— Ти взагалі чуєш мене?! — з порога гримнула мати, навіть не розшнурувавши свої туфлі й енергійно проштовхуючись у вузький передпокій. — Скільки можна дзвонити під дверима?! У тебе що, телефон вимкнений? Я стою тут уже добих десять хвилин з пакетами, а вона собі сидить і вухом не веде!
Катерина здригнулася від несподіванки. Крапля гарячого духмяного чаю, який вона щойно налила у свою улюблену керамічну кружку, виплеснулася прямо на свіже, лише зранку роздруковане креслення кухонного гарнітура для замовників з Печерська.
Жовтувата пляма миттєво розпливлася по щільному паперу, знищуючи детально вимальовані фасади та прораховані до міліметра розміри.
— От халепа… — тихо й безсило мовила Катерина, схопивши зі столу паперову серветку та гарячково промокаючи вологу. — Мамо, ну навіщо так кричати? Я ж працюю! У мене здача проєкту через два дні, замовник просив «затишний мінімалізм із дерев’яними акцентами», а я ніяк не могла спіймати потрібну концепцію. Тільки-но все вималювалося, і ось на тобі… Тепер доведеться все перемальовувати з нуля.
Катерина відклала серветку, намагаючись опанувати себе. Вона важко зітхнула, але глибоко всередині спробувала знайти позитив: головне, що ідея вже народилася в голові, а отже, наново відтворити лінії буде значно простіше.
Головне — зробити роботу якісно, щоб замовник залишився повністю задоволеним і порадив її своїм знайомим.
Опустивши руки, Катерина підняла очі на гостю. Вона взагалі чекала на кур’єра, який обіцяв доправити з гуртового магазину нові зразки сучасних флізелінових шпалер для іншого об’єкта.
Саме тому й відкрила двері одразу, навіть не подивившись у вічко.
Але замість кур’єра на порозі постала Валентина Іванівна.
Мати зовсім не змінилася зовні за останні кілька місяців — те ж саме акуратно вкладене сивіюче волосся, той самий суворий крій пальто, але в її погляді з’явилося щось гостре, колюче, абсолютно чуже й холодне.
Катерина відчула, як десь під ребрами щось боляче стиснулося.
Важке, неприємне відчуття тривоги повільно розлилося по тілу, стискаючи горло й заважаючи зробити повноцінний вдих.
— Мамо? Ти чого прийшла взагалі без попередження? — Катерина відступила трохи вбік, даючи матері можливість пройти далі в коридор. — Я ж тобі вже сотню разів казала: зателефонуй спочатку! Якщо я з головою занурена в креслення чи розрахунки, мені зовсім не до гостей. Я могла взагалі виїхати на об’єкт до клієнтів або на авторський нагляд у центр міста.
Валентина Іванівна знітила свої коричневі туфлі біля дверей, звично й акуратно поставивши їх носочками до шафи, і, навіть не розстібаючи пальто, пройшла прямо на кухню, яка слугувала Катерині й робочим кабінетом.
Вона повільно оглянула великий стіл, завалений каталогами оздоблювальних матеріалів, зразками керамограніту, олівцями та папером, і розчаровано похитала головою.
— Як була безпорадною у побуті, так і залишилася, — сухо мовила мати, навіть не привітавшись. — Вічно у тебе безлад, Катрусю. Як можна в такій хаотичній обстановці взагалі щось робити? Тут же пил і хаос!
— Це творчий процес, мамо, — машинально відповіла Катерина, зачиняючи двері передпокою і йдучи слідом за нею. — Мені так зручно, усе під рукою. Але ти так і не відповіла. Навіщо ти приїхала через усе місто в посеред робочого дня? Не для того ж, щоб перевіряти стан мого робочого столу?
Жінка вже добре знала цей тон і цю міміку. Серце підказувало: нічого доброго цей візит не віщує.
Валентина Іванівна ніколи не з’являлася в її оселі просто так — аби спитати про самопочуття чи пропонувати разом випити кави. Останні кілька років мати приходила виключно тоді, коли виникала якась халепа або потрібна була термінова допомога: проштовхнути молодшого сина Артура на роботу через знайомих, зайняти чималу суму грошей, про яку потім «благополучно» забували, або ж підписати поручительство за черговим кредитом.
Просто так доньку ніхто не відвідував. Катерина вже давно звикла до цього відстороненого відчуття самотності.
Формально у неї була родина — батьки, рідний молодший брат, але фактично вона почувалася абсолютно чужою серед людей, які мали б бути найближчими.
Валентина Іванівна вальяжно сіла на м’який стілець біля вікна, незадоволено зачепивши ліктем два важкі зразки іспанської плитки.
Ті з гучним гуркотом упали на ламінат. Катерина лише міцно стиснула зуби, але не мовила жодного слова, тихо піднявши зразки та поклавши їх на підвіконня.
— І як у тебе справи? — спитала мати. Голос її звучав якось натягнуто, штучно, ніби вона зачитувала офіційний звіт або готувалася виголосити промову.
— Дякую, нормально. Працюю без вихідних, проєктів вистачає, — стримано мовила Катерина, сідаючи на край сусіднього стільця.
— Щось ти виглядаєш не дуже, бліда якась, під очима синці, — продовжувала мати, роздивляючись доньку з легким призирством. — Ти взагалі нормально харчуєшся? Чи знову на своїх сухом’ятках та каві сидиш?
— Мамо, — перебила її Катерина, відчуваючи, як усередині закипає знайоме дратівливе почуття, змішане з тривогою. — Давай без цієї вданої турботи. Переходь одразу до справи. Я не люблю, коли ти ходиш довкола та навколо. Ти ж приїхала сюди точно не для того, щоб дізнатися моє щоденне меню. Що сталося?
Валентина Іванівна важко зітхнула, ніби збиралася виштовхнути з душі якийсь важкий, неприємний камінь.
Її пальці, складені на колінах, злегка тремтіли. Катерина помітила це тремтіння, і десь у глибині душі на мить майнула дитяча жалість: а раптом щось трапилося зі здоров’ям батька чи самої матері?
Проте цей короткий спалах співчуття миттєво згас, поступившись місцем знайомому відчуттю власної непотрібності.
— Артур одружується, — нарешті випалила мати, випроставши спину.
Катерина здивовано кліпнула очима.
— Артур? Одружується?
Вона навіть замислилася на секунду. Її молодшому братові Артуру вже виповнилося двадцять вісім років, але він досі жив разом із батьками у їхній звичайній двокімнатній квартирі, ніде довго не затримувався, міняв роботи кожні два-три місяці, вважаючи, що всі довкола йому винні, і більшість часу проводив за комп’ютерними іграми чи розвагами з друзями.
Цього разу цікаво було дізнатися, хто ж ця смілива дівчина, яка наважилася пов’язати з ним своє життя.
— Ну що ж, вітаю, — сухо відповіла Катерина. — Це дійсно новина. Але я тут до чого? Ти приїхала запросити мене на весілля чи вам потрібна якась допомога з оформленням залу, оскільки я дизайнер?
Валентина Іванівна піджала губи, виказуючи крайнє незадоволення.
Катерина помітила цей жест і мимоволі впізнала в ньому себе — вона теж так робила, коли сильно нервувала.
Але мати зараз хвилювалася не через доньку. Вона нервувала тому, що готувалася озвучити вимогу, яка Катерині точно не сподобається.
— Тут така справа, Катю… — почала мати звивистим, умовляльним тоном. — Вони ж створюють справжню родину. Їм потрібне власне затишне гніздечко, розумієш? Оренда житла зараз у Києві просто космічна, ціни ростуть щодня, та й віддавати чужому дядькові такі гроші — це просто викидати їх на вітер. Тому ми з батьком подумали й вирішили обговорити це питання саме з тобою.
Катерина відчула, як її долоні стають холодними як лід. Вона опустила очі на свої руки і виявила, що знову нервово заламує пальці — стара дитяча звичка, яка з’являлася щоразу під час сильних стресів.
— I що саме ви вирішили зі мною обговорити? — повільно промовила Катерина, примруживши очі. — Ви хочете, щоб я щомісяця виділяла гроші на покриття оренди квартири для Артура та його нареченої?
Мати навіть не підняла очей. Вона вперто дивилася на зіпсований чайний ескіз, що лежав на столі.
— Катерино, я розумію, що тобі буде це трохи складнувато сприйняти спочатку… Але давай міркувати доросло. Ти живеш одна. Сама-самісінька у великій двокімнатній квартирі. Ти цілком можеш тимчасово пожити у нас із батьком. А цю квартиру треба поступитися Артурові! Він одружується, йому зараз набагато потрібніше окреме житло для створення сім’ї. А ти чудово почуватимешся й у своїй старій дитячій кімнаті. Я вже все до дрібниць обдумала! Ми зробимо там освіжаючий ремонт, переклеймо шпалери, а на заскленому балконі облаштуємо тобі чудову робочу зону з столом і полицями.
У кухні зависла важка, майже фізично відчутна тиша.
Катерині здалося, що в приміщенні раптово вимкнули вентиляцію — повітря стало густим, задушливим і гарячим.
Вона дивилася на матір й не вірила власним вухам.
— Мамо… — голос Катерини здригнувся, оголюючи колосальну напругу. — Ти це зараз серйозно говориш? Ти не жартуєш?
— Ну чого ти так на мене дивишся, ніби я в тебе щось вкрала? — Валентина Іванівна неспокійно заборсалася на стільці, поправляючи комір пальто. — Я прийшла поговорити про серйозні речі! Не якісь дурниці обговорювати! Невже тобі шкода власного помешкання для рідного брата? Це ж не назавжди! Тимчасово, поки вони не стануть на ноги, не назбирають на свій перший внесок. А далі вже якось це питання вирішиться.
Катерина гірко й нервово усміхнулася. «Тимчасово». Вона занадто добре знала це слово у виконанні своєї родини.
Варто їй поступитися бодай на сантиметр, зробивши один крок назад, і про цю квартиру можна буде забути назавжди.
Бо Артур ніколи в житті нічого не повертав і не віддавав. Скільки разів він брав у неї гроші «до п’ятниці»? А потім просто робив вигляд, що ніякої розмови не було.
А коли вона делікатно нагадувала про борг, брат лише відмахувався зі словами: «Та ти ж багата, у тебе проєкти, а в мене зараз скрута, тобі що, шкода для рідної людини?».
— Мені шкода? — голосніше, ніж планувала, мовила Катерина, підводячись зі стільця. — Шкода?! Мамо, я сім років платила іпотечний кредит за цю квартиру! Сім довгих років! Ти взагалі уявляєш, скільки ночей я не спала, беручись за будь-яку найважчу роботу, аби тільки вчасно внести щомісячний платіж? Коли я тижнями їла саму лише гречку й запивала водою, бо всі зароблені кошти йшли в банк, хоч хтось із вас мені допоміг? Хоч копійкою?! Коли я попросила у тебе в борг невелику суму, бо захворіла й не могла працювати, що ти мені відповіла? Що у вас немає грошей, бо Артурчику треба купити новий ноутбук для навчання і новий телефон, бо він хлопчик і йому треба йти в ногу з часом!
Валентина Іванівна поблідла, її губи стиснулися у тонку лінію.
— Катерино, припини це. Ти що, хочеш зараз влаштувати скандал на рівному місці?
— Ні, я хочу, щоб ти мене нарешті почула! — Катерина вже не могла зупинитися. Вона знову заломила пальці до болю у суглобах. — Ти кажеш, що я одна. Так, я одна! І що з того?! Якщо я не вийшла заміж у двадцять п’ять років і не народила дітей, то я якась не така? Я мушу віддати власноруч зароблену нерухомість брату-ледарю тільки тому, що він вирішив привести у дім дівчину?!
— Не смій так називати свого брата! — голос матері раптом став дзвінким і жорстким, зникла вся удавана м’якість. — Йому просто не так пощастило у житті, як тобі! Ти маєш бути вдячна долі та Богові за те, що у тебе все так гладко складається, є хист, є робота! А Артур шукає себе… Він намагається, справді намагається! Просто йому постійно не щастить з працедавцями та обставинами. Ти як старша сестра повинна це розуміти! Родина має підтримувати одне одного у важкий час!
— Та він просто лінивий і безвідповідальний! — вигукнула Катерина, відчуваючи, як сльози печуть очі, але вона вперто не давала їм скотитися по щоках. — Він просто ледачий, мамо! А ти все його життя шукаєш йому виправдання! Він хлопчик, він чутливий, у нього немає жорсткої хватки. А в мене є?! У мене, виходить, є залізна хватка, і я мушу тягнути на собі всіх?! Я — дівчинка, яка з дитинства не мала права плакати, бо це «незручно і соромно». Яка завжди мусила поступатися іграшками, ласощами, увагою, бо «ти ж старша, будь розумнішою». Яка тепер повинна віддати свій дім, бо вона, бачте, живе одна і не має власної сім’ї?! Такий у тебе план?!
Катерина замовкла, важко й часто дихаючи. В середині пекло, немов вона наковталася льодяного повітря на лютому морозі.
Валентина Іванівна сиділа, втупившись поглядом у стіл. Катерина раптом виразно побачила, як сильно постаріла її мати за останні роки: як глибоко залягли зморшки біля вуст, як потоншали її руки.
Проте жалю не було. У душі палала лише пекуча, давня образа та гнів.
Той самий гнів, який Катерина придушувала в собі роками, переконуючи себе, що треба бути терплячою, що колись батьки зрозуміють і оцінять її зусилля. Не зрозуміли. І не оцінять ніколи.
— Ти завжди, — тихо почала мати, кілька разів неприємно схлипнувши й витягаючи з кишені хустинку. — Ти завжди була егоїсткою, Катрусю. З самого глибокого дитинства. Варто було мені принести Артурчикові якусь іграшку чи хвалити його за успіхи, як ти одразу дула губи й тікала в іншу кімнату. Коли брат хворів у дитинстві, ти ревнувала, що я сиджу біля його ліжка, а не біля тебе…
Катерина завмерла на місці. Вона навіть випросталася, дивилася на мати згори вниз і не вірила тому, що чує.
— Що? — перепитала вона крижаним тоном. — Ти зараз серйозно це кажеш?
Вона ступила крок уперед і сперлася руками про стільницю, примушуючи мати подивитися їй у вічі.
— Мамо, а ти не хочеш пригадати, як усе було насправді? Згадай, хто з нас насправді був егоїстим у цій хаті! Все й завжди робилося виключно для Артура. Я ніколи не вимагала від вас дорогих подарунків чи особливого ставлення. Навіть коли я ночами безперервно зубрила підручники, щоб вступити до університету на бюджетну форму, ти мені одразу заявила: «Навчання ми можемо оплатити тільки комусь одному, тому розраховуй лише на себе, бо Артурові треба здобути освіту». І я вступила сама! Я з гризла науку, працювала паралельно на трьох підробках і ніколи не просила у вас жодної копійки! На відміну від вашого улюбленого синочка, який покинув університет на другому курсі, бо йому стало «нудно»! I зараз я не отримую від тебе ані краплі співчуття чи розуміння. І більше не прошу.
Катерина тремтіла всім, але зупинитися вже не могла. Гребля, яка стримувала біль десятиліттями, нарешті прорвалася.
— Катрусю… — спробувала перебити її мати.
— Я сказала НІ! — чітко, голосно й карбуючи кожне слово, вимовила Катерина. — Ти мене чуєш?! НІКОЛИ. Я працювала без відпочинку, щоб мати цей дах над головою. Мені ніхто не подарував жодної гривні. I я не збираюся пускати сюди брата ні тимчасово, ні на день, ні на годину! Це моє власне житло. Якщо він вирішив створити родину — нехай вчиться бути чоловіком і бере відповідальність на себе!
Валентина Іванівна повільно піднялася зі стільця. Вона подивилася на доньку з якоюсь дивною, майже ворожою тугою, ніби бачила її востаннє в житті.
— Тобто це твоє остаточне слово? — процідила мати крізь зуби, і її голос став сухим та жорстким. — Ти відмовляєшся допомогти рідній людині? Відмовляєшся бути корисною своїй родині?
— Вашій родині, мамо, — перебила її Катерина, твердо зустрівши її погляд. — Ваша родина завжди складалася лише з тебе, батька та Артура. Я в ній завжди була чимось додатковим, функцією, яка має допомагати й не заважати. Можливо, я була небажаною дитиною, можливо, ви просто чекали на хлопчика… Тепер це вже абсолютно не має значення. Я сказала свій відповідь. Це моя квартира. І брат тут жити не буде. Зібрався одружуватися — нехай шукає роботу й заробляє сам.
Валентина Іванівна повільно попрямувала до виходу з кухні. Вона більше не просила і не переконувала.
Дивно, але знайоме з дитинства, важке й отруйне почуття провини, яке раніше завжди з’являлося у Катерини при будь-якій спробі відмовити батькам, цього разу так і не прийшло.
Замість нього всередині розливалася дивовижна, чиста прозорість. Жінка точно знала: вона чинить правильно.
Вона нікому нічого не винна. Вона й так зробила занадто багато, роками витягуючи брата з різноманітних халеп та допомагаючи батькам. Настав час зупинитися.
— Я навіть уявити не могла, що вирощу таку черству та бездушну доньку, — промовила Валентина Іванівна, зупинившись уже на порозі й навіть не повертаючи голови. — Не стало б мене чи батька — ти й склянки води не подаси. Не те що ліки в аптеці купити. Живи тепер зі своїми стінами й своїм егоїзмом.
Катерині на мить стало гірко й боляче від цих слів. Мати свідомо маніпулювала, але продовжувати цю суперечку було безглуздо.
На емоціях вони могли б сказати одна одній ще багато страшних речей, після яких вороття вже б не було.
Двері за матір’ю зачинилися із сухим, лунким клацанням замка.
Катерина залишилася сама в тиші власної квартири. Вона підійшла до вікна, прислонилася чолом до прохолодного скла і зробила декілька глибоких повільних вдихів, намагаючись заспокоїти прискорене серцебиття та тремтіння в руках.
За вікном пливли вечірні київські сутінки, у будинках навпроти запалювалися теплі вікна, вулицею рухалися машини. Життя тривало.
Вона зрозуміла одну просту річ: спиратися в цьому світі вона може тільки на власні сили, на свій розум і свою працю. І для того, щоб рухатися далі й бути щасливою, їй більше не потрібно нікому доводити свою цінність чи купувати любов близьких ціною власних жертв.
Минуло кілька днів. Перша гостра обида трохи вляглася, поступаючись місцем спокійному аналізу. Катерина написала матері коротке, але виважене повідомлення: зазначила, що не відмовляється від батьків, що завжди допоможе їм, якщо, не дай Боже, виникне якась реальна життєва проблема зі здоров’ям чи інша біда, але її рішення щодо квартири та Артура є остаточним і перегляду не підлягає.
Валентина Іванівна на повідомлення так і не відповіла.
Катерина чудово розуміла: мати з’явиться знову лише тоді, коли їй знову знадобиться якась послуга для улюбленого синочка. Але тепер Катерина була готова.
Вона знову скаже «ні». Артур має нарешті подорослішати, пройти свій власний шлях і зрозуміти, як важко дістається кожен копійка у цьому дорослому житті.
Тягнути його на своїй спині вона більше не збиралася.
Жінка підійшла до робочого столу, викинула зіпсований ескіз у смітник, взяла чистий аркуш паперу та олівець.
Всередині було спокійно та чисто. Настав час подумати про себе, про свою власну долю, про свій комфорт і свої мрії.
Вперше за багато років вона відчула себе повністю вільною від чужих очікувань. Попереду було багато нової роботи та цікавих проєктів, але тепер вона зустрічала майбутнє з посмішкою.
Тепер вона знала, що більше її ніхто нічого не проситиме, не використають її найрідніші люди, бо вона навчилася говорити їм “ні”.
