горпина розгубилася, відсахнулася назад:

— Тітко Палажко, ви ж удень сказали… Я не можу, люди ж бачили…

— Люди бачили те, що їм треба бачити, — сухо обірвала стара. — Мені слави непотрібно. А ти візьми і мовчи. Як скажеш хоч одній живій душі — більше порога твого не переступлю. Зрозуміла?

— Але звідки це у вас? Ви ж самі на сухому хлібі сидите…

— Моє діло, на чому я сиджу. Бери, кажу. Дитині треба жити.

Палажка сунула конверт Горпині просто в руки, повернулася і пішла в темряву, розтанувши серед кущів бузку,наче її й не було.

І так тривало не місяць і не рік.

Раз на кілька тижнів стара Палажка зранку зникала з села. Йшла пішки до траси, сідала на прохідний автобус і їхала у велике місто.

Сусіди думали, що вона там по базарах нишпорить, шукає щось дурно за безцінь. Але верталася стара завжди ввечері, втомлена, зі зморщеним обличчям і порожніми руками.

А наступного ранку Горпина знаходила або ліки, які в селі годі було дістати, або той самий білий паперовий конверт під порогом.

У Горпининій хаті на стіні над ліжком Богданчика висіли малюнки. Хлопчик любив малювати простими олівцями.На одному був намальований великий рудий кіт, на іншому — криниця з дерев’яним журавлем, а на третьому — стара жінка в темній хустці, яка тримала за руку маленького хлопчика.

Одного разу Горпина не витримала, спитала через тин:

— Тітко Палажко, чому ви так ховаєтеся? Чому людям правду не сказати? Вони ж вас клянуть на кожному розі,думають, що ви золото в банках ховаєте.

Стара зупинилася з сапою в руках, витерла піт із чола рукавом куфайці й подивилася на сусідку довгим, не по-старечому гострим поглядом.

— А навіщо мені їхня правда, дочко? Мені перед Богом стояти, а не перед Любою з кутка. Як знатимуть — почнуть жаліти, почнуть розпитувати, заглядати в рот. Добро, коли про нього кричать на базарі, стає дешевим, як торішня полова. Ти лікуй хлопця. Хай на ноги стане. Оце й буде мені правда.

Богданчик ріс. Роки минали непомітно, як вода крізь пальці.

Хвороба відступала повільно, крок за кроком. Спочатку лікарі сказали, що є надія. Потім — що стан стабільний. А коли хлопцеві виповнилося вісімнадцять, головний лікар у місті вийшов у коридор, зняв окуляри й сказав Горпині:«Все. Забудьте сюди дорогу. Ваш син абсолютно здоровий».

Горпина тоді плакала просто на сходах поліклініки, розмазуючи сльози по обличчю, а Богдан стояв поруч — високий, трохи сутулий, але з рум’янцем на щоках і густим чубом.

Того ж року він вступив на навчання. Малювання не покинув, пішов на оформлювача книжок.

А Палажка в селі старіла далі. Згорбилася ще дужче, ноги почали пухнути, але від допомоги відмовлялася навідріз.

Осінньої пори, коли листя з яблунь уже облетіло і земля взялася першими приморозками, стара занедужала. Не плакала, не кликала фельдшера, просто лягла на своє вузьке ліжко під стару ватяну ковдру.

Рудий кіт застрибнув їй на ноги й грів їх своїм хутром.

Два дні з її комина не йшов дим. Люба біля колодязя тільки знизувала плечима:

— Мабуть, і дрова шкодує палити. Спить під шматтям, аби тільки копійку вберегти.

Лише Горпина кинула все, наварила гарячого курячого бульйону і пішла через яр.

Двері були незамкнені — трималися на одній дерев’яній защіпці.

Горпина зайшла в хату. У кімнаті пахло сушеними травами, старим деревом і холодом. На столі стояла порожня склянка, а поруч — пожовкла веточка свяченої верби.

— Тітко Палажко, — тихо покликала Горпина. — Я вам поїсти принесла. Гарячого.

Літня жінка ледь розплющила очі. Подивилася каламутним поглядом, губи її здригнулися.

— Богдан… як він? — ледь чутно прошепотіла вона.

— Добре, тітко. Вчиться. Передавав вам уклін великий. Приїде на вихідні.

Палажка ледь помітно кивнула, заплющила очі й тихо сказала:

— Добре. Головне, що живий. Тепер можна й спочити.

Вона пішла вночі. Тихо, без стогону, уві сні.

Кіт сидів на підвіконні й дивився у темне вікно, коли вранці Горпина знову прийшла з термосом.

Ховали бабу Палажку скромно. Зійшлося з десяток людей — переважно старі сусіди, бо так годилося за звичаєм.

Люба принесла миску пиріжків на поминання, але все одно не втрималася, шепнула кумі:

— Бач, як воно. Жила одиначкою, ні з ким словом не перемовилася, добра нікому не зробила. З чим прийшла, з тим і пішла. А багатство десь у стінах замуроване зогниє.

Горпина стояла осторонь біля труни й плакала так гірко, наче рідну матір ховала. Люди дивилися на неї з подивом і перешіптувалися: чого це сусідка так убивається за старою скупердягою, яка їй за життя жодної доброї крихти не дала?

Через тиждень до села приїхала далека родичка Палажки з іншого району, жінка моторна, у блискучій куртці. Приїхала, щоб хату оглянути та знайти те саме «багатство», про яке ходили чутки по всій окрузі.

Люба, звісно, напросилася допомогти — цікавість же розпирала.

Вони перерили всю хату. Заглядали під кожну мостину, перемацали старі матраци, розбили дві глиняні макітри на горищі — пусто. Нічого, крім кількох старих хусток, одного парадного фартуха та стосу пожовклих газет двадцятирічної давнини.

Залишилася тільки стара бляшана коробка з-під чаю, яка стояла на комоді біля ікони.

Родичка потерла руки, відкрила її просто при Любі.

— Ну, нарешті, — пробурмотіла вона.

Але в коробці не було ні золота, ні цінних паперів.

Там лежали квитанції. Акуратні, складені одна до одної, перев’язані звичайною чорною ниткою.

Усі квитанції були з дитячої міської лікарні. Оплата ліків, процедур, перебування в палаті, крапельниць. І на кожному папірці, від першого до останнього, стояло одне й те саме прізвище та ім’я: пацієнт — Богдан.

Понад п’ятнадцять років. Місяць за місяцем. Без жодного пропуску.

Там були суми, від яких у Люби перехопило подих. Вона знала розмір сільських пенсій і раптом зрозуміла: стара Палажка всі ці роки віддавала до останньої копійки чужій дитині. Собі не лишала навіть на цукор.

Люба повільно сіла на табурет. Руки в неї опустилися вздовж тіла. Вона дивилася на ці вицвілі шматочки паперу і не могла вимовити жодного слова. Усе, що вона говорила всі ці двадцять років біля колодязя, на лавці, в сільмазі — все обсипалося порохом.

Родичка здивовано повертіла папери в руках:

— А гроші де? Це ж просто чеки якісь старі…

Вона кинула пачку на стіл, розчаровано махнула рукою і вже надвечір поїхала геть, навіть не озирнувшись, бо надія знайти с карб розтанула як дим.

А навесні до села приїхав Богдан.

Він не пішов по сусідах. Привіз із собою велику кам’яну плиту — звичайний річковий камінь, сірий, обмитий водою до гладкості.

Два дні хлопець провів на старому кладовищі біля яру. Сам викорчував бур’яни біля Палажчиного горбка, підправив землю, посадив кущ білого бузку, який вона так любила коло своєї хати.

А потім узяв молоток, зубило і власноруч вибив на камені слова.

Люба бачила його здалеку, але підійти посоромилася. Ноги не йшли.

Лише коли хлопець поїхав, вона піднялася на пагорб, тримаючись за дерев’яні хрести, підійшла до свіжої могили і прочитала те, що було викарбувано на сірому камені:

«Тут спочиває найбагатша людина, яку я знав у цьому житті».

Люба довго стояла біля того горбка. Вітер шелестів торішньою травою, десь здалеку гудів автобус на трасі, а вона стояла, опустивши голову, і вперше в житті їй не було чого сказати людям.