В житті інколи важко наперед сказати, що обернеться добром, а що навпаки. Так і мама Ганнусі не знала, як буде для її доньки краще, тому, бажаючи її захистити, обділила любов’ю і турботою.
Мама Ганнусі, Станіслава Григорівна, проживши в шлюбі з чоловіком Петром тільки шість літ, до старості згадувала його повагу до себе, теплоту й щиру любов. Він умів підтримати дружину в тяжкі хвилини, особливо коли та чекала донечку, хоча самого хвороба підкошувала. За матеріалами.
Коли народилася Ганнуся, носив пов’язку, аби не дихати на дитя. Милувався донечкою на відстані, колисав, смикаючи за пасок, прив’язаний до колиски, і промовляв: «Господи, як я хочу пригорнути свою донечку, відчути стук маленького серденька…» — і з батьківських очей котилися сльози відчаю… Бо в тридцять років йому хотілося жити, спостерігаючи, як підростає донечка.
«Не переживай, — жартував, — усе буде добре. Я завжди заступлюся за тебе й за донечку». Та не знав чоловік і батько, яке майбутнє чекає дорогих йому людей. Не знав, що не буде кому заступитися за них. У тримісячному віці Ганнуся залишилася напівсиротою.
Важко працювала Станіслава Григорівна в колгоспі за безцінь. Хоча змалку не звикла розкошувати, адже була в сім’ї наймолодшою, десятою дитиною. У всьому допомагала їй найстарша сестра Юлія, котра, не дочекавшись своєї долі, залишилася зі Станіславою у батьківській хаті. Юлія виколисала Ганнусю, казочки їй розповідала, а дівчинка кликала її бабусею, бо рідна бабуся відійшла за її батьком у засвіти.
Не думала Станіслава, що зможе без чоловіка витримати на своїх плечах тягар долі. Взимку жінки вивозили гній на поля. Навесні сіяли буряки, а відтак сапали їх кілька разів. Гроші ж за буряки отримували тільки через певний час, після того як викопували їх і здавали на завод.
Виснажена колгоспним і домашнім господарством Станіслава Григорівна постійно згадувала свого люблячого Петра й оплакувала його. Та двоюрідний чоловіків брат Антон не забував її, частенько разом із дружиною приходили до неї. А якось глянув на свою нещасну братову й сказав: «У неділю прийду до тебе в гості. Але не сам. Поговоримо про твоє життя».
Не знала Станіслава, про що йтиметься, але приготувала обід і чекала. Антон привів незнайомця і пояснив: «Прийшов з людиною, яка хоче стати твоїй донечці батьком, а тобі — чоловіком. Уже три роки нема Петра, а чоловічі руки в господарці потрібні». Узяв той незнайомець Ганнусю на руки, почав носити по подвір’ю і питати: «Ти хочеш, щоби я жив у вас і був твоїм татком?» Дівчинка обняла його і радісно відповіла: «Так!» Потім той чоловік посадив її на шию, вона вхопилася за його чуб — і цю щасливу мить пам’ятає досі. Бо таке було з нею вперше і востаннє.
Станіслава пояснила чоловікові, чому не може зв’язати з ним свою долю: «Якби ти підвищив на мою дитину голос, моє серце не витримало б із жалю». І не знала тоді матір, і доля їй не шепнула, що чекає в житті її донечку. Якби знала, то без вагань погодилася б на шлюб із тим чоловіком.
…Рік за роком минало вдовине життя. Але молодиця гріла душу думкою, що Господь пошле добру долю Ганнусі. І це буде винагородою для матері за важкі самотні літа, за вірність Петрові. «Ото буде моїм щастям, — думала, — бачити радість і любов у сім’ї донечки».
Згодом Ганнуся вийшла заміж за Михайла. Зять почав обживатися в хаті дружини. Мав не тільки увагу коханої, а й тещі та її сестри. Народився в молодих первісток. Коли хлопчикові виповнилося два рочки, почав його батько характер свій проявляти. Приходив додому пізно, та ще й товаришів приводив і наказував дружині на стіл накривати. А потім ревнував до гостей, бо ті начебто дивилися на неї. А Ганнуся, до слова, була чи не найкрасивішою дівчиною в селі.
Через кілька років народився в подружжя другий син, але Михайлові було все одно. Оковита втягувала чоловіка в трясовину безвиході. Натерпілася Ганнуся від свого чоловіка.
Не раз після зятевих розгонів Станіслава Григорівна перекручувала ночами в голові те давнє сватання до неї доброго чоловіка. Він би захистив її донечку, яку так оберігала, та не вберегла від зятя.
Хлопці підростали, допомагали матері у всьому, часто заступалися за неї перед батьком, але тоді і їм перепадало.
В останні дні життя Ганнусина матір дуже хвилювалася за долю єдиної доньки. Думала, на кого має залишити її, адже хлопці одружилися. «Донечко, — приповідала Станіслава Григорівна, — я не прийняла до хати доброї людини, щоб часом не підвищила на тебе голосу, а твій чоловік так до тебе відноситься». І з тим тягарем пішла Ганнусина мати до Божої вітчизни.
А життя тривало. Часом Михайло давав дружині передихнути. Сусіди тоді питали: «Твій чоловік до сина поїхав? Щось на подвір’ї тихо».
За все своє життя Михайло жодного разу не попросив у дружини вибачення. Але за свої вчинки кожен має відповісти, бо сльози дружини й дітей на землю не падали.
Михайла не стало через 5 років після матері. Він покинув цей світ на 57-му році життя. Залишилася Ганнуся в хаті сама. Живе нині спогадами. Шукає бодай зернину щастя в життєвій полові літ. А перед очима постійно той чоловік, котрий напрошувався бути їй за тата. Можливо, мама ще народила б йому дітей. І мала б Ганна брата чи сестру. Вони хоча б поспівчували її безталанній долі.
Виходить, що мати заступила доньку від добра, а думала, що від чогось поганого. Погане чекало свого часу. Добре, що синочки, внуки розвіюють смуток Ганни Петрівни. Навідують, телефонують. Вона живе тільки для них. Життя продовжується…
Станіслава ЯРІШ.
Фото ілюстративне – tvoipolet.
