Вечірній Тернопіль занурювався у сизі сутінки.

У квартирі з високими стелями, де кожен куток дихав історією, пані Стефанія затишно вмостилася у своєму стародавньому кріслі з високою спинкою.

Вона саме розбирала мереживо, яке колись плела її мати, коли двері спальні розчинилися без жодного попередження.

На порозі стояла Вікторія — дружина її єдиного сина.

Вона тримала в руках планшет і виглядала так, ніби проводила інвентаризацію на складі, а не зайшла до кімнати близької людини.

— Стефаніє Андріївно, ми тут з Дмитром усе прорахували, — почала невістка холодним, діловим тоном. — Ваша кімната — це майже тридцять квадратних метрів. Використовувати таку площу просто під спальню — це марнотратство. Дмитру потрібен повноцінний робочий кабінет, він тепер працює на американців, йому потрібна тиша і простір.

Пані Стефанія відчула, як серце забилося швидше.

Ця оселя була її життям. Вона пам’ятала, як вони з чоловіком збирали на ці стіни кожну копійку.

Три роки тому, коли Дмитро одружився, вона сама запропонувала переоформити квартиру на нього — хотіла, щоб син почувався впевнено.

«Договір дарування — то просто формальність, мамо, ви ж тут господарка», — казав він тоді.

— Віко, дитино, але ж я тут сплю вже сорок років. Це моє єдине місце, де я можу побути в спокої. Куди ж я подінуся?

— Та нікуди ви не подінетеся! — Вікторія роздратовано згорнула вкладку на планшеті. — У залі стоїть великий кутовий диван. Там сонячна сторона, балкон поруч. Ми вже й вантажників на завтра замовили, щоб вивезли цей ваш антикваріат. Ці старі шафи тільки місце займають і пил збирають.

У дверях з’явився Дмитро.

Він уникав погляду матері, нервово поправляючи окуляри.

— Сину, ти справді вважаєш, що мені місце у вітальні на проході? — тихо запитала Стефанія.

— Мамо, ну ти ж розумієш, часи змінилися, — буркнув Дмитро. — Мені треба кар’єру будувати. Віка каже, що так буде ефективніше для всіх. Диван там зручний, не переживай.

Стефанія Андріївна подивилася на сина і не впізнала його.

Перед нею стояв чужий чоловік, який вимірював любов до матері кількістю вільного місця для свого монітора.

Життя у вітальні виявилося справжнім випробуванням на витривалість.

Кімната була прохідною: Вікторія та Дмитро постійно снували туди-сюди, гриміли посудом на кухні, вмикали світло посеред ночі.

Розкладний диван виявився жорстким, і щоранку пані Стефанія вставала з таким болем у спині, що ледь могла дійти до ванної.

Але фізичний біль був нічим порівняно з тим, що було в неї на душі.

Вікторія почала «чистку» простору.

— Стефаніє Андріївно, я викинула ваші старі вишиванки, вони ж поїдені міллю! І ці порцелянові статуетки — це просто несмак, я поставила туди аромалампи, — заявляла вона, виносячи на смітник чергову коробку з речами, які Стефанія берегла як зіницю ока.

Методично невістка стирала будь-яку згадку про минуле цієї оселі.

Квартира ставала схожою на стерильний готельний номер.

Проте справжня катастрофа сталася в четвер, коли пані Стефанія побачила біля під’їзду знайому дерев’яну скриньку.

У ній зберігалися листи її чоловіка, які він писав, коли був далеко від дому, та щоденники її батька — відомого професора історії.

Це було не просто сміття для Вікторії.

Це була душа пані Стефанії, яку викинули на тротуар під дощ.

Тієї ночі Стефанія не плакала. Вона зрозуміла: сльози тут не допоможуть.

Вона згадала свою подругу дитинства, Ганну Марківну, яка сорок років відпрацювала в юридичній консультації.

Наступного ранку, поки молоді були на роботі, Стефанія вже сиділа в кабінеті подруги.

— Ганнусю, допоможи. Я для них стала меблями, які заважають перестановці, — розповіла вона все: від дивана до викинутих архівів.

Ганна Марківна вислухала, її обличчя стало суворим.

— Слухай мене, Стефо. Вони думають, що договір дарування — це фінальна крапка. Але це не так. Ти можеш вимагати скасування дарування, там є декілька умов. Твої архіви, щоденники, листи — це і є така цінність. А те, що вони вигнали тебе на незручний диван, знаючи про твої проблеми з самопочуттям — це недобре.

— Але як мені це довести в суді?

— Я знаю, як це можна зробити, я тобі підкажу, лише слухай уважно.

І була у них серйозна розмова.

Тиждень, після того, Стефанія Андріївна поводилася тихо.

Вона мовчки терпіла зауваження, але в кишені її халата завжди працював диктофон. Вона зафіксувала все: і як Вікторія пропонувала відправити її в будинок престарілих, «щоб звільнити вітальню під зону відпочинку», і як Дмитро постійно говорив, що «мамі там буде краще, бо там догляд».

Кульмінація з’явилася у вівторок ввечері.

— Стефаніє Андріївно, — почала Вікторія, попиваючи дорогу каву. — Ми тут знайшли чудовий пансіонат під містом. Там ліс, природа. Ми вирішили, що вам краще переїхати туди. Квартиру ми хочемо повністю переробити під лофт, а ви тут тільки заважаєте робочому процесу Дмитра.

Дмитро стояв поруч, вивчаючи носки своїх туфель.

— Дмитре, ти справді хочеш здати матір у притулок? — спокійно запитала Стефанія.

— Мамо, ну це ж сучасний заклад, там басейн є, — почав він свою заготовлену промову.

Стефанія Андріївна повільно підвелася, дістала з кишені смартфон і поклала його на стіл екраном догори.

— Тепер слухайте мене дуже уважно. На цьому пристрої — записи всіх ваших планів. Твої, Вікторіє, слова про «мотлох» і «притулок». Твій, Дмитре, відказ мені в допомозі, коли в мене вчора тиск піднявся.

Вона зробила паузу, спостерігаючи, як обличчя сина стає попелястим.

— Я вже подала заяву до суду на скасування договору дарування. Підстави для цього є. Ганна Марківна — найкращий адвокат, і вона вже готує документи.

— Ви не посмієте! — процідила Вікторія, але її голос тремтів.

— Я вже посміла. У вас є два варіанти. Або ви зараз заносите моє ліжко і шафи назад у мою спальню, Вікторія вибачається перед мною за кожен викинутий лист, і ми йдемо до нотаріуса підписувати додаткову угоду про моє пожиттєве володіння цією кімнатою. Або завтра ви обоє шукаєте зйомну квартиру. Бо цей дім знову стане моїм за рішенням суду. І повірте, Дмитре, твої американські роботодавці не дуже зрадіють, коли дізнаються, що їхній співробітник виганяє матір на вулицю.

Дмитро перший кинувся до дверей.

— Віко, що ти стоїш?! Допомагай ліжко тягнути! Мамо, пробач, ми просто закрутилися, ми не думали.

— Тепер будете думати, — відрізала Стефанія Андріївна.

Того вечора пані Стефанія знову заснула у своєму ліжку.

Вона відчувала запах старої деревини та пилу від книг, які вдалося врятувати. Кімната знову була її фортецею.

У квартирі панувала тиша.

Вікторія більше не заходила без стуку, а Дмитро став надзвичайно ввічливим.

Стефанія знала, що колишньої теплоти вже не буде. Вона зрозуміла, що іноді, щоб зберегти любов сина, треба спочатку показати йому свої зуби.

Вона взяла щоденник батька, розправила пом’яті сторінки і подумала: «Договір — то папір. А дім — це те, що ти готова захищати до кінця».

Але чи варто жити з такими дітьми поряд, навіть, якщо це твій єдиний син?

Чи доглянуть вони на старості років, якщо вже зараз просто відвертаються від матері?

І що має зробити вже зараз мама з таким сином, щоб забезпечити собі спокійне життя на страрості років?

Фото ілюстративне.