Усе життя Стефа вважала себе кращою за інших, от вона яка панянка, не те, що її сусідка Людка.
Але цього ранку Стефа Петрівна була сама не своя. Не досить того, що ніч не спала, бо пес скавулів на молодий місяць і вона очей не зімкнула, то ще сусідка… За матеріалами.
Стефа Петрівна виглянула у вікно і мало не зомліла. Людка красувалася на грядці у точнісінько такому самому синьому халатику в блакитні дельфінчики, як в неї. От село! І де надибала такого, не маючи ні стиду, ні совісті!
Жінці це так не сподобалося, що аж в лиці змінилася. Працювала вона секретаркою сільської ради. Хоча жила в селі, а культури дотримувалася міської. В неї он і манікюр, і педикюр, і біля хати не грядки, а травичка зеленіє. Квіти у квітнику барвами очі зривають. Одних троянд тридцять кущів насадила.
А той халат в столиці минулого року придбала, коли на семінар їздила. Ото одягне в суботу, вийде у квітник та порається. Ідуть сільські люди, вітаються – любуються, а чоловіки компліментами сиплять.
Чоловік її в Польщі на заробітках, і сина єдиного туди відправила, щоб не дай Боже на війну не забрали. А Людка! Вдома сидить, п’ятеро дітей має. Курей, свиней, корову тримає. Все бігає, крутиться, спочинку не знайде. Ніколи Стефа й уваги не звертала у що одягнена сусідка, не інакше, як із «секонду», а тут – посміла такий самий халат викупити. І грошей не пожаліла. От халепа! Доведеться собі інший купити, а в цьому лишень в хаті ходити…
Люда чекала старшого сина з відпустки. На Сході служив. Так і казала усім – «Служить мій Іванко». «Воює» сказати якось язик не повертався. Те слово було для неї тривожним. Вона зварила голубців, спекла «вишиванку», компоту з малини наварила – любить синочок. Нехай поїсть домашнього.
А роботи ще не початий край: і в хаті прибрати, і малих скупати, і маму стару в іншому кінці села відвідати, а ввечері – худобу порати. Добре, що Вірочка-семикласниця вже все допомагає. Мирона, чоловіка, не стало минулого року. Сама лишилася, тяжко їй.
Іванко ступив на поріг такий рідний, змужнілий, запилений з дороги. Обнялися. Дітлахи налетіли на нього, як горобці. Кожен гостинця тримав.
– Як тобі там, сину? – сльозу змахнула.
– Все добре, мамо. Не сумуйте, дивіться, щоб ви здорові були. А це вам – подарунок. Дістав із рюкзака синій халат в блакитні дельфінчики.
– Ой! – аж затерпла Люда. Такий точно, як в Стефи Петрівни! Та нічого синові не сказала, лише сумовито посміхнулася.
– Ану, одягніть, мамо, чи розмір підійде? – попросив Іванко.
– Одягайте, одягайте! – настійно наказав і став допомагати Людмилі.
– Слава Богу, як на вас шитий! Вам так личить, що ви аж помолоділи, мамо. І поки я буду, то прошу вас його не знімати.
– А скільки ж ти пробудеш, сину?
– Тиждень, мамо, – вимовив Іван тихим голосом.
Люда не могла заснути. Все думала: про Іванка, про тривожні події в Україні, про дітей, про життя своє і про сусідку. Що ж вона подумає, коли побачить той халат? Заснула аж над ранок з важкою головою. Ранесенько пробудилася, і як завше, стала молитися.
Воля мого сина для мене головне, а сусідка – нехай вибачає, подумала, і одягнувши халат, пішла на грядку вибирати огірки. Вона щаслива і справа зовсім не в халаті…
Раїса Обшарська.
Фото ілюстративне – memax.club.
